Офіційна інформація: Вступ 2016

18 травня Президент України підписав закон, що забезпечує доступність вищої освіти для дітей із Донецької та Луганської областей (у тому числі з окупованих територій). Згідно з ним, абітурієнти і випускники минулих років можуть вступити до ВНЗ Донецької та Луганської областей, а також до евакуйованих навчальних закладів без сертифікатів ЗНО за умови складання вступних іспитів у самих ВНЗ. Про процедуру вступу на прикладі Луганського національного університету ім.Т.Г.Шевченка читайте тут:  http://www.obzor.lg.ua/news/postuplenie-bez-zno39242 

Сертифікати ЗНО 2016 року будуть дійсні щонайменше 2 роки, – пояснила Міністр освіти і науки Лілія Гриневич у коментарі журналістам 11 травня.

За словами Міністра, кількарічний термін дії сертифікату – це європейська практика. Лілія Гриневич пояснила, що 2015-го року в Україні була змінена методика визначення результатів зовнішнього незалежного оцінювання і вже другий рік поспіль запроваджено поріг «склав/не склав», як у міжнародних тестах. «Ця методика показала свою дієвість і цього року буде продовжена. Це означає, що ті, хто пройде ЗНО цього року, зможуть скористатися своїми сертифікатами у вступній кампанії 2017 року», - додала Міністр.

Відповідні норми будуть закладені в умовах прийому до вищих навчальних закладів на 2017 рік, які будуть затверджені і оприлюднені восени. «Поки ми продовжуємо наукову і експертну дискусію, скільки саме років буде дійсний сертифікат ЗНО, але щонайменше 2 роки – це можна сказати точно», - підкреслила Лілія Гриневич.

Міністр навела приклад того, що результати міжнародних тестів TOEFL та IELTS визнаються протягом 2 років, а GMAT – 5 років. «Вважаю це справедливим. Якщо дитина склала ЗНО, ми маємо дати їй вибір: усвідомлено прийняти рішення про вступ або відкласти його на рік».

Джерело: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2016/05/11/liliya-grinevich-sertifikati-zno-2016-roku-budut-dijsni-shhonajm/

Вітаю!

Сьогодні День вишиванки!

Українська вишиванка вже більше 10 років мандрує модними подіумами світу, вона стала неодмінним атрибутом гардеробу не лише наших модниць, але й зарубіжних зірок. Вона надихає багатьох українських і закордонних модельєрів на створення нових колекцій. 

Так, 2014 року Оксана Караванська створила колекцію Vyshyvanka Couture. ‘‘Я нагло процитувала найкращі українські надбання. Але зробила це так, щоб з української етніки, яку додала до сучасного космополітичного жіночного образу, створити модний тренд осені 2014 року’’, — ділиться секретом автор колекції.

А ось кілька яскравих прикладів наших "слідів" у моді можна відшукати в осінній кутюрній колекції французького кутюрье Жана-Поля Готьє 2005-го року, яка була натхненна Україною після Помаранчевої революції.

Тоді на його показ була запрошена на той час перша леді Катерина Ющенко, а моделі одягу француз назвав іменами українок або ж частинами нашої країни. Наприклад, можна було побачити сукню "Буковину" чи таку, яка має назву "Крим".

Сукня "Буковина" (ліворуч) і "Крим" (праворуч) від Жана-Поля Готьє (2005 рік)

Сукні Готьє 2005 року

Ще один поціновувач етно-мотивів в моді Джон Гальяно дав такі настанови візажистам, коли ті робили макіяж моделям для його осінньо-зимової колекціі 2009-го року: дівчата мають бути схожі на "замерзлих українських наречених".

І справді, бачимо мотиви вишиванок та червоно-біло-чорну кольорову гаму ансамблів на подіумі у цього митця моди.

Колекція Гальяно "осінь-зима" 2009

Нешироко відому історію так званої "Асгарди", лицарського мистецтва жінок України, яке практикують у Карпатах, представив разом зі своєю осінньо-зимовою колекцією 2013 американський дизайнер Прабал Гурунг. Він просто знайшов інформацію про сміливих українок в Інтернеті.

Колекція Прабала Гурунга

Колекція Прабала Гурунга

Колекція Прабала Гурунга

Колекція Прабала Гурунга

Як правило, етнічні мотиви в моді – це часто-густо стилізація, тобто використання певних національних елементів у сучасних фасонах одягу. Іншим шляхом пішла українська дизайнерка Віта Кін, котра зробила модними ті самі вишиванки, перетворивши їх на спокусливі сукні. 

Вишиванки Віти Кін

Ще одна цікава варіація на українські національні мотиви у сучасному прочитанні – у весняно-літній колекції 2015 київської дизайнерки Ксенії Шнайдер.

"Ми просто взяли традиційні орнаменти та розтягнули їх, зробивши так званий глітч-принт", - розповідає дівчина. Виглядає свіжо та небанально.

Сукні від Ксенії Шнайдер

Таку тенденцію аналізує історик моди Зоя Звиняцьківська: "Переосмислення нашої культурної спадщини, переказ її сучасною мовою, інтеграція в актуальну моду – це набагато складніше, ніж робити вишиванки або нашивати на сучасний одяг стрічки з національним орнаментом. Але ця робота вже йде".

Джерело: http://life.pravda.com.ua/fashion/2015/02/12/189240/

А це цьогорічний День вишиванки у Парижі

Браво!

Вітаю!

Вітаю всіх поціновувачів мистецтва, стародавніх і сучасних культурних скарбів: сьогодні Міжнародний день музеїв. Хочу познайомити вас, друзі, з нашим шкільним музеєм і запрошую на віртуальну екскурсію до "Світлиці".

Себе шукаємо в історії, щоб зрозуміти, знати і знайти!

(Девіз шкільного етнографічного клубу «Витоки»)

З історії створення шкільного етнографічного музею «Світлиця»

Сьогоднішнє і давнє – без вузла,

І час наспів цей вузол зав’язати,

Аби полуда з пращура сповзла

І вийшов родовід з курної хати.

Лідія Шевело.

У вересні 2000-го року в Донецькому багатопрофільному ліцеї № 37 було створено етнографічний гурток «Світлиця» (тепер – «Витоки») під керівництвом учителя української мови та літератури Денисенко Марини Вікторівни. На засіданнях гуртка діти знайомилися із традиціями, обрядами наших предків, оволодівали деякими народними ремеслами. Одним із основних завдань роботи гуртка став пошук і збирання зразків народної творчості й ремесел, а також матеріалів з історії та культури рідного краю.

Керівник музею М.В.Денисенко
разом із екскурсоводами. 2007 рік

У результаті пошукової роботи учнів і вчителів ліцею була зібрана етнографічна колекція, що стала основою фондів шкільної музейної кімнати. Завдяки щирій допомозі меценатів – батьків учнів 5 – Г класу, самовідданій праці гуртківців та їхнього керівника «Світлиця» була створена 1 вересня 2002 року й урочисто відкрита у березні 2003 року як музейна кімната. Статус музею «Світлиця» отримала 2007 року. 

Концепція музейної кімнати, яка відтворює типовий інтер’єр української хати, виникла не випадково: хотілося не лише максимально достовірно відтворити побут українців минулого, а й побудувати свою Світлицю – затишне й урочисте водночас місце зустрічі однодумців. Відтоді гуртківці збиралися у Світлиці для проведення засідань етнографічного клубу, оволодівали музейною справою, проводили екскурсії для школярів. 

Продовжується робота над поповненням колекції музею, девізом якої стали слова Ліни Костенко:

Є скарби, допоки їх шукають.

Перестануть – от тоді вже все…

Дивосвіт української хати

Ласкаво просимо до нашої Світлиці, яку ми облаштували відповідно до традицій наших предків.

До якої б української хати , починаючи із західних частин Курщини та Воронежчини і закінчуючи західними схилами Карпат, ми б не зазирнули, скрізь знайдемо в ній те саме. Вхід до хати – з сіней; коло самого входу з лівого боку піч у кутку, в другому кутку або біля печі – полиця для посуду чи мисник, між піччю та так званою причільною, цебто вузькою стіною хати знаходиться піл, тобто дерев’яний поміст для спання, або рухоме ліжко, у деяких місцевостях удень на ньому готували їжу. На так званому покуті, під образами, розміщують стіл, уздовж стін – лави, а біля столу – ослін, або рухома лавка; в кутку, між дверима та піччю, кочерги (коцюби), у другому кутку, біля мисника, - діжа з водою (коли вона не стоїть у сінях).

Мисник, судник являє собою поличку або кілька поличок, що становлять щось подібне до відкритої шафки чи етажерки для посуду. На нашому миснику ви можете побачити різноманітні керамічні та дерев’яні вироби, зокрема горщики, чайнички, чашку, куманець, ступки, чарку тощо, а також форму для випікання пасок. На іншій поличці розташована невелика колекція глеків, виготовлених у різних місцевостях Донецької, Полтавської областей.

Піч в українській хаті розташовують завжди в куті між задньою стіною хати та стінкою сіней, біля самих дверей; роблять її дуже часто просто з глини, часом із цегли і тільки іноді, найбільше у гуцулів, з кахлів. Ставлячи піч з глини, спочатку виліплюють із землі та глини відповідних розмірів підвищення, а потім на те місце цього підвищення, де має бути власне піч, кладуть великий куль соломи або частіше бажаного для печі обсягу мішок, щільно набитий половою чи соломою, та обліплюють його з усіх боків, скільки треба завтовшки, мокрою глиною; коли глина висохне, з отвору мішка, що його лишають незаліпленим спереду, виймають руками полову чи витягають солому, а на кінець цієї операції – і самий мішок. Зробивши таким способом склепіння, вирівнюють його лопатою та розпалюють у ньому вогонь, щоб остаточно висушити. 

Потім ліплять з глини або ставлять із цегли припічок та прироблюють комин, що дає бічний канал, який веде до сіней, де він і відкривається в комин, чи димар; димар буває найчастіше сплетений з лози або зв’язаний з очерету, або, нарешті, збитий з дощок і значно рідше виліплений з глини, а то навіть зложений із цегли; він буває заввишки до половини сіней, або його виводять аж на стріху, іноді тільки трохи над нею, а іноді й дуже високо, як, наприклад, на Чернігівщині. У першому випадку дим розходиться по горищу та виходить через покрівлю або через невеликі отвори в стрісі над входом у хату або на обох кінцях гребіня стріхи. Унизу димар доходить до землі, й іноді в ньому ставлять кабицю – невеличку глиняну пічечку, що на ній можна щось зварити, не розтоплюючи великої печі в хаті. Іноді кабицю ставлять і серед сіней. 

Передній частині печі над її отвором надають досить різноманітної форми та роблять у ній різні пічурки для переховування сірників тощо; а іноді (коли в хаті є дівчата на виданні) розмальовують її так само, як і стіни хати, особливо коло богів, різними малюнками, частіше – квітками.

На покуті ( тобто в кутку між „причільним” та „покутнім” вікном) знаходилися боги або образи – ікони, що їх ставлять звичайно на поличку, яка маскує кут, або на дві полички, що входять у нього. Полички ці називаються божник і бувають прикрашені різьбленими оздобами. Перед образами вішають лампадку або голубка, що зроблений з довгувато – круглого шматка тіста або навіть з великоднього яйця, до якого прироблені зложені фалдочками розмальовані папірці, що являють собою крила та хвіст; з тіста теж роблять щось подібне до головки. А самі образи обкладають якомога старанніше засушеними квітами та пахучими травами. Над образами або під ними роблять також дуже часто драпіровку з рушника, який у цьому випадку також звуть божником. Саме тут, коло богів, приміщують звичайно і пляшечку зі свяченою водою як ліки або охоронний засіб проти всякої напасті, страсну свічку.

Над ліжком чи полом підвішують на шнурах, що прикріплені до стелі, жердку, на неї вішають одяг. На нашому полі ви бачите різні інструменти для ткання чи прасування: маленький ткацький верстат, веретено, рубелі, а в кутку – прядку. Чоловічі сорочки, які розташовані тут же, були виготовлені на Буковині та Запоріжжі. Так само над ліжком чи полом або біля нього підвішують, іноді цілком особливим способом, колиску для дитини. Поряд із полом знаходилась дерев’яна (іноді обкована) скриня, іноді досить велика. На Україні вона майже завжди розмальована квітками або (найбільше у гуцулів) оздоблена різьбою, її часто ставлять на чотирьох невеликих коліщатах, щоб легко пересувати з місця на місце. У нашій «Світлиці» представлена дубова скриня, пофарбована у традиційний для Дніпропетровщини темно-зелений колір із яскравим рослинним орнаментом. 

Лави та ослони в українській хаті розташовувалися у кутку під іконами та вздовж стіни; це звичайні лавки, або прироблені нерухомо до стін, або рухомі, що стоять коло столу. А сам стіл, крім особливої міцності, відзначається ще іноді розкішними різьбленими оздобами, особливо у гуцулів, де нижня частина одночасно служить і за скриню.

Вікон в хаті буває звичайно три: два з головного фасаду та одне причільне, на вузькому боці хати, при чому перше од дверей вікно головного фасаду буває часто трохи меншим, ніж друге, покутнє, що знаходиться ближче до покуті, а це останнє – покутнє – завжди буває таке саме, як причільне. Над піччю чи під полом приміщується ще одне маленьке віконечко з однією шибкою. Зовні вікна обводять в деяких місцевостях жовтими, синіми або червоними смугами; останнє буває як ознака, що в хаті є дівчина на виданні. Над вікнами вішали великий рушник як оберіг і прикрасу.

Щодо дверей, то ми можемо тільки сказати, що вони бувають виключно з одним розворотом та мають прямокутну форму, хоч у старовинних хатах, а особливо в церквах та церковних будинках, трапляються ще подекуди двері, що їх верхні кути зрізані та які, отже, мають неправильну шестикутну форму.

Концепція нашої музейної кімнати, яка відтворює типовий інтер’єр української хати, виникла не випадково: хотілося не лише максимально достовірно відтворити побут українців минулого, а й побудувати свою Світлицю – затишне й урочисте водночас місце зустрічі однодумців. Відтоді ми, гуртківці, збираємося у Світлиці для проведення засідань етнографічного клубу, оволодіваємо музейною справою, проводимо екскурсії для школярів.

До нових зустрічей!

Місяцелік: Травень

Цікавинки про народні свята цього тижня

Стефана Печерського, Свято Зiльник (10 травня). Народився преподобний Стефан близько 1040 р., можливо, походив із боярського роду. Замолоду став ченцем Києво-Печерського монастиря, згодом його обрали ігуменом. Він розбудував монастир і завершив спорудження головного храму монастиря — Успенського собору. В 1078 р. з якихось причин братія виступила проти нього, і він був змушений залишити Печерський монастир. В київському урочищі Клов Стефан заснував монастир на честь Пресвятої Богородиці і став його першим ігуменом. Потім очолив Володимирську кафедру на Волині, де й помер 1094 р.
Цього дня збирають цiлющi трави, проводять ритуальнi обiди в лiсi, в полi, де збирають зiлля. За повiр’ям, трави збирали самi жiнки, тому це було цiлком жiноче свято.

Максима та Софрона (11 травня). День пам'яті видатного письменника і церковного діяча XII ст. Кирила Туровського. Народився у місті Турові в багатій родині. За молодих років постригся в ченці. Добре знав грецьку мову, досконало вивчив візантійську культуру. Його знамениті проповіді, або «слова», вважаються вершиною ораторського мистецтва XII ст. Вони принесли йому славу, і на вимогу князя та городян він був поставлений єпископом у Турові. Тоді до складу цієї єпархії входила велика частина Полісся і північно-східна частина Волині. Помер Кирило Туровський у 1183 р.
У народі вірили, що теплий вiтер на Максима приносить здоров’я.

Десятинна церква. 1888 р.

Освячення церкви Пресвятої Богородиці (12 травня). Зведена в 996 р. київським князем Володимиром Святославичем, вона більше відома під назвою Десятинної, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину прибутків. Храм був оздоблений фресками, мозаїками, різьбленими мармуровими та шиферними плитами, мав численні ікони, коштовні чаші, хрести. Десятинна церква мала свою бібліотеку, школу та скрипторій (місце зберігання літописів). У церкві було поховано її засновника — князя Володимира, його дружину Анну, з Вишгорода до неї було перенесено прах княгині Ольги. В 1240 р. під час нашестя Батия церкву було зруйновано. В XVII ст. в її південно-західній частині митрополит Петро Могила на власні кошти збудував дерев'яну церкву, а в XIX ст. спорудили нову Десятинну церкву, яка проіснувала до 30-х років нашого століття. Збереглися фундаменти давньої споруди і деякі її реліквії.

Якова (13 травня). Свято на честь Якова Заведєєва, першого мученика серед апостолів. Був братом євангеліста Іоанна, разом з ним займався рибальством. Згодом став очевидцем деяких важливих подій життя Ісуса Христа, зокрема, свідком його Преображення на Фаворі і передсмертних страждань Спасителя у Гетсиманському саду. Був страчений царем Іродом у 44 р. Святий апостол Яків Заведєєв вважається покровителем Іспанії. А у нас іще з давніх часів було помічено: коли на Якова теплий вечір і зоряна ніч, буде погоже літо і врожай.
Хоч уже й вигнали на випас тварин, але казали: «На Якова трава нiякова».

Теплий вечiр i зоряна нiч – на сухе лiто.

Ясний схiд сонця – на погоже лiто.

Образ Ієремії на стелі Сикстинської
капели. Мікеланджело

Єремiя (Веремія, Яреми) (14 травня). Походить від імені пророка Ієремії, який жив у VI ст. до народження Ісуса Христа. Йому належать Книга пророцтв і Книга плачу. Перша містить передрікання щодо вторгнення вавілонян тощо, друга — зворушливі вірші про місто Єрусалим. За переказами, Ієремію забили камінням, могила його знаходиться поблизу Каїра. У нашому народному побуті цього святого називають Запрягальником (на відміну від Веремія-розпрягальника, який святкується 13 червня), оскільки раніше цієї пори починали важливі сільськогосподарські роботи з використанням волів та інших під'яремних тварин. За повір'ями, цього дня Веремій запрягає на небі свою колісницю і засіває хліб. Про Яремин день так казали: “Єремiй, Єремiй, про посiви розумiй”. За народними переказами, Єремiя мав дар вiд Бога передбачати майбутнє та думки людей.

У цей день мешканцi Києва збирались на гулянки, якi називалися “маївками”. Це робили переважно учнi з учителями. Вони виходили на Щекавицю й улаштовували врочистi обрядодiйства.

Коли на Ярему погоже, то й жниво буде пригоже.

Ікона св.Бориса і Гліба.
сер. ХІІІ ст. Новгород (?)

Бориса i Глiба, або Борисiв день (15 травня). У народi його ще називають “солов’їним днем”. Крiм весняного, є й лiтнє свято (6 серпня). Встановлено з нагоди перенесення мощів цих святих у 1072 р. і 1115 р. Князі Борис і Гліб, сини Володимира Святославича, були підступно вбиті в 1015 р. за наказом старшого брата Святополка (деякі дослідники вважають, що наказ віддав Ярослав), який оголосив себе спадкоємцем батька, прагнучи захопити владу над усією державою. Князі були поховані у Вишгороді в церкві святого Василія, а в 1072 р. їхні мощі були перенесені до нової церкви, названої їхніми іменами. У церемонії брали участь сини Ярослава Мудрого на чолі з Ізяславом. У столітню річницю загибелі Бориса і Гліба, коли київським князем став Володимир Мономах, відбулося ще одне урочисте перенесення мощів у кам'яний храм, збудований Олегом Святославичем, онуком Ярослава. Урочистості тривали три дні і були розраховані на те, щоб затьмарити свято Ізяслава 1072 р. Під час татаро-монгольської навали мощі Бориса і Гліба загинули. За народним переказом, вони сховані на дні глибокої криниці під вівтарем зруйнованого на Ольжиній горі храму в ім'я страстотерпців. Нинішнє свято Бориса і Гліба зветься весняним на відміну від літнього (б серпня). Цієї пори проходять важливі сільськогосподарські роботи, а тому ще здавна в Україні говорили: «На Бориса і Гліба берися до хліба».

На Бориса i Глiба – найпiзнiша сiвба.

На Глiба-Бориса – за хлiб не берися, бо овес микольський – не наш, а конський.

Заспiває соловейко – чекай похолодання на три тижнi, не заспiває соловейко - не сiй гречки i не стрижи овечки.

Спiває соловей усю нiч – на гарний сонячний день.

Соловей спiває, доки ячмiнь колоса не має, а з’явився колос – пропав голос.

Багато хрущiв – урожай на просо.

Ікона Феодосія Печерського

Тимофiя, Феодосія (16 травня). Свято на честь Феодосія - ігумена Печерського монастиря, видатного церковного діяча і письменника XI ст. Народився близько 1036 р. у Василеві (нині Васильків) під Києвом. Був одним із засновників Києво-Печерського монастиря і його другим ігуменом. У монастирі Феодосій запровадив Студійський статут, який регламентував чернече життя і який згодом прийняли всі наші монастирі. При ньому було закладено знаменитий Успенський собор, збудовано численні келії. Феодосій брав активну участь у політичному житті, був у дружніх стосунках з князем Ізяславом Ярославичем. Він є автором кількох послань, повчань і однієї молитви. Помер Феодосій у 1074 р. і був похований у печерах, які згодом одержали назву Феодосієвих, або Дальніх.
“На Тимофiя, - казали, - велика надiя”.

Якщо сонячно й тепло, то така погода буде й у кiнцi мiсяця.

Пелагеї та Дарини (17 травня). Мучениця Пелагея жила в III ст. Походила з Тарса — головного міста Кілікії в Малій Азії. Місто славилося ученістю і торгівлею. У ті часи посилилось гоніння на християн, і Пелагія, яка сповідувала вчення Ісуса Христа, зазнала страждань. Померла близько 290 р.

Яринин день, або Ярини-розсадницi (18 травня). Його виникненню завдячуємо святій Ірині, яка жила в І ст. Була дочкою царя-язичника, прославилася численними чудесами. Цей день, як і 29 квітня, в сільськогосподарському побуті здавна називають Іриною-розсадницею, що пов'язано із садінням капусти, Цього дня вирощену в парниках розсаду капусти висаджують на городи разом із іншими овочами. Цим займаються тільки жінки. За повір'ям, коли овочі садитиме чоловік, то вони зацвітуть, але не дадуть плодів. Господинi починали висаджувати розсаду капусти, приговорюючи: “Не будь стара, будь молода, не будь мала, будь велика”.

Прийшли Ярини – не прикривай сiни.

Йови, або Iоана Горошника (19 травня).  Із цього дня сiяли боби та горох i називали ще його “огiрковим днем”. Свято пов'язане з ім'ям Йова Багатостраждального. Йому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту — Книги Йова, яка вчить терпінню в незгодах. Він жив задовго до народження Ісуса Христа, ймовірно, за дві — півтори тисячі років до нього. Вшановується й пам'ять Йова Почаївського, ігумена і чудотворця. У XVI—XVII ст. він багато творив для зміцнення Почаївського монастиря й поширення його слави. За старим звичаєм, цієї пори сіють горох, очікують роси, корисної для рослин, особливо для огірків.
Коли на Йова ніч тепла, то буде огірковий рік.

Коли вранцi роса, а вдень ясна погода, то на добрий їх урожай.

Iвана Довгого, Огуречника, або Iвана Богослова (21 травня). На честь апостола і євангеліста, найулюбленішого учня Ісуса Христа. Написав одне з чотирьох канонічних євангелій. За величний зміст розповіді про життя і вчення Ісуса воно одержало назву Духовного. Іоанн Богослов є також автором трьох послань і книги одкровень — «Апокаліпсиса», в якій містяться пророцтва про кінець світу і Страшний Суд, розповідь про боротьбу Христа з антихристом і поразку антихриста. Іоанн вважається наставником іконопису. Помер наприкінці І ст.
Здавна цей день вважався найкращим для сівби пшениці, і з цього приводу говорили: "Хто не посіяв на Богослова, не вартий і доброго слова". Саме його часто називають днем Івана-пшеничника. Люди вважали: якщо в цей день посiяти огiрки, то вони будуть великими.

Миколи  Чудотворця (22 травня). Крiм весняного, є й зимовий Микола (19 грудня). Тому казали: “У кожнiм роцi два Миколи: на першого Миколи не буває холодно нiколи, а на другого Миколи не буває тепла нiколи”. У церковному календарі він відзначається як день перенесення мощей святого Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. Це свято було встановлене папою Урбаном ІІ, що жив у ХІ столітті, був понтифіком у 1088 – 1099 роках. Отже, це є католицьке свято (хоча до православного календаря воно було введене митрополитом Єфремом, який, за переказами, був присутній під час перенесення мощей, наприкінці ХІ ст.). Можливо, тому весняного Миколая святкують не так гучно, як зимового, крiм пастухiв. Колись цього дня господарі виводили коней у поле на першу пашу, і з цієї нагоди на площі посеред села священики служили молебні та кропили коней свяченою водою – “щоб нечиста сила коней не мучила”. Із цим звичаєм пов’язані народні прислів’я:

Прийшов Миколай – коней випасай.

Юрій з теплом, а Микола з кормом.

Святий Юрій пасе корів, а Микола коней.

Пастухами найчастіше були хлопці. Починали пастушити, як правило, з семи років. Наймолодші пасли гусей, старші – овець, а найстарші (підлітки 10 – 12 років) випасали корів і коней. Коли вперше виганяли худобу на пасовисько, то брали червоний пояс і розстеляли його на порозі хвіртки, а на нього клали сокиру й ключ. Потім мати, або батько, свяченою вербою виганяли худобу з кошари аж за ворота на вулицю, а там віддавали вербу пастухові, примовляючи: “Щоб ти її приніс додому!” Свячену вербу пастух носив перший день у руках. Якщо поламається верба, то він її в торбу клав, але не викидав, бо існувало повір’я, що хто загубить свячену вербу, то все літо буде губити худобу. Увечері, якщо верба була ціла, то ставили її на покуття, там вона стояла ще три дні, а потім її виносили в комору або застромляли у стріху хати.

На Херсонщинi в цей день зголошували робiтникiв (“строкачiв”) працювати за найом до Покрови (14 жовтня). Пiсля свята починали масово стригти овець, що засвiдчує й прислiв’я: “До Миколи не сiй гречку i не стрижи овечки”.

Найурочистiше це свято вiдзначали гуцули, адже на весняного Миколи (образ дойбожичого Волоса) органiзовували “полонинський хiд” – вигонили тварин на полонини. До цього готувалися всi горяни. Попереду отари йшов “депутат” (керiвник пастухiв) і два помiчника з трембiтами. За ним вирушало стадо, потiм дорослi й дiти. З околицi села жiнки з дiтьми поверталися, а чоловiки супроводжували отару до пасовищ, якi знаходилися за кiлька десяткiв кiлометрiв.

На полонинi старший чабан розпалював “живий огонь” за допомогою кресала, i вiн мав горiти до кiнця сезону, себто до глибокої осенi, коли “полонинський хiд” повертався на зимове стiйлище. Пiсля цього робили контрольну дiйку овець i визначали кiлькiсть надоїв.

Тривалiсть весняно-осiннього випасу на полонинах залежала вiд породи худоби. Скажiмо, тягловий скот перебував тут до початку жнив, корови – до середини жовтня – початку листопада.

Із весняним Миколаєм майже не пов’язано обрядових пiсень.  Однак фольклорнi джерела приберегли чимало поетичних прислiв’їв:

Держи сiно до Миколи – не побоїшся зими нiколи.

До Миколи не буде лiта нiколи.

Два Миколи: один з травою, а другий з морозом.

Два Миколи – теплий i холодний, два Єгорiя – холодний i голодний.

До весняного Миколи не можна купатися нiколи, бо з чоловiка верба виросте.

До Миколи нема добра нiколи.

Iз Миколи та й нiколи.

На Миколи або нiколи.

Як не вбачиш до Миколи колосу, то буде плачу й голосу.

Не хвались на Юрiя посiвом, а хвались на Миколу травою.

Пiсля Миколи не пускай на сiножать коней нiколи.

Вiд Миколи до лiта дванадцять приморозкiв.

На Миколи весняного сади картоплю.

На Миколи не можна мочити коноплi, бо будеш витягувати, то витягнеш утопленика.

         Пiсля Миколи не можна садити баштану, бо зав’язi не буде.

         Якщо на другий день після Миколи теплого іде дощ, то все літо буде мрячним.

Iз 22 травня до 22 червня нашi пращури вшановували Ладу – богиню весни, шлюбу, кохання,  покровительку дощiв i врожаю. Їй приносили жертву у виглядi бiлого пiвня, задобрювали перед весiллям, щоб шлюб був щасливим. На честь Лади дiвчата водили хороводи, спiвали пiсень.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )

Для гарного настрою: "СКАЙ" "Не забувай"

І ще для гарного настрою новинка від гурту "С.К.А.Й." - пісня "Не забувай":

Приємного дня, друзі! 

Вітаю!

Сьогодні дивовижний день: у нас багато приводів вітати один одного.

Ура! Наша Джамала перемогла в міжнародному конкурсі "Євробачення 2016", хоча її пісня "1944" є досить складною за мелодикою й, особливо, за змістом, вона дуже відрізнялася від усіх інших виступів, для "Євробачення" вона, швидше, "не формат". Тим приємніше, що, незважаючи на це, потужний, експресивний виступ Джамали був визнаний найкращим: за підсумками голосування вона отримала 534 бали. Вітаю!!!

Сьогодні відзначається Міжнародний день сімей. Цінуймо своїх рідних, піклуймося про них, пам'ятаймо, що родина - одна з найбільших цінностей!

15 травня - також День пам'яті жертв політичних репресій. На жаль, у новітній історії політичні репресії продовжуються. Люди, особливо ті, хто мають владу, забули, що політика - це мистецтво керувати державою, а мистецтво з тиском і жорстокістю несумісні. 

І наостанок для роздумів висловлювання Марка Твена: "Якщо ви помітили, що знаходитеся на боці більшості, це ознака того, що настав час змінюватися". 

Цього дня народилися: Василь Стефаник

А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.

У своїм царстві.

Буду свій світ різьбити, як камінь.

Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво...

І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.

А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.

А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.

А в своїм світі я жию, жию!

(В.Стефаник "Моє слово")

14 травня народився український письменник-новеліст, громадський діяч Василь Стефаник (14.05.1871 - 07.12.1936). Усі, мабуть, знають його напружені експресіоністичні новели "Новина", "Камінний хрест", "Марія" та інші. А починав він із поезії в прозі, що розкривають його вразливу, самотню, однак сильну й невгамовну в пошуку добра і справедливості душу:

Моє слово (уривок)

... Але сонця дійти я не годен.

І падаю з високості вдолину.

Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю.

А крила гояться, і я знов лечу .до сонця, до щастя. І знов ріжу зводи небесні і падаю.

Я був щасливий.

Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них

сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя,— я був щасливий.

А тепер на ті очі смерть долоню поклала.

А я шукаю щастя під небом і падаю...

Амбіції

Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як нам'єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам'єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став.

Така будь, моя бесідо!

Фільм "Камінний хрест" (1968)

"Дорога. Василь Стефаник" із циклу "Гра долі"

Цього дня народилися: Іван Малкович

10 травня 1961 року народився Іван Антонович Малкович - український поет і видавець, засновник видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". 

Самобутня поезія Івана Малковича вимагає вдумливого, можливо, неодноразового прочитання. Скажу чесно: я не відразу прийняла її. Відбулося це завдяки Тарасу Чубаю, лідеру гурту "Плач Єремії", який написав чудову пісню на слова вірша "Старосвітська балада". Згодом Марія Бурмака створила власну музику - й вийшла зовсім інша пісня. Саме вони змусили мене по-новому прочитати Малковича, зрозуміти й полюбити його. Пропоную і вам своє знайомство з творчістю поета розпочати із цих пісень.

Прекрасна поезія І.Малковича тут: http://poetry.uazone.net/malkovych/

А свої найулюбленіші вірші подаю зараз: 

МУЗИКА, ЩО ПІШЛА

Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в таку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч, —
як босу музику пустити
в таку непевну, звабну ніч?..

Візьму собі землі окраєць,
піду блукати по світах, —
хай тільки вітер завиває
в моїх розхристаних слідах…

О мамо, тату, як спитають,
куди ваш син подався з віч —
скажіть: він музику шукає,
що босою пішла у ніч.

[1980, осінь]

НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ

Я стану ягуаром...
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але — ні:
я стану павучком — і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади — я м'яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим —
і, заманивши,— всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе — і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.

ЧОЛОВІК

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
 благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей.

[1985]

НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви «є»,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.

[11-18 грудня 1985]

КАЗКА

Ця казка дивна і стара,
як пошуки святого руна:

Христос приходив до Дніпра,
щоби повергнути Перуна.

Перун сказав: «Не розіпни…» —
і обривається писання.

Ревуть Дніпрові береги —
занурення і виринання…

[1990]

Іван Малкович читає свої вірші: 

"Старосвітська балада"

"Пробач, що не завжди чую твій голос..."

"Пташина елегія"

Вітаю!

Вітаю, дорогі друзі, із Днем матері, Днем пам'яті та примирення!

8 та 9 Травня - особливі свята в нашому календарі. Це дні пам'яті загиблих у Другій світовій війні, це дні Перемоги, такої довгоочікуваної, вибореної, вистражданої нашими бабусями й дідусями! 

Уночі з 8 на 9 травня 1945 року у передмісті Берліна Карлсгорсті, зайнятому радянськими військами, представники німецького головнокомандування на чолі з генералом Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію збройних сил Німеччини; цей договір за дорученням радянського уряду підписали: від СРСР — маршал Георгій Жуков; від Великої Британії — маршал Артур Теддер; від США — генерал Карл Спаатс; від Франції — генерал Жан де Латтр де Тассіньї. Так завершувався жахливий кривавий марафон, що тривав, за підрахунками істориків, 2194 дні й забрав 55 мільйонів життів, а ще десятки мільйонів скалічив.

Доля України під час Другої світової війни досі залишається актуальною темою й історичних розвідок, і художніх творів. Проте найсильніше, по-моєму, всю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло й не розв'язувало, показує Олександр Довженко у своїй пронизливій кіноповісті "Україна в огні" (видана російською мовою 1943 року, українською - 1962). У ній письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії, коли на територію мирних хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи.

Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками... Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу "малою кров'ю на території ворога"... Але, на жаль, не так сталося, як гадалося. Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: "Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей. Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами". У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю.

Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: "Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!"

У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, порожні слова та лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: "Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!.." Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.

Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: "Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на своїй території... Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна..." 

Кіноповість "Україна в огні" була заборонена 1944 року Сталіним, однак час усе розставляє по місцях і справжнє слово повертається до свого народу - рукописи бо не горять. 1967 року за мотивами кіноповісті О.Довженка було знято фільм "Незабутнє".  

"Незабутнє" (1967)

Пам'ятаймо!

Поетична сторінка: Л.Костенко

Розп'яття (Удар списа).
Пітер Пауль Рубенс, 1610

Завершуються великодні свята, радісні й сумні водночас, сповнені земних клопотів і глибоких роздумів про найважливіші етичні проблеми, духовних пошуків. Можливо, читаючи поезію Ліни Костенко, ви знайдете відповіді на свої запитання.

***
Ісус Христос розп'ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп'яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп'яли його в мені,
і розп'яли на цілім білім світі.
І тіло з'їли, кров'ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду, 
і всі народи — як розкрита рана...

***
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Падіння на шляху до Голгофи.
Рафаель Санті, 1515 

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік.
А тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде, і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як він хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений, ідучий з поля Симон,
що йшов додому, в протилежний бік.
Коли ж звершилась вся ця чорна справа,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.

*** 

Був Ірод, і була Іродіада.

І Саломея, дочечка, була.

І їй сказали, то вона і рада,

і голову на блюді подала.

Так цар звелів, і так сказала ненька.

Так говорив і той кошлатий жрець.

Вона й пішла, раденька, що дурненька,

у той страшний розгнузданий танець.Царівночко! Танцюєш віртуозно.

Створіннячко! В такому забутті.

Як ставиш ти грайливо й граціозно

на білий мармур ніжки золоті!...

І голову, в тих кучерях по плечі,

їм подала, від крові аж хмільна.

А що була то голова Предтечі,—

то що у цьому тямила вона?

***

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний винайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.

Давидові псалми

Псалом 1

Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда - він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.

              А хто від правди ступить на півметра, -             
              душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!

Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, –
Вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи, –
Вони ж моїми друзіми були!

Псалом 22

Боже мій, Боже мій, Боже! Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!

Боже мій, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже, мені ж повертаєш луною?

Боже, хіба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали — і Ти до них відгукнувся.

Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже, хоробрі були і пісенні.

А я — ніщо. Одоробло. Опудало власних городів.
Я — посміховисько людське, бидло поміж народів.

Не віддаляйся від мене, дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська, немає у мене пророків.

Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене, як леви, криваві пащі.

Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як віск, розм'якло, з нього виліплять ідолів.

М'язи мої розв'яались, вмерло моє терпіння,
язик моєї розпуки спалив моє піднебіння.

Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
обліг злоязикий натовп, протяв мені руки й ноги.

Вже ділять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж Ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати?!

Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
душу мою, одиначку, із лап собаки скаженого!

Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком —
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!

Не Дай мені, Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому,—
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!

Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.

Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..