Цікавинки про народні свята цього тижня

БЕРЕЗЕНЬ (зимобор, протальник, сухий, березозол, чернець, марець, марзець, крапельник, сочень, сушець, передвесник, пролiття, дорогоруйнувач, вiтронос, березоль, тратник, гречурчак, новачок)

Н.Старовойтова. Весна

Березень – не весна, а передвесення.

В березні мороз скрипливий, та не пекучий.

Прийшов марток – надягай семеро порток.

В березні хмари пливуть швидко й високо – до гарної погоди.

Якщо в березні вода не тече, в квітні трава не росте.

Якщо в березневі заметілі сніг лягає на полях нерівно, хвилясто, буграми, то гарно народяться городні овочі та ярові хліба.

Часті тумани в березні передвіщають дощове літо.

Сухий березень – родючість, дощовий - неврожай.

Якщо в березні грім – ознака родючості.

Вода з березневого снігу цілюща: вона від ластовиння та засмаги.

Чайка пролетіла – скоро лід піде.

Зозуля часто й сильно кує навесні, передвіщає теплий час.

Багато майських жуків - до врожаю проса.

Від березня до оранки починався дроворуб – заготівля дров, на котру пізніше не буде часу, заготовлені восени дрова не встигнуть висохнути до зими.

А.Деркач. Ярило. 2003

Перший день весни, або Ластiвки (1 березня). Перший день березня називався “льотичиця”, “новачок”. Цей день означав початок стародавнього Нового року.

У народi казали: «Бог Ярило бере зиму за вила».

Весняний Новий рiк (1 – 3 березня). У цi днi закликають весну, просять про добрий урожай. Передбачають погоду на лiто: гарна погода – на гарне лiто, снiг -  на врожай, теплий вiтер – буде мокра лiтня пора, пiвнiчний вiтер – холодне лiто.

  Казимира (4 березня). Як правило, цього дня спостерiгається нестiйка погода.  “У Казимира, - казали, - непевна вiра”.

  На свято Казимира вийде жайвiр з пiр’я.

  Якщо на Казимира погода, то буде на бараболю урода.

 У цей день дiвчата закликали весну, йшли на найбiльшi пагорбки з круглим хлiбом, пригощали ним птахiв.

 ПреподобногоЛева, єпископа Катанського (5 березня).

 На цю добу припадала так звана “нiч зорепадiв”, коли, за повiр’ями, не можна дивитися на зорi, якi падають, бо “скотилися з життя”.

  

А.Куїнджі. Рання весна. 1890-1895

Тимоша, Хоми, Весногрiя (6 березня). У давнину мовили: “Прийде Хома, то не страшна й зима” чи “Прийшов Хома – вважай, що зими нема”. У народi казали, що в цей день “весна вже прийшла до  дверей”, а тому “Тимошеве тепло вiє – старого грiє”. Колись цього дня старі люди вперше після довгої та холодної зими виходили надвір, відвідували сусідів, обмінювалися новинами.

На Весногрiя i старцю надiя.

Це день особливого поминання померлих. 

Афанасiя (7 березня). Помiчали, що в цей день зацвiтає мати-й-мачуха.

Мати-й-мачуха

День Олександра (8 березня). Оскільки на цей день припадає Міжнародне жіноче свято, то дарують жiнкам квiти.

Найпершi квiти весни – пролiски. Ця квiтка i нiжна, i в той же час надзвичайно смiлива. Пролiскiв визорює так густо, що земля знову стає бiлою i зимною вiд рясного холодного цвiту.

Ряст

I негайно ж заквiтує ряст, його квiти фiалковi – теплi й сонячнi. У народі казали: "Дай, Боже, і наступного року ряст топтати" - тобто бажали довгого життя.

Незабаром з’явиться козелець. Квiтка гаряча, як сонце, м’яка та нiжна.

Козелець

(За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар")

Масниці

Цього року Масляна (Масниці, Сирний тиждень, Сирна сермиця, Пущення, Колодій, Сиропуст) припадає на тиждень із 24 лютого до 1 березня. 

Починається вона з неділі, яку називали М'ЯСОПУСНОЮ (її дата залежала від того, скільки тижнів м'ясниць — пори зимових весіль — випадало того чи іншого року). Після неї наступав тиждень, за яким починався ВЕЛИКИЙ ПІСТ, що тривав сім тижнів — аж до Великодня. На перший день цього тижня майже скрізь в Україні влаштовували «ніжкові», або «гижкові», заговіни (запусти), обов'язковою стравою яких мусив бути холодець зі свинячих ніг. Олекса Воропай у своєму видатному етнографічному нарисі "Звичаї нашого народу" записав такі спогади про цей день: "То неправда, що на «ніжкові заговіни» не можна пити горілки, бо завушниця буде. Що ж то за Масляна без питва?! Всі люди п'ють, і ми, було, вдома п'ємо, а завушниці у мене ніколи не було. Ще як був живий мій батько, царство йому не­бесне, було, прийдемо з церкви, посідаємо обі­дати, а він і каже: «Давай, сину, чарки та ви­п'ємо, щоб усе було гоже, а що не гоже — не дай, Боже!» Поналиває, бувало, і ми вип'ємо по першій. Пили всі: і мати моя, і сестра, і брат, і гості, коли траплялися ... А як закусимо по першій, то тато покладуть ложку на стіл і кажуть: «Ну, сину, піднось ще по склянці, бо після однієї не обідають — гріх!» Я піднесу ... а тоді ще й по третій, четвертій... А коли вже вип'ємо по останній до вареників, то тато заспівають, бу­вало:

Ой, вип'ємо, родино,

Щоб нам жито родило,

І житечко, і овес —

І зібрався рід увесь".

У наступні дні вже заборонялося їсти м'ясо, але ще можна їсти рибу, яйця, молочні продукти.

       

Із наступного дня починався СИРНИЙ ТИЖДЕНЬ, або МАСЛЯНА. Це прадавнє свято, пов'язане з язичницьким культом Сонця, припадало в дохристиянські часи на період весняного рівнодення (19 – 21 березня) і завершувалося Великоднем – святом воскресіння життєдайного Сонця.

Масляна поділялася на два періоди: на Вузьку (з понеділка до середи) можна було працювати,  а от від четверга завершувалися всі роботи – починалася Широка Масляна. За повір'ям, чим яскравіше, веселіше прожити масляний тиждень, тим щасливішим і багатшим буде рік. Тому кожен день цього тижня був заповнений різноманітними звичаями, які нині вже дещо призабулися. Відзначати масляну було прийнято катанням на санях з крижаних гірок, запалюванням багать. І звичайно, пекти млинці, адже млинець – символ сонця. Правда, в Україні на Сирний тиждень їли не стільки млинці, скільки вареники та інші молочні страви.

Так, на Слобожанщині обов'язково готували кашу й оладки, у Центральній Україні - гречані млинці та вареники з сиром і сметаною, а на Волині та Галичині робили ще й бануш (кукурудзяна каша, зварена на сметані), а також галушки з бринзою і грибною юшкою. У всіх регіонах не відмовляли собі в різноманітних рибних стравах. Оскільки попереду було сім тижнів суворої стриманості (Великий піст), то було просто необхідно наїстися самим і щедро почастувати рідних і близьких смачними варениками, жирними млинцями, пишними сирниками і здобними пирогами. Крім того, згідно зі старовинним козацьким звичаєм, на Масляну не гріх трохи побалувати себе міцними напоями.

Уранці першого дня Масляної заміжні жінки збиралися або в чиїйсь хаті, або в корчмі. Одна з них виймала поліно і клала на стіл, інші жінки сповивали поліно, як ляльку. Це означало — народився «Колодій». Після доброго частування, залишивши «Колодія» в шинку, жінки ходили від хати до хати, де були неодружені парубки чи дівчата, і прив'язували до ноги їм або їхнім батькам «колодки». Це могла бути цурпалка, полінце, прикрашені кольоровими стрічками, паперовими квітами, хустиною — своєрідне покарання за те, що не одружилися протягом недавніх м'ясниць.

Ту відзнаку ніхто не смів з себе зняти, поки не дасть викупу — почастує горілкою в останній день Масляної або подарує писанку на Великдень. Дівчата також ходили чіпляти парубкам «колодку», тільки на руку. Парубки давали викуп намистом, стрічками чи грішми, які використовували для влаштування гостини на запусти («пущаніє») в останню неділю перед Великим постом. Наступного дня жінки «Колодія» хрестили — знову обходили хати з неодруженою молоддю, щоб бува хто не відчепив «колодки». У середу справляли "похрестини", у четвер "Колодій" "помирав", у п'ятницю його "ховали", у суботу "оплакували", у неділю молоді жінки "волочили" колодку - так минало коротке життя "Колодія". 

У перший же день Масниць молодь виготовляла солом'яну ляльку, що уособлювала зиму, з нею ходили по селу, потім ставили на місці забав, а в останній день спалювали. 

У середу, справляючи з жартами і сміхом «Колодієві похрестини», гуртом обходили хати, де пригощалися варениками з сиром і горілкою. У четвер — день «Колодієвої смерті» — жінки збиралися в гурти, забавлялись і частувались — щоб «телята водились» і «масло не гіркло». У п'ятницю жінки влаштовували «Колодієві похорони», а в суботу — «оплакували Колодія», хоча і в ці дні, як і в попередні, тривали веселі сільські гостини, головною стравою яких були вареники з сиром та сметаною. Недаремно казали: «Масляна, Масляна, яка ти мала: якби ж тебе — сім неділь, а посту — одна!».

У західних областях України таку гостину влаштовували лише в останню неділю перед Великим постом і називали СИРОПУСНОЮ.

А.О.Пластов

Ці гостини знали на Бойківщині, Гуцульщині, Холмщині, Поліссі. Робили їх здебільшого сусіди і родичі до спілки. Основна їжа запустів — вареники, сир, масло і яйця. Супроводжувалися вони танцями, оскільки вже з наступного дня — аж до Великодня — танцювати було гріхом. Особливо любили потанцювати заміжні жінки. Танцюючи, вони намагалися якнайвище підскакувати — аби льон та коноплі росли високими. На Гуцульщині кожен парубок прагнув узяти до танцю усіх присутніх дівчат, бо в нагороду від кожної отримував писанку на Великдень. І звичайно ж, співали веселі пісні:

Не пускає мене мати

На вулицю погуляти,

А хоч пустить, то пригрустить: — 

Іди, доню, не барися:

У сінечки та й вернися!

Бо на дворі піст наступає,

А хто його проскаче,

Той Великодня не побаче …

До наступного дня був приурочений звичай «полоскати зуби»: чоловіки після вільних днів Масляної і запустів у перший день посту вживали горілку — «полоскали рот» від скоромних страв. 

Завершувався Сирний тиждень Прощеною неділею, коли під час церковної служби здійснювався чин прощення, а люди перепрошували одне в одного, щоб увійти у Великий піст із чистою душею. Потім сім тижнів тривав Великий піст. У церковній інтерпретації він мав завжди велике значення як період спокути, покаяння в гріхах чи негідних людських вчинках. В українців він сприймався як один із найважливіших засобів духовного очищення і підготовки до величного свята всіх християн - воскресіння Ісуса Христа.

Цікавинки про народні свята цього тижня

Власа (24 лютого). Святий Влас, як i Георгiй, вважаєтся захисником i покровителем домашнiх тварин. Лiтнi люди подейкували, що Влас у цей день пильно доглядає за живнiстю, а тому чоловiки нагадували своїм жiнкам: “Дивiться, молодицi, щоб завтра принесли раненько водицi з криницi!” Нею наповнювали пляшечки, вкидали туди шматочок воску зі страсної свiчки i ставили на покуть, де вона стояла три днi. У цей час, як оповiдали вiруючi, Влас освячував її. Потiм частину води виливали в криницю, а рештою кропили тварин.

Тi господарi, в яких було чимало худоби, спецiально замовляли молитву. Вiдтак з iконою i святою водою вони йшли до стайнi, щоб благословити тварин. Пiд час молебня освячували й свiчку, якою лiкували хворе горло.

На Херсонщинi водночас вiдзначали так званий “бабський празник”. Жiнки намагалися не працювати, хiба що намикували три мички з клоччя, щоб ними “пiдкурити корову й теля”. Пiд обiд  молодицi йшли до шинку й “замочували корови, щоб були лагiдними”. Потiм, повернувшись  додому, днищами (дошка, в яку застромлювали гребнi) били своїх чоловiкiв, “щоб вони були ласкавими до них”.

Невдовзi пiсля Власа наставав пiст, а отже, й закiнчувалися весiлля. З цього приводу казали: “Оляся, на замiж не ласся”.

Із Власом пов’язували й кiнець зими: “Прийшов Влас – з печi злазь” чи “Пролив Влас олiї на дороги – пора зимi вбирати ноги”.

Якщо цього дня вiдлига – то морозiв бiльше не буде.

Збруцький ідол

Це свято насправді дохристиянське й пов’язане з язичницьким богом Велесом (Волосом) – опікуном худоби (у давніх текстах його названо «скотьїм богом»), природи й торгівлі (усього, що приносить матеріальне благополуччя). Його часто зображували із сопілкою, а в «Слові о полку Ігоревім» Бояна називають «Велесовим внуком», тож Велес також уособлював музичне мистецтво, пісенну обрядовість. Про те, що Велес був одним із найшанованіших богів давніх русичів, свідчить Збруцький ідол, на нижньому ярусі якого  є його зображення. На думку деяких дослідників, культ Велеса в Україні виник і сформувався ще в мисливському суспільстві часів палеоліту, коли він вважався родоначальником, тобто Прапредком майбутніх слов'ян. Саме з тих прадавніх часів беруть свій початок обряди запрягання в плуг ведмедя чи вола, що є символами Велеса, рядження на Різдво у вивернуті кожухи, шкіряні маски тварин, посад молодих на хутро, кожух під час весілля та ін. Всі ці обряди символізують родючість і багатство. Культ Велеса розвинули вже хліборобські племена праслов'ян, де він став покровителем худоби й врожаю, а його зв'язок із світом померлих відобразив постійний кругообіг життя і смерті. Періодичне вмирання і оживання природи, – бо в хліборобів віра в постійне перевтілення душ розвинулась в обрядах Велесової бороди (Волосової, Спасової, Дідової, Божої бороди). Зрізане серпом колосся водночас є і смертю рослини, і її воскресінням шляхом проростання зерна навесні (похорон зерна в землю і його нове народження). Подібною до цього є віра у переселення душ, тобто отримання душею нового тіла для наступного життя на землі (у світі Яви). Таким чином, Велес постає як Бог родючості, який через безкінечний ланцюг відроджень забезпечує вічність душі. 

До недавнього часу в Україні Велеса уявляли як Житнього діда з трьома довгобородими головами і трьома вогняними язиками. Такий образ Велеса виготовляли із колосся: сніп, що уособлює Дідуха розділяли на три частини (ніби три голови) і перев'язували червоними стрічками. В Різдвяних обрядах цього "Діда" ставлять на "Бабу" (оберемок соломи), який господиня кладе на застелений обрусом престол (або покуть). Триликим є й зображення Велеса на статуї Збруцького Світовида, тут він тримає на своїх руках всю світобудову і є ніби її основою.

З Велесового дня починається так званий Велесовий (Велосовий) тиждень. Кожний тижневий день вшановує цього бога. Давні русичі одягалися у вивернутi  кожухи, маски. Ватаги Велесових жерцiв (подiбно до колядників) ходили вулицями, заходячи у двори, стайнi та хлiви, проголошували магiчнi замовляння для здоров’я домашнiх тварин.

У жнива нашi стародавнi предки незмiнно дотримувалися такого звичаю: останнє колосся на полi не жали, а сплiтали у “бороду” в подарунок боговi Велесу. Це називалося “завивати бороду”.

З iм’ям Велеса пов’язана видатна пам'ятка давньої літератури - "Велесова книга", а також назва зодiакального сузiр’я Волосожар (Тiлець), що означає “небо Волоса”. 

Олексiя, Мелетiя (25 лютого). Ушановують пам'ять святих Олексія і Мелетія. Саме на Олексія намагалися проморожувати насіння, яке обіцяло хороший врожай. Насіння таким чином «загартується» і дасть найкращий урожай навесні.

Погожий день – лiто  буде гарне, але морози триватимуть.

Завірюха 25 лютого – прикмета до того, що влітку буде випадати багато опадів.

Тумани на Олексія – літо буде дощовим.

Холодний день – весна настане рано і буде теплою.

На небі зірки – в цьому році вдасться зібрати багатий урожай.

Бурульки  висять довгі – можна розраховувати на гарний урожай овочів.

Мартина, День пам’ятi померлих (26 лютого). Припадає цей день, як правило, на час найдовшого Великого посту – семи тижнiв перед Великоднем. Тому поминали пiсною їжею. Дозволялося споживати рибу.

У православному церковному календарі це день вшанування пам’яті преподобногоМартиніана Кесарійського (Палестинського), християнського святого, що жив у IV – V  століттях в Палестині. У 18 років обрав для себе шлях відлюдника. Оселився в пустелі біля міста Кесарія і 25 років провів там у благочесті та чесноті. За це Господь наділив його даром зцілення хвороб. Борючись зі своїми спокусами, Мартиніан відправився на безлюдний острів, де прожив ще кілька років. Плів кошики і міняв їх на їжу в човняря, який припливав до нього час від часу. Потім святий перебрався в Афіни, де після тривалої хвороби і помер. Святий Мартиніан шанувався як покровитель сім’ї і приборкувач грішних пристрастей, тому в Сказанні про святих йому належала спеціальна молитва.

Мартинів день присвячували прибиранню в будинку. За повір’ям, того, хто не полінується в це свято, чекає удача й успіх у всіх подальших справах. 26 лютого було прийнято кликати зірки, щоб від їхнього сяйва зір став гострішим. А з ними кликали-згадували померлих родичів. Не рекомендувалося в цей день прясти, вишивати, шити чи плести.

Якщо помітно сонячні промені – дні будуть ясними, але мороз протримається ще досить довго.

Сніг довго не тане – навесні чекайте холодів. Якщо ж сніг починає танути – весна буде теплою.

День на Мартина похмурий, то навесні теж буде холодно.

Кирила та Тита-воїна (27 лютого).

Кирило i Мефодiй – брати-греки, просвiтителi слов’ян, проповiдники православ’я, творцi слов’янських абеток. Кирилом була розроблена глаголиця, що увiйшла в основу старослов’янської мови. Кирилицю ж розробили учнi Кирила i назвали в пам’ять першоучителя слов’янського. На його честь названо церкву в Києві – цiнну архитектурно-мистецьку пам’ятку ХII-ХIХ столiть. Як свiдчать давнi пам’ятки, Кирило був блискучим оратором, представником урочистого й учительського красномовства ХI ст.

Преподобний Тит був спочатку воїном i, вiдрiзняючись мужнiстю, в битвi з неприятелем був поранений у голову. Хвороба змусила його вiдмовитися вiд воїнського життя. Отож i пiшов вiн до Печерського монастиря, де всi останнi днi вiдмолював грiхи свої.

Цього дня здавна було прийнято ходити в гості до повитух, які допомогали жінкам, котрі народжували, звільнитися від тягаря.  Сни, котрі наснилися в ніч з 27 лютого, вважалися віщими та давали підказки, які здатні змінити майбутнє. 

Уважалося, що на Кирила можна побачити погоду, яка буде очікувати протягом усього літа.

Міцний мороз – літо буде спекотним.

Сонячний день – прикмета того, що літо буде теплим, але морози протримаються ще досить довго.

Синиці голосно щебечуть – чекайте тепла.

Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбереера 

з картини Н. Сергеева. 1890.

Онисима-вiвчарника (28 лютого). Святий Онисим вважався захисником тварин, особливо його шанували вівчарі, які в цей період починали готуватися до вигону худоби на полонини. Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг, підперезаного шкіряним
поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман, чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування тварин. У руках чабан тримав довгу палицю - гирлигу із залізним гаком на кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена кіньми або волами двоколісна гарба з будкою - катига, що правила за житло для чабанів і в якій зберігалися продукти харчування, посуд, різноманітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності об'єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.

На Поліссі, поряд із вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, особливо волів, що відкормлювалися на м'ясо, та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому вдень тварини паслися, а на ніч їх заганяли в кошару – огороджену жердками чи тином стайню. При кошарах влаштовувалися невеликі курені, де мешкали чабани.

Відгінна форма випасу худоби набула завершеного вигляду у гірському скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини. З особливою урочистістю й обрядами, усталеним церемоніалом відбувався навесні вигін худоби, так званий полонинський хід у гори, де вона перебувала до осінніх холодів. Чабани обирали найдосвідченішого серед себе за ватага, який розподіляв обов'язки між чабанами, стежив за харчуванням (а часто і сам готував їжу), вказував, де пасти худобу тощо. Лише ватаг власноручно виготовляв із зібраного молока  сир. У Карпатах, на відміну від інших регіонів України, овець доїли, виготовляючи з їхнього молока бринзу, гуслянку та масло. Велику рогату худобу випасали окремо від овець пастухи-бовгарі. Корів на полонинах доїли дівчата або літні жінки - маєрки.

Цього дня також стежили за погодою. Безліч зірок на небі символізують те, що народиться багато худоби. А от щоб дитина росла щасливою та не знала бід, їй варто цього дня подарувати одяг із овечої вовни. 

Касяна, Касiяна (29 лютого). Припадає один раз на чотири роки, тобто вiдзначається у високосний рiк i вважається нещасливим днем. З цього приводу в народi побутує така легенда.

Якось Касіян та Миколай iшли в церковних справах, зодягнувшись у бiлi ризи. Дорогою вони зустрiли бабусю, що загрузла в багнюцi. Миколай i каже:

-               Давай, Касяне, допоможемо старенькiй.

-               Я не можу, - вiдповiв супутник. – Мої бiлi ризи забрудняться…

Микола тим часом допомiг бабусi вибратися з болота, але забруднив свiй одяг. Ідуть собi мовчки, коли це їм назустрiч вийшов Бог i питає:

-               Чого це в тебе, Миколаю, бруднi ризи?

-               Там, дорогою, загрузла бабуся, - вiдповiв, - то я рятував її.

-               А в тебе чому чистi? – звернувся до Касіяна.

-   А я не схотiв їх бруднити.

-   Гаразд, - вiдказав Бог, - якщо ти злегковажив святу заповiдь- допомагати людям у бiдi, то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за добрий вчинок ушановуватимуть двiчi на рiк!

Справдi-бо, якщо Касянiв день припадає тiльки на високосний рiк, то Миколая святкують щороку два рази – весною та взимку. Вiдтак вважається, що Касян супроводжується нестачею кормiв i падежем худоби.

Здавна люди з тривожним передчуттям очiкували високосного року . З ним пов’язано безлiч сумних прикмет, бо це “рiк великої мори на людей та худобу”.

Передбачення певною мiрою пiдтверджує й сучасна наука: адже на високосний рiк випадає найбiльша сонячна активнiсть, що негативно впливає на стан усiх живих органiзмiв. Тому, очевидно, мали рацiю нашi пращури, коли казали: “Касян на скот гляне – скот валить, на дерево – дерево валить”.

За народними уявленнями, образ Касяна не вельми привабливий. Не випадково на похмуру людину казали: “Чого ти Касяном дивишся?” Вiн символiзував надмiру сердитого й немилосердного чоловiка з довгими, до колiн, бровами, вiями й бородою, за якою вiн нiкого не бачить протягом трьох лiт. Натомiсть четвертого року брови пiднiмаються, i зле тому, на кого Касян подивиться: на людей – їм горе, на худобу – на неї падiж. Вважалося, що той, хто народився 29 лютого, буде нещасливим. “Касян оком глянув, - казали про таких, - не буде з цього народженого добра”.

Люди в Касянiв день не вставали з лiжка до сходу сонця й не виходили на вулицю, щоб “Касян не глянув своїм оком”. Вони намагалися також не працювати, щоб не розгнiвати немилосердника.

Якщо на Касянiв день багато снiгу, то буде велика повiнь.

 (За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу")