«Мистецтво — це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінешся. Я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи як вона росте, я хочу дивитися, як пливуть у небі хмари, хочу тішитися, веселитися, спілкуватися в компанії, не відмовився б піти до школи, щоб когось там чогось навчити. А потім думаю: а мені ж теж хочеться самому щось зробити. Непереможна думка!» - стверджує художник Іван Марчук, роботи якого давно знаходяться в багатьох колекціях по всьому світу.
Ще мені дуже подобаються роботи Євгенії Гапчинської.
Нещодавно ми відзначали день народження українського письменника Євгена Гуцала (14.01.1937 - 04.07.1995), якого з дитинства знаємо за ніжними поезіями і прекрасними оповіданнями про природу ("Лось", "Сім'я дикої качки" тощо). Однак Євген Пилипович був і глибоким, дуже цікавим публіцистом.
Раджу прочитати цикл його есе "Ментальність орди", написаний у 1994 - 1995 роках, але актуальний і сьогодні. У ньому письменник аналізує сучасну російську публіцистику, художню класику, історичні труди та фольклор і доходить цікавих висновків щодо менталітету, історії й майбутнього Росії: "вона [Росія] сама собі на голову кликала всілякого штибу заманювачів та обманювачів, така вже її особливість, що зі свого нутра народжувала їх - і хіба це не було перманентним станом її пропадання і вічно триваючим станом її загибелі? Й так само, здається, сьогодні відбувається, що на авансцені її новітньої історії, як завжди, є гострий попит на її «розбійну красу», й фалангу цих заманювачів та обманювачів вона спородила зі свого живородящого лона, й укотре ми є свідками її розкладу й руйнації, які... комусь хотілося б сприймати за нове становлення, бо ж завжди хочеться сподіватися цього конструктивного становлення, прогресу... але чи ідея нового прогресу знову не обернеться ідеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очікування на наших обличчях перетвориться на конвульсійну гримасу жаху та болю? " На жаль, застереження не було почуте - й маємо "конвульсійну гримасу жаху та болю".
Роздуми публіциста варто прочитати ще й тому, що ми, маючи на певних відрізках часу спільну історію, увібрали деякі риси російського національного характеру. Чи залишати їх - ось над чим змушує замислитися Євген Гуцало. Може, і нам час змінюватися? Такі роздуми викликала "Ментальність орди" у мене, у вас будуть, звичайно, інші (поділіться, будь ласка!).
Приємного читання не обіцяю, але багато відкриттів буде точно!
І ще для тих, хто любить читати, електронні бібліотеки, що містять книги українською мовою (у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів):
Новий старий рiк, Василiя, Василi (14 сiчня). За християнським
ученням, у цей день Христовi зробили “обрiзання”, а тому вiруючі намагаються
нiчого не рiзати. На Новий рiк припадає свято Василя, який вважався
покровителем землеробства. Ось чому вдосвiта годилося засiяти збiжжя оселi. Це
робили переважно пiдлiтки.
У тих
селах, де була церква, засiвали пiсля ранкової вiдправи, а де не було –
вдосвiта. Батьки будили своїх синiв (традицiйно засiвали тiльки хлопчики, а
дiвчатка лише щедрували). Зодягшись, дiтлахи брали спецiально виплетену
рукавицю, наповнювали її житнiм чи пшеничним зерном i, ставши перед образами, засiвали власну хату: “На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито,
пшеницю i всяку пашницю. Будьте здоровi, з Новим роком та з Василем!”
Батьки
ощедровували хлопцiв грiшми, i тодi вони, починаючи з крайньої хати, оббiгали
сусiдськi оселi. Кожен намагався щонайпершим засiяти i отримати найкращий
подарунок. Тим, хто спiзнювався, давали лише млинцi та пироги. Вiдтак за дiтьми
бiгали тiчки псiв, яких пiдгодовували посiвальники. Найбiльш похiдною була така
засiваночка:
Ходе Iлля
На Василя,
Несе пугу метяную.
Туди махне
I сюди махне.
У полi ядро,
А вдома добро.
Зроди,Боже,
Жито, пшеницю,
Усяку пашницю!
Часом
перших посiвальникiв господиня садовила на порозi й роззувала, щоб “вдома краще кури неслись”, а господар
тим часом iшов з коцюбою до сiдла i згонив курей, щоб “починали скорiше нестись”.
Спiвали
таку щедрiвку:
Ой сивая та i зозуленька,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на здоров’я!
Усi сади та i облiтала
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в одному та i не бувала,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в тiм саду три тереми:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
У першому красне сонце,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
У другому ясен мiсяць,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в третьому дрiбнi зiрки,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Ясен мiсяць – пан господар,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Красне сонце – жона його,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Дрiбнi зiрки – його дiти,
Щедрий вечiр, добрий вечiр!
Крiм
iндивiдуальних, були й гуртовi посiвальники – так званi “товариства”. Вони
вибирали з-помiж себе старшого. На Чернiгiвщинi головного посiвальника
пiдводили до лави, приказуючи: “Сядь же у
нас та посидь, щоб усе добре сiдало: кури, гуси, качки, роїта старости!” Нерiдко до юних
посiвальникiв приєднувався ще й парубок, перевдягнутий у “козу” з великими
вухами, зробленими з колоскiв.
На Новий
рiк у Поднiстров’ї хлопцi ходили бiля
рiчки з “туром”, приспiвуючи: “Ой туре,
туре, небоже, ой обернися та поклонися!” Вони сповiщали про зимове
сонцестояння. Адже астрономiчно це пора, коли “сонце вже повертало на лiто”.
14 сiчня
вважалося за честь вiдвiдати всiх Василiв. Деiнде на новолiтування виносили на
подвiр’я “дiдуха” i спалювали його, що символiзувало початок Нового року.
На
особливу увагу заслуговують дiвочi ворожiння. У рiзних районах були свої форми.
Ось найважливiшi з них.
Рахують у
плоту палицi – тричi по дев’ять: яка остання, такий i буде чоловiк – товстий чи
тонкий, стрункий або кривобокий; якщо ж кiлочок сучкуватий, то суджений буде з
конозистим характером, без кори – бiдняк, з корою – багатий тощо. Крiм того,
дiвки лiчили палицi попарно: якщо залишалося в кiнцi тину непарне число кiлля,
себто одне, - замiж не вийде. Або ж, скiльки могли, охоплювали обома руками
штакетини й рахували їх, приказуючи: “Вдiвець-молодець”, на якому словi
зупинилася лiчилка, таким i буде суджений.
Помiченi
(за ознаками хлопцiв) палички дiвчата несли до ополонки i кидали їх у воду. Уранцi
спостерiгали: чию паличку вода знесла, та дiвка вийде замiж. Дехто з дiвчат заготовляли три палички (з очерету,
сiна та дерева) i опускали в ополонку – яка мiтка найближче крутилася, таким
буде майбутнiй чоловiк: очеретина – бiдний, дерев’яна – тесля, а з сiна –
багатий.
Виходили
дiвки на вулицю – яка тварина перша їм зустрiнеться, таким на вдачу нареченим
обдiлить доля: якщо пес, то лихим, а життя буде собачим, вiвця – тихим i
смирним тощо. Або ж пекли балабухи, пускали до хати голодного собаку й дивилися, чий коржик той з'їсть першою - та дівчина першою вийде заміж цього року.
Рахували
дiвки полiна, принесенi в хату. Якщо парна кiлькiсть, то бути весiллю. Потiм,
зажмуривши очi, брали навмання одне з них: якщо в корi та пряме i гладеньке –
наречений буде багатий, гарний, добрий, а без кори – бiдний.
Витягувала
кожна зi стрiхи соломину: якщо з колоском та ще й із зернинами – подружнє життя
буде щасливим.
Перед ворітьми
насипали по три купки зерна, а вранцi спостерiгали: якщо незаймане, то сiмейне
життя складеться вдало, i навпаки.
Клали
дiвчата пiд подушку гребiнця й, лягаючи спати, нашiптували: “Сужений-ряджений, розчеши менi голову!”
Хто присниться, з тим випаде пошлюбуватися.
Перед сном
клали в тарiлку з водою кiлька цурпалкiв з вiника, приказуючи: “Суджений-ряджений, перевези через мiсток”.
Якщо вранцi галузка пристала до вiнця, то побереться дiвка з тим, хто
приснився.
Жiнки
виходили до хлiва й дивилися, куди головою лежить тiльна корова: якщо на схiд,
то отелиться вранцi, на пiвдень – вдень, а на пiвнiч – уночi.
Так чи
схоже ворожили й на Андрiя. Крiм ворожiння, люди помiчали прикмети:
Якщо пiд Новий рiк добрий снiг – сiй гречку.
Небо в зiрках – врожай на гриби в горах.
Падає м’який снiг – на врожай, а коли тепло, то
лiто буде дощовим.
Сильний мороз i падає малий снiжок – на врожай хлiба,
на здоров’я людей i тварин; коли ж тепло i без снiгу – на неврожай i хвороби.
Який перший день у Новому роцi, то й рiк буде
такий.
Багато пухнастого iнею на деревах – до врожаю
зернових i доброго медозбору.
Ожеледь на деревах – уродить садовина.
Зоряне небо – добре нестимуться кури.
Дивилися,
куди тварина ляже головою: до сходу – на врожай, до заходу – на недорiд.
Кiлька
цибулин посипали сiллю. Якщо вранцi сiль набухала вологою, то невдовзi пiде
дощ, а стала мокрою – злива.
Дiти клали
в батьковi чоботи окраєць хлiба й вуглинку, а вiн просив подати правий чи
лiвий: якщо втрапила вуглинка, то рiк буде голодний, коли ж хлiбець – щедрий.
Якщо на
Меланiї вiдлига, то чекай теплого лiта. “Яка
Меланка, - казали з цього приводу, - такi
Петро з Павлом”.
Щедрiвки (рiдше – шедрухи, щедрiвницi) – величальнi пiснi
новорiчної обрядовостi. Виконують їх на Українi переважно в Щедрий вечiр
напередоднi Нового року. Спiвали молодь та дiти пiд вiкнами або в хатах,
звертаючись у кожному випадку до конкретної особи, iм’я якої вставляли в традицiйний текст.
Щедрiвки
належать до найдавнiшого виду народної творчостi. Вони
виникли ще в дохристиянськi часи i первiсно виконували аграрно-магiчну функцiю (мали забезпечити гарний урожай наступного року, тому в прадавні часи виконувалися вони під час святкування новолітування ранньої весни),
яка пiзнiше перетворилася на величальну. Типова форма щедрiвок-восьмискладовий
вiрш (4 + 4) з приспiвом: “Щердий вечiр, добрий вечiр” або “Щедрий вечiр, святий вечiр”.
Основний
змiст – сповнене поетичної фантазiї й гiперболiзацiї звеличування позитивних
якостей, працьовитостi господаря, господинi, парубка чи дiвчини.
За словами В.Скуратівського, щедрiвки i колядки (у ХIХ – ХХ ст. в змiстi й функцiї мiж ними не було вже iстотної рiзницi) найширше вiдобразили атмосферу патрiархального родового суспiльного ладу.
Що в полi, полi, близько дорозi
Що в полi, полi, близько дорозi.
Ой там (Iм’я) орлами
оре.
Орлами оре, стрiлкою сiє,
Стрiлкою сiє, лучком волочить,
Лучком волочить та й Бога просить:
“Й уроди, Боже, жито густеє,
Жито густеє, колосистеє.
Поставили женцiв сiмсот молодцiв,
Нажнемо кiпок, як на
небi зiрок,
Поставим стiжок,
золотенький вершок”.
Ми ж тебе, (iм’я), да й не зневажаєм,
З святом Рожеством поздоровляєм.
(Записав Б.Чернявський у 1911 р. в с.Козлi на Чернiгiвщинi.)
Ой що ж то в
полi забовванiло?
Ой що ж то в полi забовванiло?
Ой дай, боже!
Ой що ж то в полi забовванiло?
Святий вечiр!
То ж Павлечко з войни iде,
З войни iде, коника
веде.
Вобiля коня– турська царя.
А за ним бiжить
турецький мужик.
“На тобi коня, верни
нам царя!”
“Коня не озьму, царя не верну.
Поведу царя в свою сторону,
Отую на хвалу, панам на славу”.
(Записав I.Манжура в с.Мурафа на Харкiвщинi.)
Що у пана
Василя хороша жена
Що у пана Василя хороша жена,
У її намиста – рублiв на триста.
Садила синки у три рядки,
Садила дочок в чотири
рядочки.
Синочки зросли – у класи пiшли,
Дочечки зросли – в швачечки пошли.
Синочки iдуть,
книжечки несуть.
Дочечки iдуть,
хусточки несуть.
Книжечки на стiл, батеньку
до нiг,
Хусточки на стiл, матюнцi до нiг.
(Записала Iгнатова в Острi на Чернігiвщинi в 1926 р.)
Щедрик, щердрик, щедрiвочка
Щедрик, щердрик, щедрiвочка.
Прилетiла ластiвочка.
Стала собi щебетати,
Господаря викликати:
“Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А якнички народились.
В тебе товар весь хороший
Будеш мати мiрку
грошей,
Хоч не грошi, то полова, -
В тебе жiнка чорноброва.”
Щедрик, щердрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка.
Ця щедрівка має дивовижну історію. В обробці Миколи Леонтовича вона стала відомою всьому світу. Перша редакція твору писалася протягом 1901-1902 рр., друга - в 1906-1908 рр., третя - в 1914 р., а четверта - в 1916 р. П´ятий варіант пісні, який прославився на весь світ, був доопрацьований в 1919 році. Докладніше про це читайте: http://www.istpravda.com.ua/digest/2012/01/7/68051/
Таким є класичне виконання пісні:
"Щедрик" у роковій обробці:
А це теж наш "Щедрик":
І на останок кумедний мультик "Щедрик" (Олег Скрипка і Ле Гранд Оркестр)
Богородицi (8 сiчня). Вважалося, що це свято для
жiноцтва важливiше, нiж Рiздво, оскiльки пов’язане з Божою Матiр’ю. У народi
вiрили, якщо вагiтна жiнка чи її чоловiк, навiть через крайню необхiднiсть,
працюватимуть у цей день, то у них народиться дитина з фiзичними вадами –
шестипала, безпала або ж зi зрослими пальцями. У цей день починали колядувати й
жiночi ватаги.
На
Богородицю вiдвiдували бабiв, якi приймали в молодиць пологи, частуючи вечерею,
а також справляють обiди та панахиди по померлих (начебто вночi всi небiжчики
сходяться до храму, i їм правлять молитви священики, що померли).
У деяких
мiсцевостях на Галичинi до сходу сонця запалювали на подвiр’ї “дiдуха”,
перестрибували через вогонь i переганяли крізь нього домашнiх тварин, щоб
убезпечити вiд лиха, бо вночi “мають гуляти вiдьми”.
Федора, Степана, Стефана (9 сiчня). Має бути морозяний день,
а тому казали: “Прийшов Степан – на ньому
червоний жупан”. Святкували, як i попереднi празниковi днi. Особливо
остерiгалися прясти; можна було виконувати найнеобхiднiшу роботу. Цього вечора
намагалися спiвати якнайбiльше колядок.
Агафiї (10 сiчня). Це день сiм’янина. Кожен має замислитись над тим, яку користь
приносить своїй родинi.
Iвана та
Марка (11 сiчня). День пам’ятi святих
мученикiв – 14 тисяч немовлят, яких убив цар Iрод у Вiфлiємi, гадаючи, що серед них повинно бути i
немовля Марiї, матерi Iсуса Христа.
Ще цей день називають днем дiтей.
Онисiя та Макара (12 сiчня). У цей день за традицiєю рiзали гусей, варили свинячi
шлунки. Готували м’ясну страву.
Меланки, Меланiї, Щедрий вечiр, Щедра кутя (13
сiчня).
Зранку починали готувати другу обрядову кутю – щедру. На вiдмiну вiд багатої,
її можна було заправляти скороминою; на Полiссi, скажiмо, зерна варили зi
смальцем. Як i на Багатий вечiр, кутю також ставили на покутi, дотримуючись
попереднiх обрядiв. Крiм того, господинi пекли млинцi з салом, готували пироги,
вареники з сиром (у книзі "Звичаї нашого народу" О.Воропая згадуються й такі страви: "понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, "пироги"), щоб обдаровувати щедрувальникiв та посiвальникiв. Дехто з
богомiльнiших рiзав чорну курку, щоб “iншi
добре някщося”, адже саме з цiєю породою пов’язанi численi забобони (якщо
чорна курка починала спiвати пiвнем, то їй одразу вiдрубували голову, бо “вона вiщувала покiйника в родинi”).
У цей день
традицiйним був новорiчний обряд “Меланки”
з використанням численних масок. Роль Меланки виконував хлопець, переодягнений
у жiночiй народний
костюм. Дiвчата меланкували дуже рiдко. Iншi ролi теж
виконували хлопцi. Це був веселий карнавал, де учасники у масках розiгрували
маленькi iнтермедiї за шлюбними мотивами. Меланка
зображувала недоладну господиню, яка б’є посуд, миє пiч водою, а лави пiдмазує
глиною, смiття пiдмiтає до середини хати, тощо. У “Меланцi” були традицiйнi карнавальнi образи
Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, Дiда, Баби. Докладно описує обряди водіння Кози та Меланки Олекса Воропай у книзі "Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис".
Звечора й
до пiвночi щедрувальники обходили оселi.
Щедрували лише дiвчата (слід зазначити, що інші етнографи, наприклад, Олекса Воропай не підтримують цієї думки, за їхніми спостереженнями, хлопці теж щедрували). Зiбравшись у гурти, вони вiдвiдували
сусiдiв, вiншуючи їх поетичними пiснями-щедрiвками. Крiм того,
дiвчатка-пiдлiтки поодинцi чи гуртом оббiгали односельцiв, щоб защедрувати.
Щедрiвки виконували в один голос або ж речитативом.
Зi Щедрою кутею пов’язано чимало побутових
обрядодiй. Скажiмо, щоб залагодити конфлiкт, сусiди йшли один до одного
миритися, аби “Новий рiк зустрiти в мирi
йзлагодi”. Хлопцi, якi перед цим
“одержали гарбуза”, вдруге засилали сватiв з надiєю “на благословенну згоду”.
Сiдаючи до
святвечерi, кожен намагався одягти нову або свiжу сорочку, а також мати власну,
спецiально мiчену, ложку. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дiтей
вийти з хати, а бiля батька, що сидiв за столом, клала стiльки пирогiв, щоб
його не було видно. Пiсля цього запрошували дiтлахiв до свiтлицi. “А де ж це, - запитували вони здивовано,
- наш тато?” “А хiба ви, - вiдповiдав вiн, - мене
не бачите?” “Нi, небачимо…” “То дай Боже, щоб ви так завше мене не бачили!” – вiдказував батько
i, вставши, роздавав усiм хлiб.
Повечерявши, господар з дружиною
або сином, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру та перевесла, йшли в сад.
Господар пiдходив до дерева i звертався
до нього: “Доброго вечора тобi! Чи будеш
нам родити, чи нi?” Дружина або син вiдказували за яблуню: “Не рубай мене. Я тобi один год не вродю, а
сiм вродю!”
Потiм по
черзi пiдходили до iнших, якi менше плодоносили, примовляючи: “Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано
родиш!” Висловивши прохання, господар тричi розмахував сокирою i стукав
обухом по стовбуру. “Гляди ж менi, -
погрожував, - роди, бо як не вродиш, то
на прийшлий рiк зрубаємо”. Чи ж приказував: “Роди нам,Боже, рясно, як на
небi звiзди, i так красно, як од них ясно!”. По цьому кожне дерево
пiдв’язували перевеслами.
Потiм
обходили пасiку, домашнiх тварин, благословляючи їх i ощедровуючи кутею. На
Полтавшинi та Бойкiвщинi виносили на ниву плуга i, запрягшись, символiчно
орали, щоб у майбутньому роцi добре
вродило збiжжя.
Тим часом
дiвчата, зiбравшись, починали ворожити, а парубки викрадали в них удома ворота
або хвiртки, хоч би як не стерегли господарi. Щоб повернути втрату, батько
дiвчини мусив ставити могорич.
11 січня світова спільнота з ініціативи ООН та ЮНЕСКО відзначає день «слів вдячності». Звичайно, для кожної країни ці слова звучать по-різному, але їх суть від цього не змінюється: вони дозволяють символічно повернути людині зроблене нею добро. Ми часто говоримо їх не задумуючись, механічно, за звичкою, але суть їх від цього не втрачається.
В українській мові сьогодні вживається два «вдячних» слова – дякую та спасибі. Вони мають різне походження. Більш прозорим для нас є походження і значення слова «спасибі». Два слов’янських слова «спаси боже» в процесі використання злились у цілісність. Сталося це порівняно недавно, у писемних пам’ятках це слово вживається десь з XVI століття поруч із старослов’янським «благодарствую».
До речі, сучасна російська мова зберегла саме ці два варіанти висловлення вдячності, а у південних слов’ян і досі вживається варіант «благодаря», «благодарение» (болгарська, македонська) чи утворився свій власний «хвала» (хорватська, сербська, словенська).
Мовознавець, доктор філологічних наук Олександр Пономарів, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка зазначає: "Слово "спасибі" виникло внаслідок злиття і фонетичної видозміни вислову "Спаси Бог". Його не можна кваліфікувати як кальку з російської мови. По-перше, це слово наявне в словнику за редакцією Бориса Грінченка, а там росіянізмів немає. По-друге, воно наявне у творах усіх класиків української літератури. По-третє, входить до багатьох словосполучень фразеологічного й нефразеологічного типу. За спасибі робити щось, тобто без платні. Спасибі й на цьому - добре, що хоч так. "Спасибі і простибі" й так далі. Проте мені більше подобається слово "дякую!" Хоча деякі дослідники стверджують, що слово "спасибі" є нейтральним, а от "дякую" має відтінок зверхньості: "До цього привели офіційні подяки, які спускають начальники та керівники чи владні особи підлеглим чи простим громадянам. Тому у слові дякую можна почути якесь -началіє з одного боку і підлеглість з іншого. Відсутність слова "спасибка" робить слово "спасибі" чистішим у такому сенсі і дипломатичнішим.
Хоча іноді і знизу наверх йдуть подяки. Та все таки це було більш розвинуто раніше, коли усі дякували партії та її керівництву, особисто Л.І.Брежнєву, за все добре, що тільки є у житті. Останні ж років 10 знизу наверх йдуть тільки прокльони та лайка з критикою, тому подяка стала привілеєм керівництва і передбачає становище приниженості приймаючого подяку." Досить суперечлива думка, однак вирішувати вам
«Дякую» розуміють майже в усій Європі.
Слово «дякую» має набагато складнішу історію. Твердження деяких мовознавців про його походження від німецького «danke» через посередництво польської мови виглядають дещо поверховими та непереконливими. Перш за все, ареал розповсюдження слів із цим коренем надзвичайно широкий – він охоплює майже усі германські мови (німецька «danke», голландська «dank», англійська «thank», скандинавські «tak», «takk»), усю групу західнослов’янських мов (чеська «děkuji», польська «dziękuję», словацька «ďakujem»), а також вживається у білоруській «дзякуй» та українській мовах.
Звичайно, звучання та написання слова у кожній окремій мові є різним і не завжди можна побачити спільність, не знаючи певних законів мовного творення. Наприклад, німецьке «danke» та англійське «thank» звучать по-різному, але у написанні відрізняється фактично лише перший звук і то, «d» і «t» – звуки одного типу творення, які різняться лише дзвінкістю-глухістю, а «h» – часто є глухим і не читається. Зміни вимови відбувається набагато швидше, ніж зміни написання, тим більше в англійській мові, де домінує історичний правопис.
Якщо порівнювати німецьке «danke» та західнослов’янський варіант цього слова, наприклад польське «dziękuję», сумнівів у подібності навіть не виникає, адже «ę» означає носовий звук подібний до [en]. В сучасній українській носові звуки не збереглися, хоча вони фіксувалися ще у старослов’янській мові.
Отже, навіть при побіжному аналізі видно, що, імовірно, ці слова походять з одного спільного кореня, з однієї давнішої мови, але пройшли різний шлях розвитку. Хочеться зробити ще одне припущення, українське дієслово «дати» та його слов’янські аналоги напевне походить з того самого кореня, який сягає санскритського кореня «да» (значення «дати», «дарувати»).
Неважливо, яке з цих слів оберете саме ви. Сказані від щирого серця будь-якою мовою ці слова допомагають нам стати ближчими один до одного, передають енергію добра і світла від однієї людини до іншої.
9 січня 1924 року народився Сергій Параджанов — символ українського кінематографу 1960-1980-х рр., геніальний вірменський і український кінорежисер, людина бурхливого темпераменту, творець яскравого, всеперемагаючого мистецтва. Світ Параджанова схожий на дивовижну казку. Він створював і руйнував міфи, і врешті-решт сам став міфом. Параджанова називали "вірменин, який народився в Грузії і сидів у російській в'язниці за український націоналізм".
У XVIІ - XVIII ст. в Україні набув поширення вертеп — народний пересувний театр ляльок. Його походження вчені пов’язують із західноєвропейськими містеріями — середньовічними релігійними драмами, що потрапили в Україну з Польщі. Основу вертепної драми складали канонічна частина (розігрування біблійної легенди про народження Христа) і світська (інтермедії історичної чи побутової тематики).
Вертеп являв собою велику скриню у вигляді будиночка або церкви, поділену на два чи три поверхи. На верхньому поверсі відбувалися вистави на релігійні сюжети, а на нижньому — із народного життя.
Традиційно вертепне дійство розпочиналося релігійною п’єсою, у якій розповідалося про народження Ісуса, поклоніння волхвів, винищення немовлят царем Іродом і його смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися народно-побутові сценки з реального життя переважно жартівливого змісту.
В одному з найстаріших текстів вертепної драми, наведеному М. Маркевичем, діють Пономар, Ангели, Пастухи, Ірод, Охоронець Ірода, Три царі східних, Сатана, Смерть, Рахіль, Воїни і Хор, а також Дар'я Іванівна — полюбовниця Солдата, Солдат, Циган, Циганка, Угорець, Поляк, Поль ка, Жид, Уніатський Піп, Клим, Дячок, двоє Чортів, Мужик, Артилерист, Коза і Запорожець з Хвеською.
Але найголовніший сюжет вертепу, попри містерійне оздоблення, полягає в тому, що усіх ворогів перемагає й розганяє волелюбний Запорожець. Християнського героя у вертепі витісняє національний герой — козак. Саме тому, за спостереженням Л.Софронової, «в одній Великодній містерії, «Мудрість Передвічна», ключовим словом стає свобода, яку дав людині Господь, «неповинно» вмираючи на хресті».
Ймовірно, що саме через це 8 березня 1736 року у листі до київського митрополита Рафаїла Заборовського Феофан Прокопович застерігав архієпископа від дальшого ходіння бурсаків з вертепом (це, на його думку, принижувало гідність Академії). «Правдоподібно, — пише Дмитро Антонович, — що і спеціальні утиски проти вертепу і заборона його за Петра І мали причиною вставки та дотепи з натяками на кривди Україні від московського сусіда та сатиричні висміювання москалів та їхньої політики».
З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову виставу сполучали із грою живих акторів, а подекуди вертепна вистава повністю розігрувалася людьми. Власне, вертеп поклав початок комедії XІX століття йукраїнського театру загалом.
Види вертепу
Більше про історію виникнення та різновиди вертепу йдеться в статті О.Клековкіна "Вертеп: історія, різновиди": http://dyvensvit.org/articles/1730.html
А також: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BF
Грунтовна стаття І.Дудича "Походження та поширення вертепу на українських землях": http://magazine.lds.lviv.ua/articles/4_08/page18.html
Правила прийому встановлюють порядок проведення конкурсного відбору, перелік конкурсних предметів, з яких вступники подаватимуть сертифікат ЗНО та предметів, з яких будуть проводитись вступні випробування.
Також правилами прийому визначено порядок розрахунку конкурсного бала абітурієнта, встановлено вагу середнього бала документа про повну середню освіту, вагу бала за конкурс творчих або фізичних здібностей (у разі його проведення), вагу бала за особливі успіхи тощо.
Правилами прийому також встановленні інші особливості проведення вступної кампанії до ВНЗ в 2016 році, зокрема, порядок роботи приймальних комісій, порядок і строки прийому заяв і документів.
З умовами прийому до вищих навчальних закладів за регіонами можна ознайомитися у розділіУмови вступу до ВНЗ.
Як відомо, прийом заяв та документів від абітурієнтів розпочнеться 11 липня.
Завершення прийому заяв та документів від абітурієнтів, які проходитимуть співбесіди, екзамени або творчі конкурси відбудеться 20 липня, їх проведення – 21 – 27 липня.
Завершення прийому заяв та документів від вступників, які вступатимуть на основі ЗНО, відбудеться 27 липня. Оголошення рекомендацій на місця держзамовлення – 1 серпня.
Ще мені дуже подобаються роботи Євгенії Гапчинської.
