Історія Тризуба як герба Української Держави

Державний герб України з 1992 р.,
так зв. Тризуб

Згідно з Конституцією України, державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України (ст. 20). У тій же статті зазнається, що "Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України)". Наразі в Україні законодавчо оформлено лише малий герб, затверджений 19 лютого 1992 року відповідною постановою Верховної Ради України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Проект був розроблений групою українських геральдистів: Андрієм Гречилом, Олексієм Коханом та Іваном Турецьким.

Традиція використання тризуба як символу Української Держави веде свій початок від герба Української Народної Республіки, від ухвал 12 лютого 1918 Малої ради у Коростені та 22 березня того ж року Української Центральної Ради в Києві. Окрім тризуба історичними гербами українських державних утворень були руський лев, руська погоня, лицар із самопалом Війська Запорозького тощо. Згідно з початковими положеннями Конституції 1996 року останній символ має бути складовою великого герба. Однак поки великий герб так і не затверджено.

Печатки князя Святослава Хороброго,
Х ст.

Сучасний тризуб походить від знаків Рюриковичів X – XII століття, зокрема державним символом київського князя Святослава Хороброго був двозуб, який його син Володимир ускладнив і змінював протягом свого правління ще не раз. Його тризуб, у свою чергу, став основою державних знаків його нащадків. Із занепадом династії та Київської Русі загалом зникає і її державний символ.

Срібники Володимира Великого,
 початок ХІ ст.

Першим оригінальним українським гербом, відомим з ХVI ст., був лицар із самопалом, герб Війська Запорозького. Уперше він фіксується на печатці 1592 року. На ній зображено вояка з мушкетом, символ Війська. Імовірно, герб Війська Запорозького мав місцеве українське походження — він виник з ініціативи козацтва для обґрунтування привілейованого статусу та політичної ваги запорозького козацтва.

Герб Війська Запорозького

Сталих кольорів герб Війська не мав. У ХVIІІ столітті на полкових і сотенних прапорах Гетьманщини лицаря зображали у червоному або позолоченому жупані на блакитному або золотому тлі.

Герб «лицаря із самопалом» використовувався на більшості козацьких військових печатках кінця ХVI — першої половини ХVIІ століття, печатках гетьманів та кошових отаманів. Виняток становила печатка Івана Виговського, що використовував свій герб. Після розколу козацької держави Хмельницького в середині 17 століття на Військо Запорозьке Городове (Гетьманщину) та Військо Запорозьке Низове (Запорожжя) герб «лицаря із самопалом» використовували обидва утворення. На відміну від городових козаків, низовики додали до традиційного герба спис.

А починалося сучасне українське герботворення в буремні роки початку ХХ століття. Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного герба України. Але лише проголошення незалежності УНР спонукало творців української держави перейти до конкретних заходів герботворення. 

Проекти герба УНР. У центрі - проект М.Грушевського 

Саме тоді, у листопаді 1917 р. за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д.Антоновичем. Українські геральдисти пропонували використати історичні символи — «козака із мушкетом» або Архистратига Михаїла, інші вважали за потрібне запозичити досвід творення символіки Франції — на синьому полі герба розмістити літеру «У» або абревіатуру «УНР», або ж скопіювати емблему США — на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю земель України або літер у слові «Україна». Серед різноманітних проектів державного герба, з'явилася ідея великого герба. Зокрема, історик Михайло Грушевський запропонував намалювати золотий плуг на синьому полі як символ творчої мирної праці, а навколо нього державні знаки старої України — тризуб Володимира, святий Юрій з галицько-волинським левом на щиті, козак Війська Запорозького, київська куша та львівський лев. Вінчати гербовий щит мусив голуб з гілкою оливи, як вісник національного замирення і спокою. Ці символи, на думку вченого, підкреслювали культурний характер Української республіки. Проте робота комісії так і не була завершена. А професор Дмитро Антонович запропонував Тризуб, який і був розміщений згодом на грошах УНР. 

Малий герб В.Кричевського

Великий герб В.Кричевського

25 лютого 1918 року в Коростені Українська Центральна Рада прийняла Тризуб за герб УНР. На це рішення вплинуло зокрема те, що тризуб набув популярності в країні, оскільки його було зображено на нововведених у грудні 1917 року карбованцях. 22 березня 1918 було встановлено малюнки великого та малого державних гербів за проектом Василя Кричевського.

29 квітня 1918 року, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського, перед керівництвом новоутвореної Української держави постало питання вироблення нової державної символіки. Розробка Великої Державної Печатки та Державного Герба Української держави 1918 року була доручена відомому українському художнику Георгію Івановичу Нарбуту.

18 липня 1918 року Нарбут розробив малу Державну Печатку. У центрі розмішувався Державний Герб, обрамлений у коло. По внутрішніх боках цього кола містився вироблений нарбутівським шрифтом напис — «УКРАЇNСЬКА» (праворуч від емблеми) «ДЕРЖАВА» (ліворуч від емблеми).

Проект герба Г.Нарбута (1918) 

На середину листопада 1918 року митець підготував проект Державного Герба. Він був складений на основі національної символіки гетьманської держави війська Запорозького ХVІІІ ст. У центрі синього восьмикутного щита розміщувався обернений праворуч козак. Він був одягнений у золоті орнаментовані шати і ніс на лівому плечі мушкетом. Над щитом височів золотий тризуб — знак Великого князя Володимира. Щит оточував срібний картуш, підбитий багрянцем, виконаний у рослинному бароковому стилі. 24 листопада цей проект і проект печатки розглядала спеціальна комісія, яка загалом схвалила запропоновані варіанти і висловила дрібні зауваження. Однак нові герб Української Держави і печатка так і не отримали офіційного затвердження.

Документи свідчать, що Георгій Нарбут розробив і проекти великого герба, навколо центральної частини якого мали бути розміщені ще й герби етнічних українських земель. Малюнок проекту та його опис не зберігся. 

1918 року ЗУНР затверджує свій герб: золотий лев на блакитному щиті. Однак із 22 січня 1919 року згідно з законом про Злуку Тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави П.Скоропадського, а також Директорії.

Уперше спроба конституційно оформити Тризуб як державний герб була зроблена у травні 1920 у проекті Конституції, розробленому Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге — спеціальною «Урядовою Комісією по виготовленню Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року. Однак і ці спроби законодавчого затвердження герба-тризуба не завершилися ухвалою. А незабаром Українська Держава як незалежне утворення перестала існувати.

Великий герб за М.Битинським

Малий герб за М.Битинським

Ідея Великого Герба все ж жевріла – у середовищі української еміграції. 1939 року, в передчутті важливих світових змін, з надією на відродження незалежної України на замовлення уряду УНР в екзилі художник Микола Битинський створив комплекс символів України: великого, середнього й малого державних гербів. Лейтмотивом цієї праці стала соборність українських земель, що на час створення проектів перебували в складі різних державних утворень: Чехословаччини, Польської республіки, Румунського королівства, СРСР. 

Гербова печатка Українського
державного правління Української Держави (1941)

Гербом Української Держави, проголошеної 30 червня 1941 року теж став традиційний Тризуб. Але фашистська Німеччина не лише не визнала відновлену державу, а й почала активну боротьбу з її керівництвом (5 липня 1941 року гестапівці заарештували С.Бандеру, Яр.Стецька та близько 300 членіів ОУН, більшість із яких була розстріляна, а провідники відправлені до концтабору «Заксенгавзен») і бандерівським рухом узагалі. Не визнала Тризуб і влада СРСР, призначивши для Української Соціалістичної Республіки інший герб. Повернувся Тризуб до державної символіки лише 1992 року після відновлення незалежності України.

***

Перипетії історії знака тризуба яскраво відображають складний процес творення державної символіки України як складової символіки національної, традиційної, що формувалася протягом тисячоліть і ввібрала в себе багатющий смисловий потенціал. Тризуб насправді прадавній символ, відомий у культурах різних народів задовго до Рюриковичів. Що ж він означав? Попри десятки наукових досліджень, семантика знаку, його сакральне значення досі не з’ясоване, однак тим більше цікаве. Наведемо ті припущення, що, на наш погляд, є найвірогіднішими.

Існує близько десятка груп гіпотез походження та смислового навантаження тризубу, докладно проаналізованих О.Ф.Бєловим та Г.І.Шаповаловим у книзі «Український Тризуб», однак їхня теорія про походження тризуба з Візантії та втілення в ньому якоря-хреста, на наш погляд, малоймовірна.

Промальовки підвісок
Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Цікаві припущення висловлені ще 1992 року кандидатом філософських наук О.Братком-Кутинським у книзі «Нащадки святої трійці. Ґенеза української державної символіки» [1]. На думку самого дослідника, тризуб належить до символів світотворення та світобудови - разом із хрестом, трикутником, шестикутною зіркою, сваргою, триколом, деревом життя, і означає «трійцю життєтворчих енергій…, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя (Землю), або Ян, Інь та Ці), однак не як початковий процес породження третьої сили двома первинними, а вже як другу стадію цього процесу, тобто як дію трьох рівноправних сил, що виходять з єдиного, спільного для всіх джерела – Абсолюту (Вакууму, Дао)» [1; 11]. Те саме означає і кольорова гама знаку: жовтий – утілення астрального вогню (чоловіче начало), синій – води (жіноче начало), поєднання яких символізувало породжуваний (синівський) чинник (проявлений світ). Отже, і знак тризубу, і жовто-сині його кольори «символізують одне й те ж – Триєдину силу світотворення, або Трійцю» [1; 13]. Відомий із часів пізнього палеоліту, тризуб пов’язаний із найархаїчнішими культами наших предків: культу Праматері, культу життєдайного вогню та культу вогненосного Змія. 

Знайдені в могильниках Х – ХІV ст. археологами підвіски із зображенням тризуба справді наштовхують на таку думку: це релігійний знак, який повинен був забезпечити небіжчику «сприяння богів» в потойбічному світі. А оскільки ці підвіски клали переважно в могили жінок, то божество з яким вони асоціювалися, було, певно, «покровителем жінок; Великою богинею, яка опікувалася і сім'єю-коханням, і війною».

Фрагмент плінфи
з відбитком знаку
князя Володимира Великого
з Десятинної церкви в Києві,
кін. Х ст. 

Подальші зображення богів із тризубами стали символізувати троїсту силу цих богів. «У такому значенні Тризуб вже символізує не стільки світобудову, скільки світотворення, життєдайну силу…» [1; 18]. На час прийняття Руссю християнства тризуб «був настільки популярним, що хрест довелось об’єднати з ним в один знак, - для сприймання широкими верствами народу» [1; 19]. 

Таке трактування семантики тризуба перегукується з гіпотезою, викладеною в статті Олександра Зінченка [2]. Ідеться про сакральний зв’язок тризуба з культом Дерева життя та вогню (грому й блискавки), а згодом – Перуна, слов’янського бога грому й блискавки. За часів Володимира це був знак Перуна. Після прийняття християнства цей символ набув просто нового значення: «Використання мотиву дерева в такому контексті народжувало красиву алюзію: Володимир Хреститель використовує язичницький мотив (символ дерева, через яке відбулося відступництво людини від Бога) як символ нового вже навернення до Бога «щоби деревом був переможений диявол». Красиво? Простий знак перунової блискавки від моменту хрещення починають декорувати у вигляді плетеного дерева життя, розгалуженого «на три вершечки». Далі автор пояснює, чому не можна було кардинально змінити княжий знак: «Тобто зміна цієї емблеми означала, що треба перетесати купу знаків на бортних деревах, перетаврувати княжих коней, на рибальських сітках позрізати старі важки та поплавки і навісити нові, замінити підвіски-печаті вірників, мечників, тисяцьких, видати нові купцям і послам, та пояснити весь цей ребрендинг ошелешеному хрещенням населенню, розкиданому від Ладоги до Тмутаракані, від Галича до Білоозера - скільки то забрало би часу та зусиль? Погодьтеся: дещо простіше і дешевше змінити ідеологічні акценти».

Особисті знаки князів династії Рюриковичів 

Тризуб і двозуб на глеках
з Трубчевська (ХІІ ст.)

У давній символіці наших предків тризуб уживався поряд із двозубом – символом могутності, чоловічого начала (первісно – сили тура). О.Братко-Кутинський зазначає, що «у V – ІІІ тис. до н.е., коли сузір’я Теляти (Тура, Волоса) репрезентувало весняне рівнодення, Тур був головним богом, і його символ – бичачі роги – став головним символом світотворення. Значення могутності для двозуба – найпоширеніше, однак воно не виключає й інших, наприклад, розуміння двозуба як символу двох протилежних первісних комплексів сил – Батьківської й Материнської (позитивної й негативної) і т.п. Однак для трипільської (і пізніших на території України) та егейських культур характерне зображення двозуба у вигляді бичачих (турячих) рогів» [1; 31]. Саме він і був родовим знаком Рюриковичів, «адже князівську династію насамперед цікавила сила й самоутвердження. Показово, однак, що що ті з князів, для яких державні інтереси переважали особисті, змінювали двозуб на тризуб. Це – Володимир Великий, його сини, Ярослав Мудрий та Мстислав і його правнук Володимир Мономах, - тобто найзначніші державні мужі з роду Рюриковичів» [1; 31].

Євангеліє апраксос. Заставка 

Поряд із офіційною функцією державного і релігійного символів тризуб мав і широку естетичну функцію, а також був оберегом. Він зображався не лише на монетах, печатках чи державних відзнаках, а й в орнаментах тканин, килимів, рукописних текстах, навіть на посуді. У старовинних рукописах, а саме вміщених у них орнаментальних мініатюрах заставок часто зустрічається мотив тризубу. Вигадливе плетиво початкових літер тексту, на думку багатьох дослідників, не є випадковим. Міфічні семаргли, що обвивають Дерево життя і сонце в його кроні, відображають прадавній міф про світотворення, тому, очевидно, й нагадують стилізований тризуб. 

Пролог, ХІV століття: семаргли охороняють Жерево життя із сонцем у гіллі 

Ідея символічного втілення в тризубі Світового дерева, на вершечку якого, за уявленнями наших предків, жив бог Сокіл-Род, таким чином, виявляється найбільш вірогідною. У зв’язку з нею гіпотеза Олега Рапова про те, що тризуб є схематичним зображенням сокола, теж має право на існування. 

Цікава історія й самого слова «тризуб». До вжитку його ввів російський історик М.Карамзін, не знаючи, що знак цей у народі мав іншу назву – трійця. «Ця емблема (за браком ширшої інформації хибно оцінена Карамзіним як родовий знак Рюриковичів), справді нагадує три зубці на спільній основі, однак зображає вона триязике полум’я давньоарійського (як і давньослов’янського) бога Огня (Агні), яке, в свою чергу, символізує Святу Трійцю космічних енергій, організований простір, Дерево Життя» [1; 20]. Учений наводить результати експедиції в Карпати (І половина ХХ ст.) дослідника української національної символіки Володимира Січинського, коли було зафіксовано знаки трійці, зображені на гуцульських хатах. Як стверджує Січинський, «вони трактували їх як «охоронний засіб від всього злого, нещастя і т.ін.», як знак, що «притягає добре» [1; 22 ]. Також С. Шелухін ще у 1934 р. писав про поширену здавна серед українців і зафіксовану етнографічно на початку ХХ ст. народну традицію використання знаків-оберігів у вигляді тризубів» («Український Тризуб», с. 169) [3].

Отже, Тризуб – прадавній сакральний символ триєдності світобудови, знак державної влади князя Володимира та його нащадків, сучасний малий герб України. Цей прадавній символ пов’язаний із культом вогню, можливо, Перуна, бога грому та блискавки, та Світового дерева, на вершечку якого, за уявленнями наших предків, жив бог Сокіл-Род. Імовірно, він вказує на триєдність світу: чоловічої та жіночої енергій, що створили проявлений світ, або ж світобудову, де Права – світ богів, закону, Ява – земний світ людей, Нава – світ померлих. Із введенням християнства символізував Трійцю: бога Отця, Сина та Святого Духа. Знак активної енергії, справедливої перемоги, успіху, потужний захисний оберіг від усякого зла.

Література

1.      Братко-Кутинський О. А. Нащадки Святої Трійці. Ґенеза української державної символіки / Олексій Андрійович  Братко-Кутинський. – К.: видавництво Міжнародного товариства «Білий птах», 1992. – 85 стор.

2.      Зінченко О. Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб? //Українська правда. Історична правда. – 26 березня 2019 р. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/578/

3.       https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B7%D1%83%D0%B1

4.     https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

Історичні цікавинки: Трипілля

Трипілля досі залишається однією з найтаємничіших сторінок нашої історії - і тим цікавіше перечитувати її. Для любителів історії раджу інтерв'ю з археологом Михайлом Відейком "Трипільська культура: нові відкриття проти старих ілюзій".

Історичні цікавинки

Сьогодні, у день пророка Наума, пропоную поговорити про ... козацтво. І це не випадково. Дослiдник П.Мазур вiдзначає, що козаки кохалися в науцi, прагнули якомога ширше i глибше оволодiти знаннями. Недарма ними була складена така приповiдка: “До булави треба ще й голови”. А в 1652 році Богдан Хмельницький видав перший освітній документ - універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні. Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями вони проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистедький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Першу школу на землях «вольностей Війська Запорозького» було відкрито в 1576 р. Поблизу нинішнього Новомосковська Дніпропетровської області запорожці спорудили фортецю, а в ній — дерев'яну церкву, шпиталь і загальну школу, в якій навчалися всі охочі — малолітні й дорослі. Пізніше, 1602 р. у цій фортеці козаки заснували Пустинно-Миколаївський військовий монастир, при якому існувала школа. Називалась вона монастирською. У 1760 р. в цій школі двоє учителів навчали 87 учнів — немало як на ті часи. Монастирська школа готувала читців і співаків для всіх церков і парафій Запорозького краю.

Осередком освіти XVII ст. був, звичайно, Київ; але школи були і у Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін. Павло Алепський, котрий в 1652 році їхав через Україну у Москву, пише, що козацькі маляри навчились від франків і ляхів малювати ікони.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському - 217, Лубенському - 172, Чернігівському - 154, Переяславському - 119, Поліському- 98, Прилуцькому - 69, Миргородському - 37.

Ці школи розміщувлися переважно у приміщеннях, які належали церквам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Учителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали "школярами", "молодиками", "виростками". Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству. Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Учитель, узявши руки в боки, зображував букву "Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустившви, - ''Х" і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова - 1-2, Псалтиря - до 5 карбованців. Дітей навчали читати писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях. 

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання "військового служителя" і користувалися високим авторитетом.

Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

О.Сластіон. Проводи на Січ. 1898 р.

Хто хотiв стати козаком, мусить наперед служити три роки в старого козака  за чуру (або джура – слуга  й помiчник). Вiн робив усяку роботу  й носив за козаком другу рушницю й потрiбнi клунки. Щойно потiм, коли вивчився вiд того козака орудувати зброєю й набрав справностi в битвах, ставав правдивим козаком i дiстав зброю, рушницю, шаблю, лук i стрiли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пiстолi й мольку, через плече носили торбину з харчами i кулями, а до пояса на ремiнець прив’язували ще й порошницю з порохом.

Жiнок на Сiчi не було. I нiхто не смiв мати на Сiчi жiнки, навiть сам отаман. За це загрожувала кара смертю. Коли козак був жонатий, то жiнка i дiти жили десь на селi, або на хуторах, по так званих “зимовиках”. Там жив i козак, коли не було вiйни. Сiчове вiйсько дiлилося на полки. Полк мав  п’ять сотень по сто людей, сотня мала десять десяток (куренiв) по десять людей. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так званi курiннi отамани.

Ф.Красицький. Гість із Запоріжжя. 1916 р.

Одним iз основних навчальних пiдручникiв у полкових школах була “Козацька читанка”. Вона є своєрiдною енциклопедiєю тогочасного життя. Із неї можна було дiзнатися, що “козаки” – вiд татарського слова “кайзак”, що значить “вiльний чоловiк”, “неустрашимий вояк”. А ще козаки жили за порогами Днiпра, то їх названо також запорожцями. Мiсце, де вони мешкали, називали Сiч, або Сiчовий Кiш, бо острiв  був вiдгороджений навколо наче кiш, i до нього не було приступу. У тiй Сiчi козаки зимували i вiдпочивали по походах на татар i туркiв пiд проводом свого вождя, його називали батьком, отаманом або кошовим. Такi козацькi ватаги постали вже в ХV столітті. Першi звiстки про козакiв записанi в хронiках i лiтописах уже в 1492 р. Та певнiше i досконалiше iсторичнi дані про козакiв починаються щойно коло року 1550, коли козаки осiли першим Кошем на Днiпрi й обрали єдиного Кошового. Першим кошовим Запорiзької Сiчi був Дмитро Вишневецький, званий також Байда. Вiн походив із роду давнiх українських князiв Волинi – з мiста Вишнiвця. Пiд його проводом збудували собi запорожцi першу укрiплену Сiч на островi Хортицi, серед Днiпра. По смертi Байди Вишневецького козаки-запорожцi не переставали воювати з турками, з татарами та з iншими ворогами українського народу. Вони подiлилися на “рiчкових” та “днiпрових”. “Рiчковi” козаки проживали над рiчками в своїх хатах, полювали там на звiра, ловили рибу i продавали на Сiч, щоб козаки на Сiчi (“днiпровi”) мали чим жити пiд час вiдпочинку. Коли ж зачиналася  яка вiйна, то i рiчковi, i днiпровi збиралися разом i рушали в похiд.

Іван Підкова.
Малюнок з польського альбому початкуХVІІ ст.

У 1575 р. був обраний новий кошовий Богдан Ружицький.

Третiм отаманом був Iван Пiдкова (його було страчено польским королем Стефаном Баторієм за непокору).

У 1583 роцi вибрали собi запорожцi нового отамана Самiйла Зборовського. По його смерті проводило козаками-запорожцями кiлька менше вiдомих отаманiв, як Михайло i Кирик Ружинськi, Захар Кулага, Богдан Микошинський, Лукiян Чорниський та Войтих Чанiвицький.

Коло 1590 р. з’явився на Запорiзькiй Сiчi Христофор Косинський i незабаром вибрали його козаки отаманом. Вiн розпочав першу справедливу вiйну з Польщею.

Далi отаманом був Северин Наливайко, Грицько Лобода. Обох було страчено.

Гетьманом вiд 1616 до 1622 р. був Петро Конашевич-Сагайдачний.

П.Конашевич-Сагайдачний

Наступнi гетьмани Олифер Голуб, Михайло Дорошенко, Тарас Трясило (у Т.Г.Шевченка про нього є поема “Тарасова нiч”). Далi був Iван Петражицький-Кулага, Iван Сулима, Василь Томиленко, Павло Павлюк, Микола Потоцький, Богдан Хмельницький (в 1648 р.) – вiн вiдбудував вiльну державу на Українi, що була цiлих триста лiт перед Хмельницьким пiд пануванням Литви й Польщi.

За Хмельниччини, яку прийнято називати “козацькою добою”, в Українi був надто високий освiтянський статус серед селян, особливо у ХVII столiттi. Про це стверджували численнi iноземнi мандрiвники, котрi вiдвiдували нашi землi. Вiдомий французький iнженер Боплан у своєму “Описi України” писав, що майже в кожному селi є школи, а тому за рiвнем освiти ми випереджали європейськi країни. Протягом двох сторiч – ХVI-ХVII – освiтянством опiкалися переважно церковнi братства. На свiй почин вони органiзовували народнi школи, у яких вчилися селянськi дiти.

П.Дорошенко

Далi гетьманами були син Хмельницького Юрась Хмельницький, Iван Виговський, Петро Дорошенко (за його правління Україна подiлилася на лiвобережну i правобережну). На Лiвобережнiй Українi вибрали одного гетьмана, на Правобережнiй – другого. Україна спливала кров’ю i щораз бiльше падала та слабла. Недарма народ та iсторiя назвали тi часи “Руїною”. Петро Дорошенко помер у неволi в 1698 р. в Ярополчу коло Вятки, там є досi його могила. Так загинув гетьман, що справдi щиро бажав добра Українi i за це назвав його український народ почесною назвою “Сонце руїни”.

Далi були Iван Сiрко (саме за його правлiння – 1670-1680 роки – почали осiдати першi поселенцi з України на Чорнiм морi). Далi Iван Мазепа (з села Мазепинцi на Київщинi; похований у мiстi Галацi (нинiшнiй Румунiї), там i донинi його домовина). Павло Полуботок (1722-1724 рр.), Данило Апостол, Кирило Розумовський – останнiй гетьман України (1750 р.).

Отак закiнчила своє iснування вiльна українська держава пiд владою гетьманiв. Причиною її упадку були, як ми бачимо, численнi вороги з усiх боків, та ще й те, що тi вороги через замалу свiдомiсть українського народу могли i в народi сiяти незгоду i тим легше народ поневолювати.

Сьогоднi упевненою ходою iде процес оновлення козаччини i всього того, що несе в собi славнi, але призабутi сторiнки сивої давнини. Козацтво знову починає відігравати велику роль у вихованні молоді: Українська козацька педагогіка. Концепція

Пам'ятаймо!

Сьогодні День пам'яті жертв голодоморів 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років. Вічна пам'ять загиблим!

Історичні факти про Голодомор 1932 - 33 рр.: http://www.bbc.com/ukrainian/science/2013/11/131120_holodomor_10_facts_ko?ocid=socialflow_facebook
http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2012/11/121122_holodomor_coverage_rl?ocid=socialflow_facebook
http://vsviti.com.ua/interesting/history/60730
10 книг про Голодомор

Історичні цікавинки: Тест з історії

Чи добре ви знаєте історію свої держави? До тесту готові?  Тоді перевірте свої знання тут:
http://www.radiosvoboda.org/a/27959502.html

Історичні цікавинки: Архіви

Як віднайти своє коріння,
де українцям шукати інформацію про забутих предків?

Віднайти шляхетське коріння, дізнатися про долю репресованих родичів або ж проста цікавість до родинної історії – мотивація зануритися в архіви для пересічного українця може бути дуже різною. Сьогодні, після прийняття закону про доступ до публічної інформації, дані про родичів, які були репресовані, значно легше отримати. Експерти розповіли сайту Zaxid.net, що пыд час пошуку інформації допомогти можуть як офіційні установи, так і неофіційні джерела з Інтернету. А результати можуть привести до дуже несподіваних висновків.

Директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Ігор Кулик та юрист Інституту медіаправа Ігор Розкладай розкривають секрети успішного пошуку достовірної інформації про родинне коріння, якими може скористатись кожен українець.

Методика пошуку достатньо проста, але слід орієнтуватися за певними типами документів:

1. Свідоцтво про народження або метрика. В Україні цими документами опікуються органи актів цивільного стану, які є в управлінні Міністерства юстиції. Вони зберігають документи за останні 75 років. Однак, тут можуть бути сюрпризи. Як приклад, Жовківський РАЦС, який передав архіви із району до центрального архіву у Львові лише минулого року, хоч мав це зробити 7-8 років тому. Також трапляється така проблема, як перевантаженість архівів, коли документів просто нема куди приймати.

2. Якщо ви хочете з’ясувати інформацію про родичів і потрібні дані давніші, ніж 75 років, для отримання інформації вам потрібно буде доводити наявність родинних зв`язків. А тут можуть виникнути проблеми. Адже, якщо йдеться про Східну чи Центральну Україну, то документи часто знищувались. Тому тут варто шукати вторинні джерела – документи з місць, де предок вчився, судові записи тощо. Основне ж джерело – система державних архівів, що є в кожному обласному центрі.

3. Пошук документів до 1917-го року теж передбачає певні регіональні особливості. Універсальне правило – наявність метричної книги. Вона зазвичай складається із трьох розділів – записів про народжених, тих, що одружилися, та тих, що померли. Іноді окремо записували тих, що, до прикладу, перейшли від римо-католицької конфесії до православної. Багато інформації також можуть дати свідоцтва про шлюб.

Та все ж шукати родинне коріння найкраще самостійно. Адже, як показує досвід, іноді виписки з архівів можуть давати неправильно і це краще перевіряти. У польських архівах, наприклад, фотографування є безкоштовним, що вигідно відрізняє їх від українських. Розпочинати пошук у польських архівах варто із порталу szukajwarchiwach.pl. Це зведений портал польських архівів, який, щонайменше, має опис усіх книг і дає уявлення, де вони розташовані. Архів вміщує десятки мільйонів цифрових копій документів онлайн: їх можна відкрити, подивитися та завантажити.

За іншою адресою – www.agad.gov.pl/inwentarze/testy.html – є низка відсканованих метричних книг, що стосуються таких українських територій як Поділля, Волинь та Львівщина.

За наявності родичів, які мігрували до США, можна скористатися сайтом www.libertyellisfoundation.org. Він містить відскановані документи, у яких є детальні записи про людей, що прибували до США кораблями у третьому класі.

В іноземних джерелах слід пробувати різні варіанти написання українських прізвищ, адже в них часто робили помилки.

Щодо періоду Другої світової війни, то варто шукати інформацію у російській базі ОБД «Меморіал» – www.obd-memorial.ru, або ж через електронну адресу звертатися безпосередньо до Інституту національної пам’яті Польщі (Instytut Pamięci Narodowej).

Інтернет-пошук в Україні

Тут Ігор Розкладай вказує на існування декількох, за його словами, не цілком законних, проте все ж корисних ресурсів.

Перший – це inn.rozshuk.com.ua. Актуальність цієї бази – початок 2000-х років, вона є гібридом декількох інших баз та може виявитись помічною для мешканців невеликих сіл та містечок.

Другий – www.nomer.org – телефонний довідник, який теж може дати певну інформацію.

Вторинні джерела

Це окрема категорія джерел, до котрої доходять люди, що вже змогли більшою чи меншою мірою збудувати своє генеологічне дерево і хочуть отримати більше інформації. До них, зокрема, належать:

исповедальные росписи – у Російській імперії сповіді були обов’язком і люди щороку мали на них ходити. Вони містили перелік осіб, які приходили на сповідь, відтак дозволяли побачити склад сім’ї.

ревизские сказки – це документи, що складалися для оподаткування. Хоч вони і досить розкидані, але в них часто можна знайти інформацію, що стосується родини;

брачный обыск – це аналоги записів про шлюб, які, проте, є більш інформативними.

Slownik_geograficznydir.icm.edu.pl/Slownik_geograficzny – польський ресурс, що дозволяє знайти інформацію про населені пункти.

Пошук у ХХ столітті

В Україні та за кордоном є низка офіційних баз даних, що допомагають знайти інформацію щодо родичів в межах ХХ століття.

www.reabit.org.ua – ця база даних містить інформацію про репресованих українців. Хоч вона і неповна, проте дозволяє знайти дані про приблизно 130 тис. осіб. База містить книги з алфавітними показниками по містах, що значно полегшує пошук.

www.memory.gov.ua – база даних Інституту національної пам’яті про людей, які були винищені чи померли під час Голодомору 1932-33 рр.

Російські бази даних

Якщо в Україні держава ще якось намагається займатися впорядкуванням інформації про репресованих, то в Росії, за словами Ігоря Кулика, це – переважно ініціатива громадських об’єднань. Таких, як, до прикладу, «Меморіал».

lists.memo.ru – база даних містить інформацію про репресованих громадян тодішньої СРСР. Останній із випусків цієї бази нараховує близько 4 млн імен;

stalin.memo.ru – база даних містить інформацію про репресованих в часи Великого Терору 1936-38 рр.

Ці бази даних сформовані на основі інформації із архівних установ.

Архіви

Інформацію про родичів, зокрема, репресованих, можна шукати скрізь, адже ситуація буває дуже рызною. Однак, усе ж варто пробувати звертатися до декількох основних українських архівів:

— архів Служби безпеки України;

— архів Міністерства внутрішніх справ України;

— обласні архіви за місцем проживання, народженння, арешту особи;

Ще одне джерело інформації – головний інформаційно-аналітичний центр Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації.

Для того, аби отримати інформацію у цих архівах, згідно із законом України «Про звернення громадян», у зверненні мають міститися:

— назва та адреса установи, куди адресоване звернення;

— прізвище адресата;

— домашня адреса, місце проживання;

— суть порушеного питання.

Для того, аби якомога більше спростити отримання інформації, у зверненні мають бути зазначені:

— ім’я, прізвище, по-батькові запитуваної особи;

— дата та якомога точніше місце народження;

— будь-яка відома про шукану особу інформація (підійдуть навіть родинні перекази);

— власні контактні дані.

Подати звернення до архівів можна трьома найпоширенішими способами – звичайною поштою, електронною адресою або ж безпосередньо в архіві.

Певну інформацію також можна отримати в електронному архіві за адресою avr.org.ua– там є низка документів, що стосуються українського визвольного руху.

Джерело: http://vsviti.com.ua/ukraine/45374

Історичні цікавинки: Трипілля

Відкриття трипільської культури на території України належить видатному археологу Вікентію Хвойці. Пізніше свідчення цієї багатої і блискучої хліборобської культури, яка має безпосереднє відношення до праукраїнської історії, були знайдені на величезних обширах від Центральної України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова. 

Це археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині (у зазначеній «розширеній» назві культури присутня ще й назва румунського села Кукутень), яка набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовуваласья між Карпатами та Дніпром на території сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 350 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення в Європі: кількість мешканців деяких із них перевищувала 15 тис. осіб.

Визначальними рисами цієї могутньої і видатної прадавньої цивілізації, названої “Золотим віком людства”, як відомо, були:

- надзвичайно багата, блискуче розвинена культура хліборобів – вирощувались практично всі види головних сільськогосподарських культур, що культивуються і зараз;

- досконалі, як на той час (мідний вік!!!), знаряддя хліборобської праці;

- поширене продуктивне скотарство;

- розвинене ткацтво;

Житло трипільців (реконструкція)

- розвинене місто- та житлобудування - будувались 2-3 поверхові будинки площею до 500 кв. метрів. Для порівняння зазначимо, що знаменитий храм Соломона, опис якого є в Біблії, мав розміри 20 (ширина) на 40 (довжина) та на 30 (висота) ліктів (лікоть - 44 см) і площа його сягала десь біля 200 кв. метрів, тобто співставлена з трипільськими поселеннями. Але ж Соломон жив принаймні на півтори тисячі років пізніше!!! План трипільських будівель, як і самий характер їх будови, нагадують звичайні селянські українські хати минулого століття – ще одне свідчення неперервності автохтонного населення України протягом тривалого (багатотисячолітнього) часу. Засвідчено, що трипільські поселення існували від 50 до 80 років, після чого спалювалися (можливо, пов’язано з культом Предків, чи виснаженням земель), а мешканці закладали будинки в новому місці;

- надзвичайно розвинене гончарство, що є головною прикметою трипільської культури. Посуд вражає багатством та досконалістю форм, орнаменту, асортименту. Деякі форми посуду живуть і зараз. Трипільські ж орнаменти найкраще простежуються на сучасних писанках;

- поширені фігурки різних тварин і, головне – ЖІНКИ різного типу. Відсутність чоловічих фігурок, що свідчить про розвинений культ та обожнювання ЖІНКИ – МАТЕРІ-БОГИНІ-БЕРЕГИНІ, який склався 20-15 тис. років тому, і матріархат трипільського суспільства;

- початок формування поділу суспільства на стани – сколотів (мисливців) та грамів (осілих);

- усталений сільськогосподарський сонячний календар з відпрацьованою природньою обрядовістю свят (включаючи вшанування Предків, природних сил, Сонця, Землі, Води, рослин, свійської животини тощо – всього, від чого залежить життя людини), яка в більшості своїй до сих пір зберігається на Україні;

- наявність різних видів писемності;

- відсутність зброї – отже війська не було і владу в суспільстві мала не сила, а інтелект. Тому головною метою розвитку було, очевидно, збирання і накопичення знань;

- поєднання знань (науки) і релігії. Враховуючи, що це були часи матріархату, то, як зазначає Н.Денисюк, “всі знання були спрямовані на продовження роду, потім – нації, і, нарешті, на продовження її досконалої генерації якомога далі в майбутнє”;

- безпосередній зв’язок з іншими культурами східної Європи та західної Азії, що поєднувало в єдине ціле тодішній культурний світ (зокрема з Крито-Мікенською або Егейською культурою, розквіт якої припадає на II тис. до н.д.).

Археологи датують виникнення трипільської культури VII-VI тис. до н.д., хоч гіпотези щодо її походження та характеру досить різноманітні, а часом і взаємовиключні. Зокрема проф. Штерн вважав цю культуру “до-мікенською”, тобто старшою за “Егейську культуру”. Проф. Х.Вовк, В.Щербаківський, О.Менгін виводили Трипілля з Месопотамії. Деякі дослідники, зокрема проф. Л.Залізняк, корені трипільської культури шукають у семітів. Проф. П.Курінний вважає, що “чим більше ми заглиблюємося в досліди над Трипільською культурою, тим більше виявляється ниток, які сполучають цю культуру з культурою Еллади. …найстарші фази поширені на Наддніпрянщині, а пізніші мають сполучення з культурами Дунаю, Балканів, Малої Азії та Кавказу, показуючи тим напрям ширення впливу цієї культури з півночі - з України – на південь у період 1500-1000 рр. перед нашою ерою…” 

Наукові дослідження петрогліфів Кам’яної Могили та інших курганів України, здійснені протягом останніх 20-30 років, в першу чергу, шумерологом А.Кефішиним та археологом Ю.Шиловим, дозволили їм зробити досить обгрунтований висновок щодо первинного впливу трипілля не тільки на Елладу і Мікени, але й на стародавній Шумер, який ще й досі вважається першоцивілізацією людства. Більше того, Ю.Шилов вважає, що виникнення Шумеру співпадає в часі з поділом уже розвиненої держави Аратти на дві частини – північну і південну. Південна частина – Оріяна (усатівська археологічна культура) – мала тісні зв’язки зі скотарями, яким був притаманний патріархальний устрій. Завдяки цьому впливу, який був значним, Оріяна швидко втратила притаманні Трипіллю ознаки. В північній же частині (безпосередньо Аратті) традиції трипільської культури, зокрема матріархального родового устрою зберігаються ще довго. 

Одяг трипільців (реконструкція)

У 2005 році з печери Вертеба на Поділлі (Тернопільська область) були отримані перші за історію вивчення трипільської культури зразки для генетичного аналізу. У 2010 році були представлені перші результати. Ще через три роки висновки отримали підтвердження в результаті порівняльного аналізу філогенетичних витоків неолітичних попередників трипільців в Центральноєвропейському — Балканському регіоні. Було встановлено, що трипільці несли в собі материнські генетичні лінії, характерні для всієї землеробської неолітичної ойкумени, яка започаткована ще на території Малої Азії — прабатьківщини європейського сільського господарства. Проте, домінуючими в останках трипільців є автохтонні гени донеолітичного населення, яке існувало в районі від Карпатських гір до Північного Причорномор'я ще до приходу туди хліборобів.

Тож, проблема походження трипільців і досі не до кінця з'ясована. Більшість археологів усе ж схиляється до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, у процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Модель трипільського святилища

Але у будь-якому разі трипільська культура, як і її попередники, - незаперечне свідчення, з одного боку, неперервності протягом десятків (якщо не сотень) тисяч років людського життя на теренах України, її прадавньої історії, і, з другого, високорозвиненого світогляду та культури наших далеких пращурів. Маємо зазначити, що основні моменти звичаю (свят, обрядовості, вірувань) трипільців збереглись і надалі (практично до сьогодні) в дещо зміненому вигляді. Своєрідність полягає в тому, що в післятрипільський період на перше місце в суспільстві – в соціальному становищі, у релігії, у святах, а потім уже і в обрядовості цих свят - вийшов чоловічий початок і місце ЖІНКИ посів ЧОЛОВІК – патріархат прийшов на зміну матріархату з усіма наслідками… Але роль жінки в сім’ї та суспільстві в Україні й досі набагато вища, ніж в інших країнах.

Джерело: http://www.triytsya.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=23:2011-02-28-21-59-25&catid=2:2011-02-28-20-40-39&Itemid=5