Цікавинки про народні свята цього тижня

Георгiя Побєдоносця, Єгорiя, Юр’їв день (9 грудня). Одна з легенд мовить, що Георгiй перемiг страшного змiя-дракона. На честь цiєї подiї й запроваджено свято, яке, на вiдмiну вiд травневого, не пов’язане з помiтними дiйствами. Лише на Полiссi, як переповiдали лiтнi люди, в давнину вiдзначали  “свято вовкiв”. Селяни звечора мiцно закривали стайнi, не ходили до лiсу й остерiгалися вирушати в дорогу, вважаючи, що в цей день небезпечно зустрiчатися зі звiрами. Нещодавно на Рiвненщинi записано романтичну легенду, пов’язану з юр’ївським “святом вовкiв”.

Ікона св. Георгія, Великомученика і Побідоносця,
зі сценами його життя і мучеництва;  XV ст.,
монастир Святої Катерини, гора Синай, Єгипет

Якось один гончар вiз продавати на ярмарок свої вироби. Дорогою серед лiсу його застала нiч. З усiх бокiв чулося тривожне виття вовкiв, котрi вiдзначали своє свято. Щоб убезпечити себе й коня, вiн узяв глечика й погукав у нього рiзними голосами.

Але зненацька з’явилося кiлька голосiв.

-   Чого ти нас кликав? – запитав найстарший звiр.

-   Я вас не кликав, - вiдповiв гончар. – Я лишень звiрiв одганяв…

-               Але ж таки не людським, а вовчим голосом кричав, - оскалився вовк. - Пiшли з нами!

Подорожньому нiчого не лишалося, як пiдкоритися наказовi.

Невдовзi вiн опинився на великiй галявинi, де горiло яскраве багаття i грiлися вовки. Серед них був i чоловiк з довгою бородою.

Подорожнього також запросили до товариства.

-               А тепер розказуй, - звернувся до нього старець, - навiщо ти кликав моїх братiв?

Чоловiк розповiв йому все, як було. Тодi бородань мовив:

-               Оскiльки ти порушив наш спокiй, то мусиш почастуватися вовчою їжею, щоб стати членом нашого товариства, - i, наклавши у миску конячого м’яса, подав гончаревi.

Подорожнiй слiзно почав вiдмовлятися, посилаючись на те, що вiн не їсть конини.

Старець знову нагадав:

-               Але ж ти порушив наш спокiй, мусиш спокутувати. Коли ж ти вiдмовишся вiд нашого звичаю, то вовки з’їдять твого коня або тебе.

Чоловiк, бачачи безвихiдь, почав слiзно просити вiдпустити його, бо вiн бiдний, має велику родину i малих дiтей. Вовки порадилися i вирiшили вiдпустити мандрiвника, але коня таки загризли. При цьому наказали горопасi, щоб вiн оповiстив усiх людей, аби тi на холодного Юрiя нiколи не турбували вовкiв, бо то їхнє свято.

Який день на Юрiя, така й зима.

Романа (10 грудня). День пам'яті святого преподобного Романа-чудотворця (V ст.), який прославився як прозорливець, цілитель. Варто згадати сьогодні й іншого Романа. Князь Роман Мстиславич по смертi Володимира, сина Ярослава,  у  1199 роцi об’єднав Волинь з Галичиною i став князем Галицько-Волинської  держави. Незабаром прилучив вiн до цiєї держави також i Київ. Згодом приєднав i Чернiгiвське князiвство i став “самодержцем усiєї України”.

День пам’ятi померлих (11 грудня). День пам'яті мученика та сповідника Стефана Нового, який народився в Константинополі (715 - 767 рр.). 

Парамона, або Передандрiя (12 грудня). Називають цей день святом 370 рiзних великомученикiв. Уночi на Калиту або на Андрiя (13 грудня) ходили на рiчку слухати воду: тиха – на добру зиму, бурхлива – на холод, бурi та завiрюхи.

Уважається парубочим святом. Молодь увечерi збиралася “на калиту”. Дiвчата випiкали великий корж із білого борошна з діркою посередині, солодкий, оздоблений сухими вишнями, родзинками, запікали його так, щоб важко було вгризти; пiдв’язували його до сволока, а хлопцi мали проїхати на коцюбi й вiдкусити шмат, розігруючи при цьому певний діалог. Присутнi намагалися розсмiшити “коцюбника” (або Пан Коцюбинський) – так називали того, хто “їхав на коцюбi”, заважали, підсмикуючи калиту за мотузку (це робив Пан Калетинський). Якщо вiн розсмiявся чи не зумiв посмакувати калитою, то навдаху обмазували сажею.

У ніч на Передандрія хлопці взагалі мають найбільші права: це єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Тому вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря, який дуже дошкулив парубкам, геть плота розібрали – і кілка не знайдеш.

М.Пимоненко. Дівчата ворожать. 1893 р.

Пiзно ввечерi дiвчата збиралися в окремий гурт для ворожiння. Бiльшiсть сюжетiв цих дiйств подiбна до тих, якими користувалися напередоднi Нового року. Узявши вдома борошна, сходилися до однiєї з подружок. Тричi йшли до рiчки. Зачерпнувши долонею з дна води, дивилися, що потрапило до рук: якщо камiнець – майбутнiй чоловiк буде муляром, земля – хлiборобом, скiпка – столяром… Далi набирали в рот води i йшли до хати. На цiй водi замiшували тiсто на пампушку (балабушку). Пампушки випiкали в печi i клали на ослiнчик. Господиня впускала до хати зголоднiлого пса або дiвчата виходили на вулицю й кидали псовi пампушки – чию балабушку вiн з’їдав найпершою, та дiвка найшвидше вийде замiж.

У деяких районах, зокрема на Полiссi, улаштовували своєрiдне дiйство – “сiяти льон”. Дiвчата вибiгали на вулицю, iмiтували сiвбу льону (деiнде - конопель) i волочили “ниву” спiдницями, приказуючи: “Святий Андрiю, на тобi конопельки сiю, дай же менi, Боже, знати, з ким їх буду брати!”

Досить оригiнальним серед полiщукiв був обряд, який називався “сповiдь дiжi”. Увечерi кожна господиня ретельно мила пiкну дiжу. Особливо дотримувалися цього звичаю жiнки, в котрих були дочки: уважалося, якщо нехтувати обрядом, то їм буде важно розроджуватися. Як вiдомо, пiкна дiжа виконувала в господарствi, крiм виробничого призначення, й важливу магiчну роль: її тримали в найпочеснiшому мiсцi, ретельно мили, не використовували для iнших цiлей; на весiллi вона символiзувала затишок майбутньої родини. Обяд “сповiдь дiжі” пов’язаний із вiруванням, що в нiч напередоднi Андрiя всi дiжi сходяться на своєрiдну сповiдь i ведуть розмову про своїх господинь: як вони їх доглядають, чи часто миють, чи лихословлять у їхнiй присутностi. Ось чому жiнки намагалися, хоч би напередоднi свята, догодити пiкним дiжам. Помивши, їх ставили на чистi скатертини i обвивали хмелем, з якого опiсля, коли вперше виганяли тварин на пашу, робили пiйло, “щоб корови не боялися грому та не зачіпали їх вовки й звiрi!”

У цей день стежили й за погодою:

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюхи.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо на Парамона снiг не випав - зима буде теплою, а з’явився – довгою й холодною.

Iм’я Парамон означає “твердий, сталий”.

Андрiя (13 грудня). Присвячене апостолу Андрiю Первозваному, який проповiдував християнство, першим принiс цю вiру до Києва. У староукраїнському літописі ХІІІ ст. знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив угору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учеників, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшов на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром».

Хоч Андрій Первозваний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити. Веселощi, розваги, великi вечорницi були наповненi пiснями, смiхом, жартами, ворожiнням, iграми з “калитою”.

У цей день жiнки намагалися не пекти хлiба, не шити i не прясти. На Андрiя дiвчата багато ворожили на свою долю. Дiйства, пов’язанi з ворожiнням, такi ж, як i напередоднi Нового року. Слiд також вiдзначити, що на Андрiя випiкали не тiльки калиту, а й балабушки – невеличкi пампушки, ще називали кукiлками. Удосвiта, напередоднi Андрiя, дiвчата йшли до криниць, щоб набрати води в рот i замiсити на нiй борошно для двох кукiлок – для себе й судженого:

Я, святий Андрiю, конопельки сiю – дай, Боже, знати, з ким весiлля грати.

Андрiю, Андрiю, я тобi коноплi сiю, пеленою волочу, бо я замiж хочу.

У день Святого Андрiя стежили за погодою.

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюху.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо до цього дня снiг не випав – зима буде теплою, а як з’явився – буде довгою i холодною.

На Андрiя треба кожуха-добродiя.

На Андрiя робиться дiвицям надiя.

На Андрiя вложи руку в засув у хлiвi.

Наума, Кузьми, Дем’яна (14 грудня). У давнину навчальний процес розпочинався взимку – першого грудня, за тодiшнiм лiточисленням. Це була найзручнiша пора, коли сiльськi дiти мали змогу здобувати освiту. Батьки вiдводили дiтей до школи саме на це свято, бо “Пророк Наум наведе на ум”.

За народними уявленнями, Наум – покровитель розуму, знань i доброчинства, а тому селяни були переконанi: якщо на свято Пророка почати навчання, то дитина успiшно засвоїть знання, набереться розуму. Особливо опiкувалися слаборозвиненими дiтьми. Увечерi батьки запрошували хрещених, якi приходили з букварями й починали навчати хрещеникiв заучувати лiтери.

Хоч згодом термiн початку навчання було змiщено, але в ремiсничих цехах i при братствах продовжували давню традицiю – майстри набирали собi учнiв на святого Наума. На його честь влаштовували цiкавi обряди, професiйнi посвяти тощо. Від цього дня починали освоювати музичнi iнструменти тi, хто бажав оволодiти грою на бандурi чи скрипцi. Тих же, хто не змiг набути професiйних навичок, у народi називали “партачами”.

Партача й Наум не наведе на ум.

Наум наставляє на ум.

Батюшка Наум, виведи синка на ум.

Прийшов Наум – пора братися за ум.

Я не знаю нi “аз”, нi “буки” – прийде Наум i змусить до науки.

Тому це свято називали ще святом Наума-грамотника.

Значення iменi Наума – “утiха”.

Святі Кузьма і Дем'ян (лемківська ікона)

Також у цей день на честь святих чудотворцiв Кузьми i Дем’яна селяни до сходу сонця виходили з хлiбом, сiллю та страсною свiчкою на порiг, щоб зустрiти i запросити до осель своїх покровителiв. За народними уявленнями, Кузьма та Дем’ян вважались оборонцями людей од змiй та вправними ковалями. Цього дня рiжуть курей. Дiвчата готують курячу локшину i пригощають гостей. На кузьминки справлялися петушинi iменини – когурти. Уважається дiвочим святом.

День пам’ятi померлих (15 грудня).

Пiд час родинної трапези всi мусили зберiгати урочистий спокiй: не галасували, не човгали пiд столом ногами, щоб не  дратувати невидимi душi присутнiх на вечерi душi покiйних предкiв.

День поминання покiйних  на цвинтарях (16 грудня). На могилах родичiв запалювали свiчки. Ця традицiя прийшла до нас разом із християнством. Хоч у давнину робили ще iнакше – спалювали на подвiр’ї в’язку соломи. У культi вогню вiдображено турботу живих про своїх покiйних предкiв.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )