Місяцелік. Зима

З  И  М  А

Зима сніжна – літо дощове.

Узимку сухо й  холодно – улітку сухо та спекотне.

Зима тепла – лiто холодне; зима морозна – лiто жарке.

Якщо зимою хуртовини – літом негода.

Якщо зимою іній – літом роса.

Великий іній усю зиму – літо важке для здоров'я.

Сніжна зима передвіщає добрий ріст трав.

Кільце навколо сонця – до негоди.

Сильно блищать узимку зірки – до морозу.

Якщо вікна починають  потіти при подвійних рамах - до посилення морозу.

Якщо зимою шумить ліс – очікуй відлиги.

Кішка на печі – до холоднечі; кішка на підлозі – до тепла.

Снігур під вікном  цвірінчить – до відлиги.

Горобці дружно цвірінчать – до тепла.

Ворони і галки сідають на південь носами – до тепла, на північ – до холоду.

ГРУДЕНЬ (студень, лютень, хмурень, стужайло, студений, мостовик, трусим, мочавець, андріїв, вiтрозим, груздень, зимник, децембер, просинець, хмурець, сонцеворот, вовчий, дванаїсник, великобожничак)

У грудні зима повертає на мороз, а сонце – на літо.

Сумний грудень у свято і в будень.  

Якщо у грудні великий іній, замети, глибоко промерзла земля – то це до врожаю.

Привалить сніг у грудні упритул до заборiв – погане буде літо; якщо відстає проміжок – до врожаю.

  

Платона та Романа (1 грудня). День пам'яті святого мученика Романа.

Існують народні прикмети:

Якщо 1 грудня тепло на вулиці – зима буде теплою і м’якою, і навпаки. 

Вітер дме сильний 1 грудня – взимку віхол і хуртовин буде багато. 

Якщо 1 грудня погода протягом дня швидко змінюється, то зима взагалі буде дуже мінливою.

Також цей день знаменний тим, що в 1991 роцi народ України вiльним волевиявленням на референдумi пiдтвердив Акт проголошення незалежностi України.

Авдія (2 грудня). День пам'яті святого Авдія, який за повір'ям є покровителем сімейного благополуччя і домашнього господарства. Для того, щоб всяка нечисть не могла пробратися в будинок, у цей день прийнято стукати по одвірках і віконних рам обухом сокири. 

На Авдія заметіль дорогу переймає, в щілини земні, в тріщини лихі хвороби заганяє. Тому за старих часів люди з побоюванням виходили на вулицю в другий день зими,  щоб уберегтися від застуди.

Прилетіли птахи з півночі — до ранніх холодів.

Прокла (3 грудня). За народними уявленнями, Прокл проклинав нечисть пiд землею, щоб не виходила. 

Якщо заспівав снігур, а сорока лізе під стріху — бути завірюсі.

Якщо на Прокла сніг пішов, то на Олену Льоносійку (3 червня) піде дощ.

Новгородська ікона ХІV ст.

Введення, або третя Пречиста (4 грудня). Святкують його з IV столiття на згадку про  чудесне введення Богородицi в Єрусалимський Храм – її присвячення Богу. Пречистою називають свято, яке присвячується Богородицi. У церковному календарі це одне з найбільших свят. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Введення – це християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

У народі вірили, що в цей день Бог випускає  праведнi душi подивитися на своє тiло, а тому i свято називають “Виденням”. Тому на Пречисту остерігалися копати землю, бити прачами білизну, м’яти льон чи коноплі на терницях – «бо можна придушити душу». Хто це робив, то таким людям під час жнив «гроза обов’язково влучала в копи».

Цього дня вiдкривалися ярмарки, робилися пробнi виїзди на санях, починалися зимовi гуляння. Обряд так i називали “катати молоду”. У грудні молодіжні збори відбувалися майже щодня. Крім молодіжних вечорниць, широко практикувалися погостини, на які сходилися люди старшого віку, адже грудень і січень уважалися часом відпочинку.

У селян були й забобони, пов’язані зі святом Введення. Уважалося: хто першим цього дня зайде до хати, той буде “полазником”, тобто тим, що приносить добро або якесь лихо. Сусіди намагалися зранку не заходити одні до одних у гості, щоб потім не було нарікань, що це вони принесли в дім нещастя. Коли на Введення до хати першим ввійде молодий, гарний, здоровий чоловік із грошима, то це хороша прикмета — весь рік у домі будуть усі здорові і вестимуться статки. Коли до хати зайде жінка і щось позичатиме — поганий знак.

На Закарпаттi у Третю Пречисту нiхто не провiдує сусiдiв: коли помiтять, що до хати йде односелець, то намагаються зачинити дверi. Особливо боялися жiночих навiдин, бо «обов’язково принесуть нещастя».

У народі це свято здавна пов’язували з початком справжньої зими. Вважалося: якщо сніг випаде до Введення – він обов’язково розтане. А коли після Введення сніг піде – то настане зима.

Третя Пречиста снігом покриває.

Як Введення мостить містки, а Микола (19 грудня) забива гвіздки, то люта зима буде.

Як ляже глибока зима, то готуй  глибокi закрома.

Як буде на Введення в слiдах вода, то на Юрiя – трава.

Як горобець нап’ється на Введення в бичачiм слiду води, то напасеться худоба до Юрiя трави.

Як на Введення буде вода, то вліті буде молоко.

Введенськi морози ще зими не роблять.

Хто по Введенню ся сiє, той на хлiб ся надiє.

Прокопа (5 грудня). У давнину в цей день на шляхах ставили вiхи, щоб подорожнi не збилися з дороги. Тому казали: “Прийшов Прокіп – розбив розмiт, по снiгу ступає – дорогу копає”.

Канун святої Катерини (6 грудня). Від цього вечора дiвчата починали ворожити. Робили це в такий спосiб: ламали в чужому садку гiлочку вишнi та ставили її у воду. Якщо вона до Рiздва розквiтне, то  того ж року дiвчина вийде замiж.

Із цього дня починалися зимовi гуляння на санчатах. У будинок, де було восени весiлля, збиралися рiднi подивитися, як будуть кататися молодi. За ними снаряжався довгий поїзд усiх рiдних.

Ікона св.Катерини Олександрійської 

зі сценами житія. ХІІІ ст. 

Монастир святої Катерини на Синаї 

(ікона знаходилася над гробницею-релікварієм 

св.Катерини у вівтарі;

зараз зберігається в спеціальному кіоті 

в базиліці монастиря).

Катерини (7 грудня). Як свiдчить давня легенда, святая Катерина походила зі знатного, багатого роду i була благородною, вродливою i премудрою. Хотiла знайти чоловiка, рiвного собi. Такого жениха вона не знайшла, а полюбила Iсуса Христа. Цього дня відбулося заручення Катерини з самим Господом.

Називають цей день ще Святом дівочої долi. Кожен народ має свою покровительку долi. Наприклад, в українцiв – це Катерина, у давніх грекiв – Мойра, богиня долi. Образ же Катерини як захисницi  жіночої долi знаходимо в багатьох слов’янських i європейських народiв.

Дiвчата робили те, що й напередодні, особливо захоплювалися ворожiнням. Брали стiльки гiлочок вишнi чи сливи, скiльки членiв сiм’ї. Ставили їх у горщиках на покутi пiд образами і чекали, чи розквiтнуть вони. Якщо гiлки розцвiтали до Рiздва або Нового року, це було доброю прикметою. Рахували галузки, що не розвиваються: начебто стiльки людей помре в родинi наступного року.

Ворожили i в такий спосiб. Дiвчата насипали в миску кашi й ішли гуртом надвiр кликати судженого на вечерю, б’ючи по воротах макогонами по черзi i приказуючи: “Iди, iди, суджений, кашу їсти!” Звiдки загавкає пес, туди й замiж пiде.

Парубки ж напередоднi цього свята колись постилися, щоб Бог послав їм добру жiнку. Улаштовували веселi вечорницi. Увечері сходилися до однієї хати, дівчата варили спільну вечерю - борщ і кашу. Танцювати не можна було, бо піст, але й без танців було весело: сміх, співи... Опівночі дівчата брали горня з вечерею, обгортали його новим рушником і йшли закликати долю. Простували до воріт, кожна по черзі вилазила на ворота, тримаючи в руках горня, і тричі гукала: "Доле, доле, йди до мене вечеряти!" Якщо в цей час заспіває півень, "доля обізвалася"; якщо ж ні - "доля оглухла, не чує мого голосу". Журиться тоді дівчина і проклинає долю: "Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!" Та це ще півлиха: горе, якщо зірка з неба впаде. "Погасне доля!" - злякано шепчуть дівчата.  

Із приходом Катерини чекали на люті морози:

На святу Катерину ховайся пiд перину.

Катерина по водi, то Рiздво по льодi.

Як на Катерини холодно, то буде голодно.

Климента (8 грудня). Свята, пов’язанi з iменем Климентина (Климентiя) вiдзначаються 7 разiв на рiк – 17 сiчня, 5 лютого i 17 тавня, 9  та 23 серпня, 8 грудня. Значення iменi – “милостивий”.

Уважається, що вiдзначається свято на честь мандрiвного поета Климентiя Зиновiєва, який ще замолоду постригся у ченцi. Ученi вважають, що вiн навчався в Києво-Могилянський академiї. Свої вiршi писав живою розмовною українською мовою. Це був початок ХVII ст. Ще цiле столiття до Iвана Котляревського (За М.Слабошницьким).

Георгiя Побєдоносця, Єгорiя, Юр’їв день (9 грудня). Одна з легенд мовить, що Георгiй перемiг страшного змiя-дракона. На честь цiєї подiї й запроваджено свято, яке, на вiдмiну вiд травневого, не пов’язане з помiтними дiйствами. Лише на Полiссi, як переповiдали лiтнi люди, в давнину вiдзначали  “свято вовкiв”. Селяни звечора мiцно закривали стайнi, не ходили до лiсу й остерiгалися вирушати в дорогу, вважаючи, що в цей день небезпечно зустрiчатися зі звiрами. Нещодавно на Рiвненщинi записано романтичну легенду, пов’язану з юр’ївським “святом вовкiв”.

Ікона св. Георгія, Великомученика і Побідоносця,
зі сценами його життя і мучеництва;  XV ст.,
монастир Святої Катерини, гора Синай, Єгипет

Якось один гончар вiз продавати на ярмарок свої вироби. Дорогою серед лiсу його застала нiч. З усiх бокiв чулося тривожне виття вовкiв, котрi вiдзначали своє свято. Щоб убезпечити себе й коня, вiн узяв глечика й погукав у нього рiзними голосами.

Але зненацька з’явилося кiлька голосiв.

-   Чого ти нас кликав? – запитав найстарший звiр.

-   Я вас не кликав, - вiдповiв гончар. – Я лишень звiрiв одганяв…

-               Але ж таки не людським, а вовчим голосом кричав, - оскалився вовк. - Пiшли з нами!

Подорожньому нiчого не лишалося, як пiдкоритися наказовi.

Невдовзi вiн опинився на великiй галявинi, де горiло яскраве багаття i грiлися вовки. Серед них був i чоловiк з довгою бородою.

Подорожнього також запросили до товариства.

-               А тепер розказуй, - звернувся до нього старець, - навiщо ти кликав моїх братiв?

Чоловiк розповiв йому все, як було. Тодi бородань мовив:

-               Оскiльки ти порушив наш спокiй, то мусиш почастуватися вовчою їжею, щоб стати членом нашого товариства, - i, наклавши у миску конячого м’яса, подав гончаревi.

Подорожнiй слiзно почав вiдмовлятися, посилаючись на те, що вiн не їсть конини.

Старець знову нагадав:

-               Але ж ти порушив наш спокiй, мусиш спокутувати. Коли ж ти вiдмовишся вiд нашого звичаю, то вовки з’їдять твого коня або тебе.

Чоловiк, бачачи безвихiдь, почав слiзно просити вiдпустити його, бо вiн бiдний, має велику родину i малих дiтей. Вовки порадилися i вирiшили вiдпустити мандрiвника, але коня таки загризли. При цьому наказали горопасi, щоб вiн оповiстив усiх людей, аби тi на холодного Юрiя нiколи не турбували вовкiв, бо то їхнє свято.

Який день на Юрiя, така й зима.

Романа (10 грудня). День пам'яті святого преподобного Романа-чудотворця (V ст.), який прославився як прозорливець, цілитель. Варто згадати сьогодні й іншого Романа. Князь Роман Мстиславич по смертi Володимира, сина Ярослава,  у  1199 роцi об’єднав Волинь з Галичиною i став князем Галицько-Волинської  держави. Незабаром прилучив вiн до цiєї держави також i Київ. Згодом приєднав i Чернiгiвське князiвство i став “самодержцем усiєї України”.

День пам’ятi померлих (11 грудня). День пам'яті мученика та сповідника Стефана Нового, який народився в Константинополі (715 - 767 рр.). 

Парамона, або Передандрiя (12 грудня). Називають цей день святом 370 рiзних великомученикiв. Уночi на Калиту або на Андрiя (13 грудня) ходили на рiчку слухати воду: тиха – на добру зиму, бурхлива – на холод, бурi та завiрюхи.

Уважається парубочим святом. Молодь увечерi збиралася “на калиту”. Дiвчата випiкали великий корж із білого борошна з діркою посередині, солодкий, оздоблений сухими вишнями, родзинками, запікали його так, щоб важко було вгризти;  пiдв’язували його до сволока, а хлопцi мали проїхати на коцюбi й вiдкусити шмат, розігруючи при цьому певний діалог. Присутнi намагалися розсмiшити “коцюбника” (або Пан Коцюбинський) – так називали того, хто “їхав на коцюбi”, заважали, підсмикуючи калиту за мотузку (це робив Пан Калетинський). Якщо вiн розсмiявся чи не зумiв посмакувати калитою, то навдаху обмазували сажею.

У ніч на Передандрія хлопці взагалі мають найбільші права: це єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Тому вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря, який дуже дошкулив парубкам, геть плота розібрали – і кілка не знайдеш.

М.Пимоненко. Дівчата ворожать. 1893 р.

Пiзно ввечерi дiвчата збиралися в окремий гурт для ворожiння. Бiльшiсть сюжетiв цих дiйств подiбна до тих, якими користувалися напередоднi Нового року. Узявши вдома борошна, сходилися до однiєї з подружок. Тричi йшли до рiчки. Зачерпнувши долонею з дна води, дивилися, що потрапило до рук: якщо камiнець – майбутнiй чоловiк буде муляром, земля – хлiборобом, скiпка – столяром… Далi набирали в рот води i йшли до хати. На цiй водi замiшували тiсто на  пампушку (балабушку). Пампушки випiкали в печi i клали на ослiнчик. Господиня впускала до хати зголоднiлого пса або дiвчата виходили на вулицю й кидали псовi пампушки – чию балабушку вiн з’їдав найпершою, та дiвка найшвидше вийде замiж.

У деяких районах, зокрема на Полiссi, улаштовували своєрiдне дiйство – “сiяти льон”. Дiвчата вибiгали на вулицю, iмiтували сiвбу льону (деiнде - конопель) i волочили “ниву” спiдницями, приказуючи: “Святий Андрiю, на тобi конопельки сiю, дай же менi,Боже, знати, з ким їх буду брати!”

Досить оригiнальним серед полiщукiв був обряд, який називався “сповiдь дiжi”. Увечерi кожна господиня ретельно мила пiкну дiжу.   Особливо дотримувалися цього звичаю жiнки, в котрих були дочки: уважалося, якщо нехтувати обрядом, то їм буде важно розроджуватися. Як вiдомо, пiкна дiжа виконувала в господарствi, крiм виробничого призначення, й важливу магiчну роль: її тримали в найпочеснiшому мiсцi, ретельно мили, не використовували для iнших цiлей; на весiллi вона символiзувала затишок майбутньої родини. Обяд “сповiдь дiжі” пов’язаний із вiруванням, що в нiч напередоднi Андрiя всi дiжi сходяться на своєрiдну сповiдь i ведуть  розмову про своїх господинь: як вони їх доглядають, чи часто миють, чи лихословлять у їхнiй присутностi. Ось чому жiнки намагалися, хоч би напередоднi свята, догодити пiкним дiжам. Помивши, їх ставили на чистi скатертини i обвивали хмелем, з якого опiсля, коли вперше виганяли тварин на пашу, робили пiйло, “щоб  корови не боялися грому та не зачіпали їх вовки й звiрi!”

У цей день стежили й за погодою

Якщо вода на рiчцi  тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюхи.

Якщо вдень iшов снiг, то бути  хурделицям цiлий тиждень.

Якщо на Парамона снiг не випав -  зима буде теплою, а з’явився – довгою й холодною.

 Iм’я Парамон означає “твердий, сталий”.

Андрiя (13 грудня). Присвячене апостолу Андрiю Первозваному, який проповiдував християнство, першим принiс цю вiру до Києва. У староукраїнському літописі ХІІІ ст. знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив угору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учеників, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшов на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром».

Хоч Андрій Первозваний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити. Веселощi, розваги, великi вечорницi були наповненi пiснями, смiхом, жартами, ворожiнням, iграми з “калитою”.

У цей  день  жiнки намагалися не пекти хлiба, не шити i не прясти. На Андрiя дiвчата  багато ворожили на свою долю. Дiйства, пов’язанi  з ворожiнням, такi ж, як i напередоднi Нового року. Слiд також  вiдзначити, що на Андрiя випiкали не тiльки калиту, а й балабушки – невеличкi пампушки, ще називали кукiлками. Удосвiта, напередоднi Андрiя, дiвчата йшли до криниць, щоб набрати води в рот i замiсити на нiй борошно для двох кукiлок – для себе й судженого.

Я, святий Андрiю, конопельки сiю – дай, Боже, знати, з ким весiлля грати.

Андрiю, Андрiю, я тобi коноплi сiю, пеленою волочу, бо я замiж хочу.

У день Святого Андрiя стежили за погодою.

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюху.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо до цього дня снiг не випав – зима буде теплою, а як з’явився – буде довгою i холодною.

На Андрiя треба кожуха-добродiя.

На Андрiя робиться дiвицям надiя.

На Андрiя вложи руку в засув у хлiвi.

Наума, Кузьми, Дем’яна (14 грудня). У давнину навчальний процес розпочинався взимку – першого грудня, за тодiшнiм лiточисленням. Це була  найзручнiша пора, коли сiльськi дiти мали змогу здобувати освiту. Батьки вiдводили дiтей до школи саме на це свято, бо “Пророк Наум наведе на ум”.

За народними уявленнями, Наум – покровитель розуму, знань i доброчинства, а тому селяни були переконанi: якщо на свято Пророка почати навчання, то дитина успiшно засвоїть  знання, набереться розуму. Особливо опiкувалися слаборозвиненими дiтьми. Увечерi батьки запрошували хрещених, якi приходили з букварями й починали  навчати хрещеникiв заучувати лiтери.

Хоч згодом термiн початку навчання було змiщено, але в ремiсничих цехах i при братствах продовжували давню традицiю – майстри набирали собi учнiв на святого Наума. На його честь влаштовували цiкавi  обряди, професiйнi посвяти тощо. Від цього дня починали освоювати музичнi iнструменти тi, хто бажав оволодiти грою на бандурi чи скрипцi. Тих же, хто не змiг набути професiйних навичок, у народi називали “партачами”.

Партача й Наум не наведе на ум.

Наум наставляє на ум.

Батюшка Наум, виведи синка на ум.

Прийшов Наум – пора братися за ум.

Я не знаю нi “аз”, нi “буки” – прийде Наум i змусить до науки.

Тому це свято називали ще святом Наума-грамотника.

Значення iменi Наума – “утiха”.

Святі Кузьма і Дем'ян (лемківська ікона)

Також у цей день на честь святих чудотворцiв Кузьми i Дем’яна селяни до сходу сонця виходили з хлiбом, сiллю та страсною свiчкою на порiг, щоб зустрiти i запросити до осель своїх покровителiв. За народними уявленнями, Кузьма та Дем’ян вважались оборонцями людей од змiй та вправними ковалями. Цього дня рiжуть курей.  Дiвчата готують курячу локшину i пригощають гостей. На кузьминки справлялися петушинi iменини – когурти. Уважається дiвочим святом.

День пам’ятi померлих (15 грудня).

Пiд час родинної трапези всi мусили зберiгати урочистий спокiй: не галасували, не човгали пiд столом ногами, щоб не  дратувати невидимi душi присутнiх на вечерi душi покiйних предкiв.

День поминання покiйних  на цвинтарях (16 грудня). На могилах родичiв запалювали свiчки. Ця традицiя прийшла до нас разом із християнством. Хоч у давнину робили ще iнакше – спалювали на подвiр’ї в’язку соломи. У культi вогню вiдображено турботу живих про своїх покiйних предкiв.

Ікона великомучениці Варвари,
намальована львівським майстром Андрієм Дунаєвським
в 1734 році

Варвари (17 грудня). Про це свято iснувало чимало переказiв. Однi вважали, що Варвара Великомучениця була iудейкою, але згодом вихрестилася. Коли ж про це довiдався батько, то винiс смертний присуд. Iншi стверджували, що Варвара – магометанка, але зголосилася прийняти християнське вiросповiдання, тому батько примусив її товкти босонiж пiдрiбнене скло. Одне слово, це була великомучениця за вiру.

Святкують тiльки жiнки. На Варвари дiвчата готували вареники з маком чи сиром, серед яких обов’язково мали бути й “пiрхуни” (заправленi борошном). Частуючи хлопцiв, стежили, кому втрапить такий вареник. Вiдтак невдаху довгий час дражнили “пірхуном”. Дiвчата в цей день заготовляли галузки з вишень i ставили у воду: якщо гiлочки зацвiтали на Рiздво, то це вiщувало швидкий шлюб.

Народна легенда, записана на Вінниччині, каже, що свята була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусу Христу. Оскiльки для українського жiноцтва вишивання було нацiональною своєрiднiстю, навіть гордістю, то вони вважали Великомученицю Варвару своєю покровителькою: «Це ж вона нас вишивати навчила!» До цього ремесла вкраїнських дiвчат привчали з дитинства. Як тiльки юнка пiдростала, ненька та бабусi вчили її вишивати хрестиком, занизуванням, “козликом” тощо. Кожен регiон мав свiй стиль, свою технологiю i сюжетнiсть, якi не повторювали одне одного, а зберiгали одвiчнi традицiї i специфiку. Юнка, котра “дозрiла на видання”, мусила сама наготувати посаг – вишити рушники для сватiв, почесних гостей на весiллi, сорочку своєму судженому та його батькам. По тому, якими вони були, оцiнювали вдатливiсть i хозяйновитiсть майбутньої дружини.

День повороту на весну. Приповідка каже, що "Варвара ночі урвала, а дня приточила". У цей час, зазвичай, випадають великі сніги, починаються справжні морози. За повiр’ям, на Варвари починають збиратися в тiчки вовки. Усе це знайшло відображення в прислів’ях і прикметах:

Яка погода на Варвари, така й на Рiздво.

Який день на Варвари, такий i на Сави.

Дерева в iнеї – урожай на фрукти.

Якщо горобцi збираються купками на деревах i цвiрiнькають, то буде тепла зима.

Хто заспить на Варвару, той цiлий рiк буде сонливим.

Якщо проти цього дня нiчне небо в зорях – чекай холодiв, а слiпе й тьмяне – на тепло.

Було не савити i не варварити, а сiсти i на три веретена напрясти … та на сорочку сурганити; …не євдошити – на куделю ковдошити.

Хто савить i варварить, той починок не напарить.

Варвара заварить, Сава засолить, а Микола поставить кола.

Варвара заварить, Сава заколотить, а Микола закує.

Варвара заварить, Микола загвоздить, а на Ганки – сiдай в санки.

Варвара постелить, Сава погладить, а Микола стукне.

Варвара показує дорогу, а Сава мости мостить, а Микола пригвоздить.

Варвара кусок ночi увiрвала, а дня приточила.

Варвара ночi украла i дня доточила на макове зерня.

Свята Варвара по свiтi брикала.

Коли на Варвари мороз прилiз, то ховай сани, а витягай вiз.

Прийшла Варуня – гляди нiс та вуха.

Якщо в груднi на Варвари болото, то буде зима красна, як золото.

Вiд Варвари до Нового року стiльки дня доточиться, як пiвень з порога скочить.

Якщо на Варвари гострi морози, то на зиму готуй вози, а якщо розтане, то кажи оглянути сани.

Сави (18 грудня). День Сави вважається чоловiчим святом. Із цим святом пов’язано найбiльше жартiвливих обрядiв. У родинах, де були чоловiки з таким iм’ям, справляли обряд “похорон Савки”. Збиралися переважно родичi й сусiди, щоб увiншувати iменинника: “Як був Сава, то не їв сала, їв паляницi, щоб любили молодицi!” Спричинця цiєї подiї саджали на ослiн i вiтали, приспiвуючи:

Савка вмер, бо слабкий був.

Жiнку бив, бо дурний був.

Ой, вип’ємо по чарочцi,

Заспiваймо по Савочцi.

Iменинник мав почастувати гостей горiлкою.

Дiти також розiгрували подiбну сценку зi своїми ровесниками. Тягаючи однолiтка за вуха, приказували:

Бов, бов, бов –

Савка вмер.

Похоронили Савку

На дубову лавку.

Лавка трясеться –

Савка смiється,

Лавка дрижить –

Савка бiжить…

На Сави жiнки збиралися в рукодiльницькi гурти, бо прийшла пора “i савити, i варварити, i куделю кучматити”. Хто ж не працював, казали:

Савила та варварила i сорочки собi не справила.

Сави i Варвари на менi сорочку обiрвали.

Бiдному Савцi нема долi на печi, анi на лавцi.

Сава приїхав на бiлих санках.

Варвари ночi увiрвали, а Сава став день доточувати.

Сави днi прибавили.

Сава мостить, а Микола гвоздить.

Савка бiдний, Микола багатий.

Сава – батько зимового Миколи.

Амвросiя, Андросiя (20 грудня). У давнину дiвчата на Андросiя органiзовували цiкавий обряд: “трусити грушi”. Збиралися в однiй з осель, i кожна дiвка мала примiряти до себе дванадцять одежин i одягти найзручнiшу. Котрiй не дiставалося вбрання за розмiром, то прив’язували їй спiдницю ззаду до поперека й вiдправляли “трусити грушi”. Пiдiйшовши до верби, вона влазила на дерево i струшувала його. Подруги, що стояли внизу, запитували: “Що ти трусиш?” “Грушi”, - вiдказувала вона. “Так то ж не грушi, а хлоп’ячi душi!” – одмовляли гуртом дiвчата. Зiбравши “натрушених груш”, себто сухих паличок, iшли на досвiтки. Якщо дiвчинi вночi присниться якийсь хлопець, за нього, вважалося, вона й вийде замiж.

З Амвросiя у давнину починали готувати оселю до свят: бiлили хату, прибиралися i т.iн. Починали збиратися на вечорницi. Найкраща народна музика, танцi, небилицi, приповiдки, прислiв’я, загадки та iншi види фольклору виникали саме тут – на вечорницях.

Днi пам’ятi померлих родичiв (21, 23, 27, 28 грудня).

Ганни (22 грудня). Православне свято зачаття св.Анною Богородиці. 

Ікона зачаття Богородиці Святою Анною

Вiд Ганни зима набирає розгін. “Прийшли Ганки – сiдай у санки”, - полюбляють нагадувати лiтнi люди. Та це й природно, адже на Ганнине зачаття припадає зимове сонцестояння, пiсля чого свiтило повертає на лiто, а зима – на мороз. Вiдтак у народi свято Ганки називали ще “родинами сонця”, а за язичницьких часів це було свято народження Сонця – Коляда.

За народними уявленнями, у цей день вовки остаточно збiгаються в тiчки, щоб вiдгуляти до Водохрещ “шлюбну пору”. У деяких регiонах уважали цей день святом вовкiв i намагалися не працювати.

З Ганниного дня жiнки починали готуватися до Рiздва – бiлили в хатi, прибирали обiйстя й посилено годували свиней, щоб мати свiжину до свят.

На Закарпаттi жiнки на Анни не пряли, щоб не болiла голова.

Божич (Коляда, Сонце) народився

Яка Ганка до полудня, така зима до кiнця грудня.

Яка Ганка до нiченьки, така зима до весноньки.

Сонце ясне, променисте – Новорiччя буде морозяним; якщо ховається за хмарами, а на деревах висне iнiй – пiд Новий рiк буде хмарно з вiдлигою.

Тихий i безвiтряний день – на врожай садовини.

Коли йде дощ – вся весна буде дощовою.

Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падiж худоби.

Никона (24 грудня). Відзначається пам'ять преподобного Никона Печерського, ченця Києво-Печерського монастиря.

Наші пращури говорили: "Никон стоїть біля ікон". У цей день вони молилися святому, просили відігнати нечисту силу, яка кружляла по землі хуртовинами. Крім того, люди вірили, що святий Никон може дарувати заспокоєння будь-якій душі. Запалювали лампади і закликали сонце зійти на землю, спалахнути і відігнати нечисту силу. Уважалося, що поки день не прибуде, відьми будуть літати над землею на мітлах і піднімати снігові вихори.

Також цей день знаменний ще й тим, що в 1979 роцi Український Визвольний Рух у справi української  самостiйностi пiдносив перед ООН питання про незалежнiсть країни.

Спиридона Сонцеворота (25 грудня). Свято на честь християнського святого має прадавнє коріння (про це свідчить навіть відома легенда про святого Спиридона та відьом). Наші предки вірили, що у цей день змій Корочун з’їсть Сонце. Але замість старого Сонця богиня Коляда народить нове. Саме про народження нового Сонця сповіщали колядники, ходячи від хати до хати, бажали добробуту господарям та їхнім дітям, процвітання і благополуччя в наступному році. Крім цього, деякі колядки мали і возвеличувальний зміст — ці пісні розповідали про тодішні героїчні подвиги воїнів, битви, походи князів.

У давнину намагалися на свято не працювати, щоб мишi не їли соломи, тому обкурювали димом оселi, бо “святий Спиридон усю нечистоту гоне з хати вон”. Найбiльше остерiгалися свердлити, “бо будуть черв’яки нападати”. Але від цього дня селяни колись різали птицю та кололи кабанів, готуючись до різдвяних свят.

Ставили в цей день гiлки вишень у вiдро з землею: якщо розiв’ються на Рiздво, то вродить гарно садовина.

Спиридон Сонцеворот небо плечима пiдпирає – дня добавляє.

На Спиридона хоч на гороб’ячий скiк, але таки прибуде дня.

На Спиридона дня прибуде на макове зерня.

За довголiтнiм прогнозуванням, це нахолоднiший день грудня, бо “сонце переходить на другий бiк”, “сонце повертає на літо, а зима – на мороз”. Починаючи з Сонцеворота, люди спостерiгали за рiчним циклом: кожен наступний день вiдповiдав погодi чергового мiсяця. Тому протягом дванадцяти днiв запам’ятовували “повадки” погоди, щоб визначити, яким буде наступний рiк.

Якщо нiч ясна, то зима буде холодна, а лiто – жарке; як темна – зима тепла, а лiто негiдне.

Мчч. Євстратій, Авксентій.
Фреска монастиря Грачаниця, Косово, Сербія.
Близько 1320 року.

Євстратiв, Євстафiїв та Лукин день (26 грудня). День пам'яті мученика Євстрата, градоначальника, який під час гонінь на християн у ІІІ ст. оголосив себе послідовником Христа й за віру помер мученицькою смертю.

Iз Луки дня прибавило на п’ядень.

Люди спостерiгали за погодою цього дня й наступних: яким буде 26 грудня, таким буде весь сiчень.

Филимона, Калинники (27 грудня). День мучеників Фірса, Каллініка, Филимона, Аполлонія. Можна припустити, що вибір для позначення дня імені одного з мучеників - Каллініка викликаний співзвуччям його зі словами «загострити», «загартувати», оскільки час, дійсно, демонструвало «накал» морозів.

Яким буде цей день, таким і лютий.

Святитель Стефан

Степана, Трифона, Собор кримських святих (28 грудня). Святитель Стефан був родом із Кападокії (Мала Азія). Він отримав блискучу філософську освіту в Костянтинополі, але вважав за краще не займатися мирськими справами, а піти у пустельне місце, де кілька років провів у подвигах посту й молитви. Коли близько 730 року в місті Сурожі (нинішній Судак у Криму) помер єпископ, Патріарху Герману з'явився ангел і сказав, що Господеві вгодно поставити єпископом пустельника Стефана. П'ять років святитель Стефан провів у невпинних пастирських трудах. У результаті багато язичників та іновірців Сурозької єпархії були приєднані до Церкви Христової. Під час правління імператора Лева III Исавра (717 - 741 рр.), який наказав безчестити і знищувати ікони, Стефан виступив гарячим захисником іконошанування, за що був жорстоко побитий і на багато років ув'язнений. За клопотанням дружини нового імператора святителя звільнили і повернули на кафедру. Після кончини святителя від чесних його мощей почали відбуватися чудеса та зцілення. Під час походу в Крим слов'янський князь Бравлин, вражений чудесами, які відбувалися біля раки святителя Стефана, увірував і прийняв хрещення.

Який Трифон - такий і березень.

Апостол Фома.
Новгородська ікона ХІVст.

Томи, Аггея (Огія) (29 грудня). Тома (Фома) – апостол, який (за євангельскою легендою) не хотiв повiрити у воскресiння Iсуса Христа, поки той не дав доторкнутися до своїх ран. Тому й iснує приказка “Фома невiруючий”.

Аггей - один із 12 старозавітних менших пророків, книга якого, що складається з двох розділів, містить, серед інших, пророцтво про прихід Месії. Достовірно про пророка відомо лише те, що він діяв в один час із пророком Захарією (десь на межі VI і V ст. до н.е.) і переконував юдеїв якомога швидше завершити будівництво другого Єрусалимського храму. Ця свята справа призупинилася на півтора десятиліття внаслідок недоброзичливості й інтриг із боку самарян та інших осіб, ворожих юдеям. Завдяки вмовлянням пророків Огія та Захарія будівництво храму було відновлено і невдовзі закінчено.

Пророк Аггей. Ікона ХVІІІ ст.

За спостереженнями, це дуже холодний день:

Прийшов Тома - сиди вдома.

Добре говорив святий Тома, що в груднi найлiпше сидiти вдома.

Також примiчали: який Аггей, такий і квітень. 

Якщо вранцi на Аггея великий мороз, то вiн простоїть до Хрещення (19 сiчня).

Якщо на деревах iнiй, Святки (з 7 по 19 сiчня) будуть теплими.

Якщо сніг привалив упритул до парканів - невдале літо.

Даниїла (30 грудня). День пам'яті пророка Даниїла.

Яким буде цей день, таким і травень.

Якщо в цей день з’явиться iнiй – Рiздво буде теплим.

31 грудня – вiд цього дня й до Рiздва (7 сiчня) починалася “тиждень пращурiв” – час поминання померлих.

 (За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )

СIЧЕНЬ (стужало, студень, прозимець, просинець, малибожняк, трiскун, сніжень, 

снiговик, льодовик, маківка зими, ранок року, середульший)

Холодні січні підряд нiколи не повторюються. Якщо  січень в минулому році був теплим, то січень цього року буде холодним.

Сухий січень – селянин багатий. Сірий січень – хлібам лихо.

Якщо січень холодний, липень буде сухий і жаркий; не чекай грибів до осени.

Коли в січні березень, бійся в березні січня.

Якщо в січні часті снігопади й заметілі, то в липні часті дощі.

У січні висить багато частих і довгих бурульок – урожай буде гарний.

Якщо в січні луна далеко йде – морози крепнуть. 

Узимку шумить ліс - чекайте відлиги.

Дерева вкрилися вночі памороззю - на тепло.

Швидко світанок займається – неодмінно буде сніг.

Сонце в колі – до снігу, в рукавицях – до холоднечі.

Місяць світить уночі яскраво або небо без місяця посипано яскравими зірками – завтра буде ясний морозний день.

Пухнастий іній – до ведра. 

Стовпи (сонце з вухами, пасонця) – до лютих морозiв.

Ліс тріскотить – мороз буде стояти довго.

Дрова горять з тріском – до  морозу. Сильна тяга в печі – на мороз, слабка – на сиру погоду, червоний вогонь – до морозу, білий – до відлиги. Дим стовпом – до морозу. Вітер гуде в трубі – до морозу.

Кішка до морозу на печі ховається. Кішка морду ховає  – до морозу або до негоди. Кішка скребе підлогу – на вітер, на заметіль. Кішка клубком – на мороз. Кішка міцно спить – до тепла. Кішка лежить черевом нагору – до тепла.

Собака катається – до дощу та снігу. Собака по снігу валяється – до хуртовини.

Курка літає по хаті – до морозу.

Якщо півень спiває вночі невчасно, при сильных морозах, то стужа  стримається.

Гусак стоїть на одній нозі - до морозу. Гусаки ляскають крилами – до морозу, полощуться – до тепла.

Ворони каркають зграєю – до морозу. Ворони і галки в'ються в повітрі – перед снігом, сідають на сніг – до відлиги, сідають на верхівки дерев – до морозу, а якщо на нижні гілки – до ведра.

Снігурi чи горобці під вікном цвірінчать – до відлиги.

Зимою  кінь лягає – до тепла. Кінь хропе – до хуртовині.

Горобці дружно збирають пух і пiр’я коло курятників, утеплюють свої укриття – через кілька днів наступлять сильні морози.

Рано в січні починає стукати дятел – до ранньої весни.

Зайці тримаються коло житла – до морозiв.

Грім зимою – до сильних вітрів.  

1 січня – день пам’яті Святого Боніфатія, ранньохристиянського мученика.

Гната (2 січня). У цей день заборонялося прясти. Жінки здебільшого виготовляли обрядове печиво, а дівчата, зібравшись на вечорниці чи посиденьки, робили різдвяно-новорічні прикраси – "павуки" та "їжаки". 

"Павукiв" виготовляли з солом’яних стебел. Це рiзноманiтнi квадратнi та ромбоподiбнi фiгурки, оздобленi кольоровим папером. Для "їжакiв" брали шмат глини чи тiста, вилiплювали фiгурку й, обтикавши колосками, засушували. Цi прикраси пiдвiшували на конячiй волосинi до сволока. Вони мали висiти од Рiздва до Водохрещ.

Петра-напiвкорма та Уляни (3 сiчня). До цього дня худоба повинна з’їсти половину корму. Селяни перелопачують зерно в коморi, щоб не втратило схожостi.

Анастасії (4 січня) - день пам'яті Святої Великомучениці Анастасії. У народі казали: «Скоро Настя на помості запросить три празники в гості». Справді-бо, за три дні прийдуть найбільші різдвяно-новорічні святки. Відтак майже протягом двох тижнів (з 7 по 19 січня) люди гучно відзначали свята. Ось чому до Анастасiї селяни намагалися запастися вiдповiдними припасами – нарубати дров, нарiзати сiчки тощо. Тому й мовилося: “До Настi точи снастi, а пiсля Настi поховай в одвiрок снастi!”

Євгенiя, Федула (5 сiчня). Цей день називали оберегом тварин i птахiв. Iснує прикмета:  якщо прийшов Федул i губи надув (тобто вітряно) – до врожаю.

Святвечiр, Багатий вечiр, Багата кутя, Вiлiя (6 сiчня). Це одне з найурочистiших свят. Його вiдзначають напередоднi Рiздва. У рiзних регiонах України в його святкуваннi були деякi вiдмiнностi, на яких зупинимося окремо. Але всюди зi Святвечором пов’язаний обряд приготування першої кутi. Її називали багатою, тому що крiм неї готується ще 11 святвечiрнiх страв: борщ, узвар, горох, квасоля, капуста, риба, вареники, гриби, гречана каша з конопляним молоком, голубцi, коржi з маком.  У цій багатій, але пiснiй вечерi представлено найголовнiшi плоди поля, городу та саду.

Усе, що є вдома, повинно бути на мiсцi, усi члени сiм’ї теж. До хати вносять  “дiдуха” – снiп жита i вiтають усiх зі Святим вечором. На столi пiд скатертиною розстеляють сiно, на стiл ставлять три калачi (хлiби), сiль, свiчку.

Кутю традицiйно готували з пшеничного або ячмiнного зерна (на пiвднi України – з рису). Зерно спочатку вимочували у водi, товкли у ступi, сушили i знову товкли, щоб остаточно звiльнити вiд луски, потім варили.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало дiйств. Пiсля її приготування, вийнявши горщик із печi, дивилися: якщо зерно пiднялося через вiнчик – на добробут, а запало – на лихе. До звареного збiжжя добавляли мед, але пам’ятали вiдоме прислiв’я: “Не передай кутi меду”. У різних регiонах кутю заправляли товченим маком, волоськими горiхами, родзинками та iншими приправами. Усе це розводили узваром.

На особливу увагу заслуговує обряд “Нести кутю на покутю”. Адже вона неодмiнно має стояти там у новому горщику протягом усiх свят. В одних районах це робив найменший хлопчик у родинi. Напередоднi батько виплiтав йому новi вовнянi рукавички;  зодягши їх, хлопчик брав горщик i, несучи, декламував: “Несу кутю на покутю, на зелене сiно, щоб бджоли (або курчата) сiли”. На  пiвднi України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всiм присутнiм сiсти й удавати з себе квочку, наслiдуючи її звуки (“кво, кво”); коли ж ставила узвар, то просила всiх пiдвестися й кудкудакати (“кудкудах-кудкудах”). Це робилося для того, щоб кури гарно неслися й виводили курчат. Деiнде садовили на покуть дiтей, i тi гуртом вiдтворювали пташинi звуки. На Чернiгiвщинi господиня iмiтувала це тодi, як подавала кутю їсти. Здебiльшого на покуть вiдносив кутю хтось iз чоловiків. Але на Черкащинi перевага вiддавалася жiнкам. Господиня, несучи горщик, казала: “Кутю – на покуттю, узвар – на базар, а пироги – на торги: кво, кво…”; дiти ж услiд пiддакували: “Цяп-цяп…” Прилаштувавши горщик, мати пiдходила до малят i, прискубуючи їх за чубчики, приказувала: “Чуб-чуб…” – для того, щоб курчата були чубатими.

На покутi, де мала стояти кутя, робили кубельце з сiна. Власне, в нього й ставили горщик, прикривши хлiбом з дрiбкою солi. По закiнченнi свят частину сiна відавали худобi, а решту тримали  для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщинi з цiєї трави готували купелю для немовлят.

             Волиняни напередоднi Рiздва мастили хатню долiвку, вносили оберемок сiна i стелили його пiд столом. Воно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо в ньому переспав пес або кiт. У захiдних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярськi причандалля, а в iнших - випiкали тiстечка у формi господарського реманенту або збруї, обрядовий хлiб “Василi”, який клали на покуть. I тiльки на небосхлi з’являлася перша вечiрня зiрка, всiєю родиною сiдали, як казали, за багатий стiл. Вiн дiйсно був багатим, бо налiчував дванадцять рiзноманiтних страв (звiдси й назва “Багата кутя”). Першим, як i годилося, займав мiсце господар, а за ним – iншi члени родини. Пiд час святкової вечерi намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сiмейства пропонував пам’янути небiжчикiв i запросити їх на Святвечiр. Вважалося, що саме в цей день душi всiх близьких i  далеких членiв родини мають прийти до оселi, а вiдтак звiльняли для них мiсце на лавах, лiжках, стiльчиках, ставили страви i клали ложки. Слiдом за господарем виголошували молитву всi присутнi. Поетично-хвилюючi слова були зверненi до тих, хто “заблукав у лiсi, втопився у морi чи не повернувся з далекої дороги”.

Обряд з поминанням померлих присутнiй у всiх регiонах. В одних випадках цим дiйством започатковували вечерю, в iнших – завершували її. Господар поiменно називав небiжчикiв, приказуючи: “Хто вмер, той у ямi, а хто живий, той з нами” чи “Царство їм небесне, хай легко лежиться,а нам леко живеться!” Тодi, залишивши трохи кутi в мисцi, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвiта на Рiздво дивилися, чи не перевернулася чиясь, бо це означало, що власник такої ложки “скоро пiде з бiлого свiту”.

Наступну молитву виголошували нинi сущим – усiм членам родини. Їм зичили здоров’я й щастя, бажали, щоб гуртом та в злагодi дочекатися наступного Рiздва.

Опiсля господар брав свiчку та миску з кутею i, поклонившись до  чотирьох кутiв, передавав страву дружинi. Перед тим, як почати їсти, старiйшина, зачерпнувши ложку кутi, пiдкидав її до стелi – “на приплiд”. Усi стежили, скiльки прилипне зернин, бо стiльки з’явиться в новому роцi ягняток та iншої живностi. Друга порцiя призначалася врожаєвi зернових, третя – “забезпечувала” кiлькiсть роїв, адже традицiйно в кожному господарствi тримали бджiл. Тiльки пiсля цих завбачень починали вечеряти.

На Чернiгiвщинi перед трапезою господар, взявши першу ложку кутi в рот, не ковтаючи її, виходив надвiр подивитись на нiчне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре нестиметься всяка птиця, а коли зiрок мало – доведеться спродувати її. Лишень пiсля цього сiдали вечеряти. Кожен з присутнiх, з’ївши три ложки кутi, мав посмакувати всi страви i завершити їство ще раз кутею та узваром. Повечерявши, завбачливi господарi зав’язували ложки житнiм перевеслом, щоб “не губилися в чередi корови”.

Пiсля вечерi дiти вiдносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорiзкам. Щоправда, на Херсонщинi робили це напередоднi ввечерi. Матерi клали на тарiлку книш чи калачi, iнодi цукерки, й дiти, зайшовши до хати, казали: “Добрий вечiр! Мама i тато прислали вам хлiб-сiль i вечерю…”.

Хрещенi (провiдати їх було священним обов’язком) забирали принесену вечерю i натомiсть давали свою, а дiтей ощедрювали горiхами, цукерками чи грiшми. Якщо хтось за вечерею ненароком чхав, що вважалося доброю прикметою, то господар символiчно “дарував” йому шмат землi чи якусь тварину, а коли давився, то це вiщувало сумну звiстку. Пiсля трапези господиня мила посуд, а воду зливала в пляшку, щоб напровеснi скропити молодий приплiд, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвiр.

Не менш цiкавi передрiздвянi звичаї побутували в Карпатах та на Закарпаттi. Крiм кутi, тут пекли спецiальний обрядовий хлiб – “карачун”, “крайчун”, “хлiбець”, "хазяїн". В одних мiсцях це робили ввечерi, в iнших – у ніч перед Рiздвом, супроводжуючи певними обрядодiями. Скажiмо, гуцули робили це в такий спосiб: жiнка, щоб спекти “карачуна”, одягалася в гуню i натягала рукавицю, бо “гола рука – це бiднiсть, а карачун – символ достатку”. Хоч обрядовий хлiб i супроводжував усi святки, символiзуючи зимове сонцестояння, але вживали його тiльки пiсля Василiв (14 січня).

На Закарпаттi обрядовий хлiб пекли з пшеничного борошна. Перед тим як його вчинити та посадити в пiч, газдинi виганяли всiх з оселi й замикалися. Якщо в родинi була вiдданиця, то змащувала обличчя медом, потiм змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тiсто. Коли дiвчина саджала в пiч пшеничнi вироби, то казала: “Як цей мiд пече в крачунi, та би тебе (iм’я хлопця) пекло серце за мною”. Вважалося, якщо цю воду пiдлити юнаковi, то вiн неодмiнно вподобає дiвчину.

Напередоднi Рiздва батько з сином iшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи й заготовляли два снiпки – один розстилали на столi, а iнший правив за “дiдуха”. Потiм iшли до рiчки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох бокiв “крачуна” i, прихопивши з собою солому та снiпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сiнях, господиня запитувала: “Хто там дуркоче?” “Святий дух з калачами та свяченою водою,  - вiдказував газда i, переступивши порiг, оповiщав: Щедрий i добрий вам вечiр!”

Дружина, розиславши бiля порога якусь одежину (на голу долiвку не годилося ступати), вiдповiдала: “Дай, Боже!” Натомiсть господар пускав “карачуна” до столу, а газдиня, упiймавши його, кидала назад. Якщо хлiбець падав долу, то дивилися, чи не догори, “бо це на лихий рiк”. Подiбну обрядодiю робили i на Щедру кутю.

Пiсля цього батько з сином розстеляли куль на столi, прикритому святковою скатертиною, а “дiдуха” ставили на покуть. Соломою притрушували лави й долiвку. Дорослi члени родини тим часом робили перевесла й  перев’язували ними попереки, щоб “пiд час жнив не болiла спина”.

Такий звичай побутував на рiвнинному Закарпаттi. Гуцули  ж святвечерювали трохи iнакше. Напередоднi Багатої кутi господар разом iз сином (а коли не було його, то з дружиною, котра одягала чоловiчу шапку) тричi за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хлiб, по ложцi меду й кутi, а також жаринки, ладан i свiчку на тарiлцi. Потiм заходили в стайню, помiчали на одвiрках та мiж рогами тварин хрестики i проголошували заклинання.

Мiцно помазавши дверi, господарi обсипали довкола маком “од вiдьом”, а бiля порога клали зубок часнику та сокиру “од вовкiв”. Лишень пiсля цього заходили в хату з “колядником” – обрядовим снопом. Перед вечерею парубок iшов до потiчка, набирав у вiдерце води й приносив до хати, iмiтуючи, що несе масло. Мiж сином та матiр’ю вiдбувався цiкавий дiалог…

Сiвши за стiл, газда розпускав паска на штанях, щоб вiвцi легко окотилися. До речi, мешканцi Карпат намагалися завести  у свiтлицю й полазникiв – ягнятко або телятко – й нагодувати їх. Деiнде влаштовували символiчний обряд частування диких звiрiв.

Ось такi, якщо коротко, найвiдомiшi обряди, пов’язанi зi Святвечором на всьому теренi України (За книгою В.Скуратівського "Дідух").

Різдво (7 січня). Одне з найбільших релігійних свят. Із ним пов’язують народження Ісуса Христа. Як стверджує християнське вчення, діва Марія народила сина і сповила його в яслах. Від того і червоний кут, в якому тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідною ознакою смерті Христа, тому на поминках обов’язково готують цю страву, і її ще називають «четвертою страшною кутею».

Із початком Різдва вже можна було вживати скоромину. До цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м’ясних страв. Адже було за правило приходити один до одного в гості. Щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів. Особливо це стосувалося жінок. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», замикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати. Відтак пополудні літні люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати.

К.Трутовський. Колядки в Малоросії. 1864

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, міхоношу, «козу», «пастуха» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в регіонах були свої відмінності, зокрема супроводжували ватага циган, лікар, єврей, смерть з косою тощо. Проте обов’язковим атрибутом мала бути рухома звізда, яку постійно носив ватага («береза»).

Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу і,  коли господар зголошувався, починали забавну виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок.

У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти. Зичили їм щастя і здоров’я. Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, щоб у них росли великі  коноплі, «ненароком» обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги. А тому, якщо на них приходив хтось із чоловіків, то над таким вчиняли різноманітні глузди й виганяли, бо, за повір’ям, Мати Божа народила сина без чоловіка. У селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко спалахували сутички чи своєрідні змагання. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість. 

Із Різдвом пов’язано чимало прислів’їв. Ось деякі з них.

         Дми не дми – не до Різдва йде, а до Великодня.

         Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.

За різдвяним днем віщували погоду і врожай.

         На деревах рясний іній – защедрить озимина.

         У який день тижня Різдво, у такий треба починати жнива.

         В  який день Різдво, в такий і Новий рік і Петра.

Собор Пресвятої Богородиці
(ікона Ростово-Суздальської школи,
середина ХV ст.)

Богородицi (8 сiчня). Вважалося, що це свято для жiноцтва важливiше, нiж Рiздво, оскiльки пов’язане з Божою Матiр’ю (Собор Пресвятої Богородиці, бо згадуються її чоловік Йосип, цар Давид та інші святі, пов'язані з народженням Христа ). У народi вiрили: якщо вагiтна жiнка чи її чоловiк, навiть через крайню необхiднiсть, працюватимуть у цей день, то в них народиться дитина з фiзичними вадами – шестипала, безпала або ж зi зрослими пальцями. У цей день починали колядувати й жiночi ватаги.

На Богородицю вiдвiдували повитух - бабiв, якi приймали в молодиць пологи, частуючи вечерею ("бабина каша", бо обов'язковою стравою була гречана каша), а також справляють обiди та панахиди по померлих (начебто вночi всi небiжчики сходяться до храму, i їм правлять молитви священики, що померли).

У деяких мiсцевостях на Галичинi до сходу сонця запалювали на подвiр’ї “дiдуха”, перестрибували через вогонь i переганяли крізь нього домашнiх тварин, щоб убезпечити вiд лиха, бо вночi “мають гуляти вiдьми”.

Федора, Степана (9 сiчня). Має бути морозяний день, а тому казали: “Прийшов Степан – на ньому червоний жупан”. Святкували, як i попереднi празниковi днi. Особливо остерiгалися прясти; можна було виконувати найнеобхiднiшу роботу. Цього вечора намагалися спiвати якнайбiльше колядок.

Агафiї (10 сiчня) - день пам'яті святих Домни, ігумені Агафії та святих двадцяти тисяч мучеників з Нікомидії. Це також день сiм’янина, коли кожен має замислитися над тим, яку користь приносить своїй родинi. Молодь дарувала своїм батькам подарунки: хустки, плетені шкарпетки чи рукавички.

Iвана та Марка (11 сiчня). День пам’ятi святих мученикiв – 14 тисяч немовлят, яких убив цар Iрод у Вiфлiємi, гадаючи, що серед них повинно бути i немовля Марiї, матерi Iсуса Христа.

Ще цей день називають днем дiтей.

Онисiя  та Макара (12 сiчня). У цей день за традицiєю рiзали гусей, варили свинячi шлунки, готували м’ясні страви, адже триває М'ясоїд - період після різдвяного посту, коли можна вживати їжу тваринного походження.

Меланки, Меланiї, Щедрий вечiр, Щедра кутя (13 сiчня). Зранку починали готувати другу обрядову кутю – щедру. На вiдмiну вiд багатої, її можна було заправляти скороминою; на Полiссi, скажiмо, зерна варили зi смальцем. Як i на Багатий вечiр, кутю також ставили на покутi, дотримуючись попереднiх обрядiв. Крiм того, господинi пекли млинцi з салом, готували пироги, вареники з сиром (у книзі "Звичаї нашого народу" О.Воропая згадуються й такі страви: "понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, "пироги"), щоб обдаровувати щедрувальникiв та посiвальникiв. Дехто з богомiльнiших рiзав чорну курку, щоб “iншi добре някщося”, адже саме з цiєю породою пов’язанi численi забобони (якщо чорна курка починала спiвати пiвнем, то їй одразу вiдрубували голову, бо “вона вiщувала покiйника в родинi”).

У цей день традицiйним був новорiчний обряд “Меланки” з використанням численних масок. Роль Меланки виконував хлопець, переодягнений у жiночiй народний костюм. Дiвчата меланкували дуже рiдко. Iншi ролi теж виконували хлопцi. Це був веселий карнавал, де учасники у масках розiгрували маленькi iнтермедiї за шлюбними мотивами. Меланка зображувала недоладну господиню, яка б’є посуд, миє пiч водою, а лави пiдмазує глиною, смiття пiдмiтає до середини хати, тощо. У “Меланцi” були традицiйнi карнавальнi образи Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, Дiда, Баби. 

Докладно описує обряди водіння Кози та Меланки Олекса Воропай у книзі "Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис". 

Звечора й до пiвночi щедрувальники обходили оселi.

Щедрували  лише дiвчата (слід зазначити, що інші етнографи, наприклад, Олекса Воропай не підтримують цієї думки, за їхніми спостереженнями, хлопці теж щедрували). Зiбравшись у гурти, вони вiдвiдували сусiдiв, вiншуючи їх поетичними пiснями-щедрiвками. Крiм того, дiвчатка-пiдлiтки поодинцi чи гуртом оббiгали односельцiв, щоб защедрувати. Щедрiвки виконували в один голос або ж речитативом.

 Зi Щедрою кутею пов’язано чимало побутових обрядодiй. Скажiмо, щоб залагодити конфлiкт, сусiди йшли один до одного миритися, аби “Новий рiк зустрiти в мирi й злагодi”. Хлопцi, якi перед цим “одержали гарбуза”, вдруге засилали сватiв з надiєю “на благословенну згоду”.

Сiдаючи до святвечерi, кожен намагався одягти нову або свiжу сорочку, а також мати власну, спецiально мiчену, ложку. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дiтей вийти з хати, а бiля батька, що сидiв за столом, клала стiльки пирогiв, щоб його не було видно. Пiсля цього запрошували дiтлахiв до свiтлицi. “А де ж це, - запитували вони здивовано, - наш тато?” “А хiба ви, - вiдповiдав вiн, - мене не бачите?” “Нi, не бачимо…” “То дай Боже, щоб ви так завше мене не бачили!” – вiдказував батько i, вставши, роздавав усiм хлiб.

Повечерявши, господар з дружиною або сином, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру та перевесла, йшли в сад. Господар  пiдходив до дерева i звертався до нього: “Доброго вечора тобi! Чи будеш нам родити, чи нi?” Дружина або син вiдказували за яблуню: “Не рубай мене. Я тобi один год не вродю, а сiм вродю!”

Потiм по черзi пiдходили до iнших, якi менше плодоносили, примовляючи: “Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано родиш!” Висловивши прохання, господар тричi розмахував сокирою i стукав обухом по стовбуру. “Гляди ж менi, - погрожував, - роди, бо як не вродиш, то на прийшлий рiк зрубаємо”. Чи ж приказував: “Роди нам, Боже, рясно, як на небi звiзди, i так красно, як од них ясно!”. По цьому кожне дерево пiдв’язували перевеслами.

Потiм обходили пасiку, домашнiх тварин, благословляючи їх i ощедровуючи кутею. На Полтавшинi та Бойкiвщинi виносили на ниву плуга i, запрягшись, символiчно орали, щоб у майбутньому роцi  добре вродило  збiжжя.

Тим часом дiвчата, зiбравшись, починали ворожити, а парубки викрадали в них удома ворота або хвiртки, хоч би як не стерегли господарi. Щоб повернути втрату, батько дiвчини мусив ставити могорич.

Новий старий рiк, Василiя, Василi (14 сiчня). За християнським ученням, у цей день Христовi зробили “обрiзання”, а тому вiруючі намагаються нiчого не рiзати. На Новий рiк припадає свято Василя, який вважався покровителем землеробства. Ось чому вдосвiта годилося засiяти збiжжя оселi. Це робили переважно пiдлiтки.

У тих селах, де була церква, засiвали пiсля ранкової вiдправи, а де не було – вдосвiта. Батьки будили своїх синiв (традицiйно засiвали тiльки хлопчики, а дiвчатка лише щедрували). Зодягшись, дiтлахи брали спецiально виплетену рукавицю, наповнювали її житнiм чи пшеничним зерном i, ставши перед  образами, засiвали власну хату: “На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю i всяку пашницю. Будьте здоровi, з Новим роком та з Василем!”

Батьки ощедровували хлопцiв грiшми, i тодi вони, починаючи з крайньої хати, оббiгали сусiдськi оселi. Кожен намагався щонайпершим засiяти i отримати найкращий подарунок. Тим, хто спiзнювався, давали лише млинцi та пироги. Вiдтак за дiтьми бiгали тiчки псiв, яких пiдгодовували посiвальники. Найбiльш похiдною була така засiваночка:

Ходе Iлля

На Василя,

Несе пугу метяную.

Туди махне

I сюди махне.

У полi ядро,

А вдома добро.

Зроди,Боже,

Жито, пшеницю,

Усяку пашницю! 

Часом перших посiвальникiв господиня садовила на порозi й роззувала, щоб “вдома краще кури неслись”, а господар тим часом iшов з коцюбою до сiдла i згонив курей, щоб “починали скорiше нестись”.

Спiвали таку щедрiвку:

Ой сивая та i зозуленька,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на здоров’я!

Усi сади та i облiтала

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в одному та i не бувала,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в тiм саду три тереми:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

У першому красне сонце,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

У другому ясен мiсяць,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в третьому дрiбнi зiрки,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Ясен мiсяць – пан господар,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Красне сонце – жона його,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Дрiбнi зiрки – його дiти,

Щедрий вечiр, добрий вечiр!

Крiм iндивiдуальних, були й гуртовi посiвальники – так званi “товариства”. Вони вибирали з-помiж себе старшого. На Чернiгiвщинi головного посiвальника пiдводили до лави, приказуючи: “Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре сiдало: кури, гуси, качки, рої та старости!” Нерiдко до юних посiвальникiв приєднувався ще й парубок, перевдягнутий у “козу” з великими вухами, зробленими з колоскiв.

На Новий рiк у Поднiстров’ї  хлопцi ходили бiля рiчки з “туром”, приспiвуючи: “Ой туре, туре, небоже, ой обернися та поклонися!” Вони сповiщали про зимове сонцестояння. Адже астрономiчно це пора, коли “сонце вже повертало на лiто”.

14 сiчня вважалося за честь вiдвiдати всiх Василiв. Деiнде на новолiтування виносили на подвiр’я “дiдуха” i спалювали його, що символiзувало початок Нового року.

На Новий рiк прибавляється дня на заячий скiк.

На Новий рiк прибуває дня на барана скiк.

Василiв вечiр додає дня на курячу нiжку.

Снiг випадає в цей день – щасливий рiк буде.

На Василя вечiр вiдьми крадуть мiсяць.

На Новий рiк погода – буде в полi урода.

Старий рiк у ноги – Новий у пороги.

Богоявлення, чи Бабин вечiр, День святкування 70 апостолiв (17 сiчня). Кроплять хати свяченою водою. На Закарпаттi жiнки у свяченiй водi замiшували борошно i на дверях та одвiрках прилiплювали з тiста хрести, щоб “упирi i всiляка нечиста сила не мала сили”. Дiвчата ж iшли шукати буковi трiски на подвiр’я, приказуючи: “Самi буковi, самi буковi!” – це для того, щоб добре збиралися гриби. Вони намагалися “напрясти повісмо, щоб баби не плювали на куделю”, себто не оскверняли їхньої працi лихими поговірками. Мешканцi лiсових та гiрських районiв намагалися в цей день не згадувати вовкiв, якi можуть напасти на отару.

Голодна кутя, Голодний Святвечiр (18 сiчня). Готують третю й останню кутю рiздвяно-новорiчних свят. Називається вона “голодною”, бо з цiєї пори й до наступного дня, доки не освятять воду в рiчцi, люди говiли, тобто не їли. Власне, це був останнiй день колядок.

На Голодний Святвечiр водити “Меланку” здебiльшого дiвчата, хоч у деяких регiонах робили це й парубки. На бiльшостi територiї України основнi новорiчнi дiйства завершувалися пiсля Василя.

З голодною кутею пов’язанi цiкавi обрядодiї “заклинання морозу”. Адже хрещенський холод був у давнину наймiцнiший. Перед тим, як сiсти вечеряти, господар набирав ложку кутi, пiдходив до вiкна i тричi казав: “Морозе, морозе, йди до нас кутi їсти!”. Пiсля паузи знову звертався: “Не iдеш? То не йди нi на жито, нi на пшеницю, нi на всяку пашницю!”.

Деiнде хазяїн виходив на вулицю, окликуючи: “Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, бикiв, курей, свиней, жита й пшеницi! А якщо не йдеш, то йди собi на жiноцьку цибулю!”

Це заклинання морозу було особливою забавою для дiтвори. Вона припадала до вiкон i на всi лади запрошувала його до вечерi.

Пiсля цього парубки “проганяли кутю”. Деiнде робили це на Рiздвяний день (21 сiчня). Взявши макогони, виходили на вулицю i стукали ними у ворота й тини, вигукуючи: “Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар!” Iншi брали горщики, в яких варилася кутя, i, проказавши наведений дiалог, розбивали їх об ворота. При цьому, в кого були рушницi, робили три пострiли.

Залишки кутi вiддавали курям, а в окремий горщик складали iншi наїдки: “по три ложки для долi”. Її вiщуватиме той, хто останнiм прийде з Йордану, себто з Водохрещ. А тому всi, хто йшов до рiчки святити воду, намагалися якнайшвидше прийти додому.

Яскравi зорi на Голодну кутю – щедрий приплiд бiлих ягниць.

Як на Голодний вечiр вечiр темно, то вродить гречка.

Водохреща, Водохрещi, Водощi, Йордана (19 сiчня). Це третє, найбiльше й завершальне свято рiздвяно-новорiчного циклу, де церковний обряд тiсно переплiтався з народним, зберiгши красу й урочистiсть. З ним пов’язують хрещення на Йорданi Христа. Коли Iсус увiйшов у рiчку та Iоан поклав руки на голову Христа, над ним розчинилося небо, i зiйшов Дух Святий в образi бiлого голуба, а також почувся з неба голос Бога Отця: ”Це мiй син улюблений, в якому все моє благоволiння”.

 Вiдтак у всiх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловiки йшли до рiчки чи ставка, вирубали з льоду хреста (“йордана”), ставили його поруч з ополонкою i обливали червоним буряковим квасом. Пiд обiд священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срiбного хреста. Пiсля цього випускали в повiтря кiлька пар голубiв i чинили гучну стрiлянину з порожнiх набоїв.

Люди набирали собi у глечики святої водицi i берегли її цiлий рiк, ласкаво називаючи водичкою-йорданичкою, бо це була жива вода, яка приносила здоров’я i красу.

Потiм найсмiлiшi юнаки купалися в ополонцi i всi спiвали:

Йордан, Йордан, вода студененька,

Пречиста Дiва воду брала,

Своє дитя напувала.

Священик ходив по селу i скроплював святою водичкою-йорданичкою кожну оселю, щоб до людей у двiр приходило тiльки щастя, щоб обминали їх нечистi сили злі. А маленькi колядники бiгли попереду гукаючи:

Роди, Боже, жито, пшеницю, кiрилейся!

Вони добре знали, що давньогрецкi слова “карiе, елейсон”  означають “Господи, помилуй”. Про це їм говорила бабуся.

I знову колядники заходили до кожної хати. 

Люди ходили в гостi одне до одного. Молодь колядувала, влаштовувала iгрища, катання на санках.

Вiддавна в народi посвячену на Водощi воду вважали своєрiдною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будiвлi, тварин, збiжжя тощо. I ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберiгатися протягом року. Чумаки брали її з собою в дорогу, козаки – в похiд. Дехто схильний  вважати, що свiжостi сприяє срiбло вiд хреста, церковники стверджують: пiд час обряду прикликається благословення Боже на воду й передається благодатна сила.

До Водохрещ жiнки намагалися не полоскати у водi бiлизни, бо “там чорти сидять i можуть вчепитися”. У посвячену воду дiвчата клали калину чи коралi й умивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ, протягом усiх свят, жiнки не ходили по воду, це робили тiльки чоловiки.

Увечерi газда, взявши спецiально випечений хрестоподiбний (або круглий) хлiб (“пирiг”, на Закарпаттi – “карачун”, "керечун", "крайчун", “хлiбець”), iшов до хлiва i вiв сам iз собою такий дiалог: “Хто йде?” – “Бог!” – “Що несе?”- “Пирiг!”. Потiм заходив у стайню, благословляв тварин i, розламавши хлiб на шматочки, роздавав їм.

Наступного ж дня господарi виводили на вулицю молодих лошат i волiв, щоб “об’їздити” – привчити до майбутньої працi. Їздили верхи на конях доти, доки тi не спiтнiють, а тодi освячували їх водою. Подiбний обряд – запрягання в сани молодих лошат i волiв, так зване “гуртове об’їжджання” , - влаштовували й на Новий рiк.

Пiсля Водохрещ, вважалося, мають слабнути морози. Тому казали:

Трiщи не трiщи, а вже минули Водохрещi.

Яскравi хрещенськi морози городять бiлi ярки.

Із цим святом пов’язанi й прикмети:

Коли на Водохрещi риба табуном ходить – на рої добре.

На Водохрещi день теплий – буде хлiб темний.

Якщо похмуро - хлiба буде вдосталь.

Йде лапатий снiг – на врожай.

Якщо зоряна нiч – вродять горiхи й ягоди.

Коли на Водохрещi випав повний мiсяць – буть великiй водi.

Якщо iде снiг – на врожай гречки: вранцi – ранньої, вдень -  середньої, а ввечерi – пiзньої.

Якщо вдень випав iнiй, то у вiдповiдний день треба сiяти пшеницю.

Пiд час освячення води йде снiг – добре роїтимуться бжоли й колоситимуться хлiба.

Ідучи на Йордан, люди вiрили: якщо пролетять поперед  корогви горобцi, то велика смерть на дiтей буде, граки – на молодь, а гуси – на лiтнiх.

Iвана Предтечi, Хрестителя (20 сiчня). Після Водохреща відзначається Собор Івана Хрестителя, адже саме Предтеча, за біблійною легендою, здійснив таїнство хрещення йорданською водою Ісуса Христа. Цього дня виносили з хати хлiб i сiль, що лежали на покутi вiд Багатої кутi i, розламавши буханку на шматочки, годували тварин. Це ж робили i з сiном. Із 20 сiчня жiнкам дозволялося шити i прясти. Не випадково мовиться: “Пiсля Iвана Предтечi хто не робить, того б’ють у плечi” чи “Прийшов Iван Предтеча та й забрав свята на плечi”. Справдi-бо, цим днем закiнчувались зимовi святки.

На 20 січня цього року припадає також Святий понеділок. Перший понеділок після Водохреща називали «святим» або «різдвяним». Етнограф Павло Чубинський писав: «В цей день їдять пісне, хоч у празники не дотримувалися постів – ні в середу, ні в п’ятницю». 

Преподобномученик Григорій Печерський

Омеляна, Пiв-Iвана. Рiздвяний день (21 сiчня). Цього дня вшановують пам`ять преподобного Омеляна-Сповідника, Григорія Чудотворця, ченця Києво-Печерського монастиря, що відзначився чудесами зцілення зіллям. Хоча це був не пісний день, але не вживали м’яса, доїдали святкові страви. Але горілку пити можна і в "святий" понеділок. У народі існує про це приказка: «Святий понеділку, не сварись на мене, що я п'ю горілку».

Присвячували його переважно гостинам, казали: “Пiв-Iвана полоще ложки”. Власне, на Рiздвяний день повнiстю завершуються всi святки зимового циклу, а тому його ще називають “виряджанням”, або “проганянням” свят. Заміжнi жiнки, прикрасивши гребенi (подекуди прив`язавши до днища мотузку, волочили гребені), ходили вiд хати до хати, гостювали по черзі в кожній, повідомляючи, що ввечері будуть свята проганяти, тобто збиратися на останні складчини, а потiм збиралися в однiй з осель за святковий стiл. Чоловіки ж брали в`язанки гречаної соломи, яку намолотили в Пилипівку, і розносили їх по сусідах, примовляючи: "Нате вам ковбаси!" - і починалося частування. За обрядовим столом виголошували різноманітні тости, побажання, примовляння. Як і годилося, першим робив це господар:

-          Померлим душам,— казав він,— царство небесне: батькам, матерям, братам, сестрам та діткам маленьким. Нехай легенько згадається і нашому синові, де він у світі повертається, а нам пошли, Боже, вік і здоров'я, щоб цей празник одпровадити та в мирі-покої і з вами, здоровими, щастя діждати. Сподоб, Господи, Боже наш, щоб Бог родив жито, пшеницю і всяку пашницю, а нам діждати жати, спочивати та людям честь віддавати!

Присутні відповідали:

-          Дай, Боже!

-          Хай Бог хліб родить та скотину плодить!

-          Роди, Боже, хліб, а до хліба опеньки!

-          Приспоряй, Господи, Божу росу, щоб корівка доїлась!

-          Роди, Боже, жито, пщеницю, а в запічку дітей копицю!

Увечерi годилося внести до хати мички й коноворотки (на Сумщинi цю обрядодiю робили на Голодну кутю), приповiдуючи: “Тiк i притiк причинок приволiк” – себто можна братися за роботу. 

У багатьох регiонах у цей вечiр молодi парубки “проганяли кутю” за обрядом, наведеним вище.

Багато народних прикмет пов’язано iз iменем Омеляна, означає воно “той, хто змагається”. Вважалося, якщо вiтер повiє зi сходу, то лiто буде грiзне, а з пiвдня – грозове. Тому й мовилося: “Який Омелько, таке й лiтенько”.

Коли в цей день вiтер з пiвночi, то буде лiто холодне, а з півдня - на грозове літо.

Знаменний день 21 сiчня i тим, що в 1919 роцi у Хустi на народних зборах було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республiкою.

Універсал Директорії УНР

Пилипа (22 сiчня). День пам’ятi святителя Пилипа, митрополита Московського, чудотворця. Iм’я Пилип – грецького походження й означає того, хто любить коней.

День 22 сiчня оголошений Днем соборностi України на згадку про визначну подію 1919 року, коли Директорiя Української Народної Республiки проголосила на Софiйськiй площi в Києвi злуку всiх українськиi земель в одну Українську державу, головою Директорiї на той час був Володимир Винниченко.

В.К.Винниченко
(28.07.1880 - 06.03.1951 рр.)

Маркiяна (23 сiчня). Цей день називали ще “Грицем-лiтозазивачем”, Днем Григорiя-лiтовказiвника, або Григорiя Ниського (Григорiй – молодший брат Василя Великого (Василiв день – Старий Новий рiк), один із найвiдомiших богословiв i дiячiв християнської думки).

У цей день по снiговi примiчають, яким буде лiто: дощовим чи сухим. Вважається: якщо дерева в снiгу – небо буде синє, а ось якщо iнiй на скирдах сiна (хлiба), то лiто буде сiрим та мокрим.

Лiто очiкується дощове, якщо в Григорiїв день хуртовина.

Який день – таке й лiто.

Iнiй на стiжках – на мокрий рiк.

Преподобний Феодосій Великий.
Житійна ікона ХVІІІ ст.

Феодосiя-весняка (24 сiчня). За релігійним календарем, сьогодні віряни вшановують пам'ять Преподобного Феодосія Великого, який жив у V – VI ст. і був основоположником спільножитних монастирів. Синонiмiчнi форми до iменi Феодосiй – Тодось, Теодось, Тодосiй, Феодось. Означає воно “божий дар”.

Вважалося, що не можна на Федосія піднімати хустку, яка буде лежати на дорозі, інакше накличете на себе біду. Також не прийнято було приймати ніяких подарунків від чужих людей. Цей день варто проводити з сім’єю. Люди вірили: якщо зібратися всім разом за одним столом – сім’я буде міцною та дружною.

Наші пращури у цей день звертали особливу увагу на поведінку домашніх тварин: якщо кішка багато спала і шукала тепле місце, то скоро неодмінно повинні вдарити сильні морози; а скавучить собака – хтось із родини захворіє. За повір’ями, захиститися від проблем зі здоров’ям допоможуть сильні, різкі запахи. Тому 24 січня наші предки проводили обряд обкурювання всього будинку сухим полином та іншими ароматними травами.

У цей день кажуть: Федосiєве тепло на ранню весну пiшло.

Уранці йде сніг – увечері вдарить мороз і холодні дні триватимуть довго.

Яка погода на Федосія, таким буде весь листопад.

На дахах 24 січня висять бурульки – лютий буде теплим.

Тетяни (25 сiчня). Це день пам’ятi мученицi Тетяни, i з нею вшановують тих, хто постраждав вiд будь-яких нещасних випадкiв. За легендою, мучениця Тетяна, знатна римлянка (вона була дочкою римського проконсула, побожного християнина, таємно прийняла християнство, жила в дівоцтві, була страчена 225 року після відмови повернутися до язичницької віри), мала великi здiбностi й сильний потяг до знань. Вона постiйно чогось навчалася, оволодiваючи все новими i новими науками. Тому її вважають покровителькою студентiв i школярiв, а також усiх, хто прагне до вдосконалення, незважаючи на жодні перешкоди.

Якщо вигляне сонце, то рано прилетять птахи з вирiю, а коли снiжно, то дощитиме по лiтi.

Кирила та Тита-воїна (27 сiчня). Преподобний Тит був спочатку воїном, i, вирiзняючись особливою мужнiстю, в битвi з неприятелем був поранений у голову. Хвороба змусила його вiдмовитися вiд воїнського життя. Отож i пiшов вiн до Печерського монастиря, де всi останнi днi життя відмолював свої грiхи. За сучасним церковним календарем день пам`яті преподобного відзначається 11 березня, окремо - 12 березня (27 лютого за ст.ст.). Можливо, у книзі В.Скуратівського день Тита-воїна помилково віднесено до січня.

Також цього дня православна церква вшановує пам’ять рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії.

У народному календарі цей день відзначений особливими обрядами, пов’язаними з худобою. Селяни ретельно прибирали стайні, встеляли підлогу свіжою соломою, чистили всіх домашніх тварин і ситно годували їх. Особливу увагу приділяли коровам. Вважалося, що цього дня коров’яче молоко набуває цілющої сили, навіть здатне загасити пожежу.

На Тита наші предки помічали погоду.

Якщо дерева вкривалися інеєм — це віщувало тепло, а от білі хмари обіцяли холоднечу. Якщо у морозний день йшов сніг — чекали на потепління, а якщо на заході з'являвся стовп сонячного світла — навпаки, готувалися до морозів.

Прийнято вважати, що ранній спів півнів обіцяє тепло, а каркання ворони вранці — заметіль.

Місяць не має яскравого насиченого кольору – до снігу.

Якщо навколо місяця видно серпанок, то незабаром закрутить заметіль.

Якщо на Ніну зірки яскраво почали мерехтіти, то мороз посилиться.

Зустріч Святого Антонія і Павла
(коптська ікона)

Отдання, Видення, Павлів день (28 сiчня). Сьогодні православні вшановують пам’ять Павла Фівейського – першого християнського ченця та відлюдника, який, за переказами, прожив 113 років, із яких 91 рік він провів на самоті.

У народі говорили: “Павло день додав”. Дні ставали довшими, ночі – коротшими, а весна була вже близько. У народному календарі цей день – перелам зими. На Русі його називали днем ​​відунів і нещасливою датою. Вірили, що на Павлів день чаклуни можуть передати свої здібності учням. Прості люди остерігалися вроків, які могли наслати відуни.

Вважають, що в цей день чаклунки дають «даннє». У народi побутує безліч повiр’їв про те, що  деякі люди можуть будь-кого приворожити до себе, наслати рiзноманiтнi хвороби тощо. Iснувало повiр’я: щоб стати чаклуном, треба пiти на мiсце, де сходяться три дороги, i здiйняти галас, на який неодмiнно приповзе гадюка; вбивши її, необхiдно порiзати палець i змiшати свою кров з гадючою; якщо рана одразу заживе, то такий уже може “давати даннє”. Подiбнi мiстичнi уявлення в давнину були вельми поширеними, не даремно Видення пов’язували з чаклунством.

Спостерігали і за погодою:

Блискучі зірки у Павлів день передвіщають мороз, тьмяні — тепло, а «блимаючі» — завірюху. Крім того, якщо на півночі з’явилися хмари — не варто сподіватися на відлигу.

Якщо в цей день дме сильний вітер, значить літо буде дощовим.

Якщо синиці вранці 28 січня щебечуть під вікном, шукають укриття – незабаром вдарять сильні морози і почнеться завірюха.

Каркають ворони – чекай відлиги.

Вітер дме – прикмета того, що весь рік буде багато снігу і дощу.

На небі 28 січня багато зірок – чекай доброго врожаю льону.

На північній стороні видно хмари – мороз буде міцнішати.

Сильний снігопад – вночі вдарять морози.

Горобці сидять на деревах і не цвірінькають – скоро піде сніг.

Ворон на півночі голосно закаркав опівдні – прикмета того, що буде мороз; на півдні – чекай відлиги.

Чесні окови апостола Петра
у церкві Сан П'єтро ін Вінколі, Рим

Петра Вериги, або поклонiння чесним веригам (кайданам) святогоапостола Петра (29 сiчня). Цього дня зима «або поставить, або поломить криги». А ще казали: «На Петра Вериги розбиваються криги», бо за народним віруванням – це останній день зими.

На Петра  Вериги – половина снiгу, половина криги .

З Вериги чекайте вiдлиги.

Є такий рiк, що на день – сiм погод.

На Вериговий день селяни органiзовувались у гурти, вирушали заготовляти лiс. У давнину було правило: вирубку лiсiв проводили не будь-коли, а лише взимку – “коли дерева сплять”. На Петра ніколи не прали. Із Вериговим днем люди пов’язували закiнчення зими, а вiдтак i прогнозували погоду.

Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на небі видно зорі, літо врожайне буде, а рік щасливий. Якщо ніч понура, то й рік понурий: неврожай, пошесть на худобу.

Як мороз у цей день, то літом – спека.

Якщо дворова птиця – гуси, качки, сидячи на снігу, машуть крильми, ніби пливуть, - буде відлига. Те саме, як пси качаються по снігу.

Як уночі місяць обгородиться хмарами, буде вітер.

Гайвороння кряче в цей день на метелицю.

Меморіал пам`яті героїв Крут

Ще день 29 сiчня назавжди вписаний в iсторiю боротьби українського народу за власну державнiсть як День слави i скорботи. Цього дня 1918 року загинуло бiля 300 чоловiк, переважно студентської молодi, захищаючи незалежнiсть рiдного мiста Крути. Зараз на полi бою нагорнуто Курган скорботи, увiнчаний хрестом. Тут – вiнки i квiти. Лицарський подвиг юних українцiв не забутий.

Преподобний Антоній Великий.
Ікона ХVІ ст.

Антона (30 сiчня). Цього дня вшановується пам’ять Антонія Великого, якого вважають засновником християнського чернецтва. За прадавніми віруваннями цього дня треба було пекти обрядові круглі хлібці з толокна (колобки), що символізували сонце, і пригощати ними дітей, щоб швидше літо прийшло.

У народi казали: “Хитрий Антон зо всiх сторон”, адже погода в цей час дуже оманлива та нестійка. Мабуть, тому його ще називали Перезимником: “Перезимник подасть надію й утеплить, а потім обмане – все морозом візьме”.

Якщо весь день на Антона відлига, чекай ранньої весни та гарного улову риби.

Іде сніг – буде пізня весна. Відлига на Антона – опадів навесні майже не буде.

Якщо білки збираються зграйками в одному дуплі, то морози будуть довгими й сильними.

Якщо лисиця лягла на сніг – будуть холоди. Гучний щебет синиць уранці 30 січня також віщує похолодання. Ясний і безвітряний день 30 січня – чекай похолодання.

Якщо місяць лише зрідка визирає з-за хмар, то врожай зернових буде гарним. А ясне небо й місячна ніч пророкують поганий урожай.

Місяць на Антона має круті роги – погода буде сонячною та морозною.

Святі Афанасій Великий
і Кирило Олександрійський. Візантія.
Початок ХІV ст.

Кирила та Опанаса (31 сiчня). Православні християни згадують Олександрійських архієпископів святителів Афанасія і Кирила. За народним календарем, дата отримала назву Афанасіїв день, Афанасій-Ломиніс.

Афанасій-Ломиніс здавна відомий своїми міцними морозами. У народі з цього приводу навіть склали приказку: «Коли прийшов Ломоніс, ховай швидше щоки і ніс».

З Панасовими морозами жарти лихi.

На Опанаса-ломиноса бережи носа.

Т.Г.Шевченко. Знахар.
Ілюстрація до однойменного твору
Гр.Квітки-Основ`яненка. 1841 р.

Цього морозного дня у слов’ян було прийнято займатися домашніми справами, поратися по господарству. Жінки печі топили та їсти готували, а чоловіки робили обереги від нечистої сили. За народними повір’ями, відьми сьогодні на свій шабаш злітаються. Але від буйних веселощів втрачають сили і пам’ять, тому стають вразливими. Тому саме цього дня з ними легше було боротися: запрошувати знахарів, проводити обряди, заговорювати пічні труби в будинку, через які відьми пробираються в людське житло.

ЛЮТИЙ (громник, бокогрiй, свiчник, межень, зимобор, криводорiг, вельяч, свiчень, свiчан, сечан, друїник, свiчковний, весiльний)

Народні прикмети лютого:

Василь Непийпиво. Зимова хата

Якщо лютий буде дощовий, то такими ж можна очікувати весну та лiто, а якщо погiдливий, то це передвіщає посуху.

Лютий холодний і сухий – серпень жаркий.

Як у лютому гукнеться, так осінню відгукнеться.

У лютому багато інею на деревах – буде багато меду.

Дує вітер, а інею немає – бути бурану.

Сніг прилипає до дерев – тепло буде.

Місяць ніччю наче почервонів – чекай завтра вітру, тепла i снігу.

Якщо кішка стає на задні лапи і починає шкрябати пазурами стіни – буде хуртовина.

Макара (1 лютого). У давнину прадiди казали: “Який Макар – такий i  товар”, “На бiдного Макара скрiзь бiда напала”. “Якщо погода ясна, - пiдказує нам iнше прислiв’я, - i весна буде красна” (себто рання й тепла).

У православній церкві шанують святого ПреподобногоМакарія Великого (Макарія Єгипетського). Простий інок-відлюдник став настоятелем монастиря, являючи собою приклад християнської лагідності, благочестя і смиренності.

Євтимій (Єфімій) Великий

Юхима зимового (2 лютого). Святий Ефімій дуже шанується в православ’ї. Саме в цей день передбачали погоду не тільки на лютий, але й на масляний тиждень – сподівалися, що ці дні будуть сонячними й не дуже холодними, щоб можна було гуляти на вулиці, розважатися й ходити на ярмарки. Цікаво, що саме на Юхима традиційно влаштовували весілля. А пояснювалося це тим, що після Ефімія починався Масляний тиждень, а після нього Великий Піст. Якщо молоді люди не наважувалися зіграти весілля до Юхима, їм доводилося чекати до Великодня, та й тоді справити весілля було складно, адже починалася посівна, активні городні роботи, згодом жнива, збір врожаю – було зовсім не до святкувань.

Уважається, що саме в цей час встановлюється найхолодніша погода. У народi кажуть: “Снiг падає, а сорока пiд дах заховалася – бути хуртовинi”.

Максима (3 лютого). Цього дня відзначається день преподобного Максима Грека. Він допомагав людям у різних бідах та проблемах, тож віряни моляться йому про заступництво за стражденних, особливо вдів і сиріт. Максим вважався захисником скривджених, тому цього дня прийнято було робити добрі справи, допомагати тим, хто потрапив у біду. Господині пекли пироги з м’ясом, рибою, яйцями та грибами, якими пригощали не лише рідних, а й роздавали нужденним, щоб у сім’ї був достаток.

Яскравi зiрки цього дня – на мороз; лунко потрiскує лiд – на мiцний мороз.

Напiвзимника (4 лютого). У  народі відзначають пам'ять святого Тимофія, апостола від 70. В юні роки він став свідком чудесного зцілення апостолом Павлом кульгавого від народження юнака, приєднався до когорти Павлових спільників, а потім став улюбленим учнем апостола. Люди вірять, що цей день є одним із найхолодніших у році.

Сильний снігопад віщує хороший урожай влітку і восени.

Якщо Напiвзимник дорогу перемете, то корми пiдмете (тобто ще довго буде холодно, до нового врожаю далеко, тож минулорічні запаси – корми – всі будуть з’їдені й почнеться голод).

Якщо схопиться худерлиця, то весь тиждень буде негожий; коли ж опiвднi усмiхнеться сонце, то закличе в гостi ранню весну.

На цей день вважали, що половина зими пройшла. I якщо опiвднi на небi було яскраве сонце – чекали ранню весну.

Агафія (5 лютого). Цього дня православні християни відзначають день мученика Агафангела, а також вшановують пам’ять великомученика Климента. Ці двоє людей свого часу постраждали за віру в Ісуса Христа, зазнали великих тортур від язичників, але від істини не відреклися.

Працювати 5 лютого не заборонялося. У народі казали: «Агафій спини в засіках не розгинає, лік зерну веде». День, як правило, проходив у клопотах, адже до цього була велика кількість свят і накопичилося багато роботи.

На Русі цей день отримав назву Агафій-півхлібник, вважався днем домашніх турбот, коли перевіряли засіки. Якщо запасів залишалося менше половини, то й худобі, і господарям доведеться голодувати. Також сьогодні було прийнято спостерігати за поведінкою тварин і птахів. Наприклад, якщо вранці кричала синиця, то будуть сильні морози.

Святий Петро відвідує Агату Паоло Веронезе, 1566

5 лютого також відзначають День святої Агати, яка мешкала в Сицилії приблизно в 231 – 251 роках. Відомо, що, прийнявши хрещення, вона пообіцяла собі зберегти цноту. Однак її красу помітив римський намісник Квіціан. Агата відмовила йому, тому Квіціан зненавидів красуню і, щоб помститися, очолив рух проти сицилійських християн. Агату, яка щиро полюбила Христа, заарештували в числі перших. Намісник намагався розбестити Агату і заручився підтримкою однієї розпусниці. Але змова не досягла своєї мети, тому Квіціан наказав катувати дівчину. У цей самий момент стався сильний землетрус, в результаті загинуло дуже багато язичників. Намісник побачив у цьому знак долі, тому припинив гоніння християн. На жаль, дівчину, на честь якої відзначається це свято, не вдалося врятувати: вона померла у в’язниці від тортур. Трагедія сталася саме 5 лютого 251 року.

Народні прикмети на 5 лютого:

Багато снігу – багато хліба.

Якщо на Агафія вдарив мороз і світить сонце, значить, у серпні буде спекотно.

Сонячний день 5 лютого – буде рання весна.

Багато снігу лежить на землі – рік буде врожайним.

Сильний мороз – весна настане рано.

Погода 5 лютого після полудня дозволяє зрозуміти, яким буде січень наступного року.

Оксани-Дороти (6 лютого). За цим днем прогнозували весну. Тому його ще називають Днем Оксани-напiвзимницi, напiвгодувальницi, весновказiвницi. А в церкві моляться блаженній Ксенії – черниці з загадковою і цікавою долею, яка була віддана християнській вірі та володіла даром утішати всіх, хто страждає. Вона була дочкою знатного чоловіка, але одного дня покинула батьківський дім для того, щоб служити Христу. Побудувала жіночий монастир і все життя провела в роботі, добрих справах і молитвах.

В лютiм Дорота заповiдає снiги та болота.

Іван Айвазовський. «Зимова сцена в Україні». 1868 р.

Коли день ясний i тихий, весна буде гожою, якщо в обiд сонце, то рання весна, а коли худерлиця, то затягнеться надовго.

Цей день вважали переломом зими, і за ним прогнозували погоду на майбутню весну: «Яка Оксана – така й весна», «Якщо Ксенія гожа, весна буде хороша». Наші пращури говорили: «На півзимницю дорогу перемітає — корм підмітає». Це означало, що зима затримається, і домашні тварини з’їдять усі заготовлені для них запаси.

Григорій Богослов.
Ікона Андрія Рубльова.
ХV ст.

Григорiя Богослова (7 лютого). Сьогодні відзначають пам'ять архієпископа Григорія Богослова, якого називали вселенським учителем, адже він володів даром проникати думкою в найглибші таємниці віри і роз’яснювати дуже точно її істини.

Який день був зранку до обiда, такою очiкувалася перша половина наступної зими; а день з полудня до вечора обумовлював другу половину зими. Тому цей день називали Григорій-Зимовказівник.

Уважалося, що це вдалий день для одинаків. Люди вірили: ті, хто молитиметься 7 лютого, незабаром знайдуть свою другу половинку. За погодою 7 лютого передбачали погоду в  наступному році:

Сніг випав на Григорія – наступна зима прийде нескоро.

Синиці весело щебечуть у дворі – чекайте на сильні морози.

Сильний снігопад – до ранньої осені.

Напiвхлiбницi, День пам’яті померлих (8 лютого). Із нею пов’язували перелом зими, тому казали: “Який день – така й весна”.

Цього дня вшановують пам'ять Федора Студита. Це грецький громадський діяч і монах, якого церковнослужителі зарахували до лику святих. 

У народному календарі цей день вважається дуже таємничою датою. За переказами, саме 8 лютого померлі родичі сумують за тими, кого залишили на землі й відвідують будинки, де раніше жили. Тож цього ходили в церкву й молилися за покійних.

Народні прикмети:

Якщо на Федора Студита ви побачили мертву людину, то обов'язково в кути будинку необхідно побризкати святою водою. Таку процедуру можна зробити навіть якщо вам просто приснився небіжчик.

Щоб покійні люди не турбували вас, біля вхідних дверей повісьте пучок горобини або кропиви, інших запашних трав. За повір'ям, ці рослини відлякують злих духів.

У цей день ворожать на погоду. Для цього треба розсипати жменьку гороху на тарілку і слухати: якщо він дзвінко вдарився, то скоро почнуться морози. Якщо звук глухий, то можна очікувати снігопаду.

Безвітряний і ясний день – весна буде теплою і настане швидко.

День святителя Iоанна Златоуста (9 лютого).

Це день великого богослова Івана Золотоустого – учителя, просвiтителя, засновника шкiл, одного зі  святителiв православної церкви, її подвижника, що жив у IV ст. н.е. Життя його було переповнене вболіванням за людей, стражнаннями за них, але дух його був непереможним. За легендою, слова, якi вiн часто повторював, були: “Слава Богу за все!” Йому моляться про допомогу в духовному розвитку, пошуку себе, а також про благополуччя в сімейних стосунках.

Хмари швидко йдуть у напрямку вітру – прикмета, яка вказує, що снігу не буде. Якщо ж вони рухаються проти вітру – це призведе до снігопадів.

Низьке небо 9 лютого – настануть холоди.

Юхима Сирого (10 лютого). Юхим принiс вiтер на сире лiто.

Ліс став чорним – прикмета того, що буде відлига.

Вітряна погода – до дощового і холодного літа.

Відзначають день пам’яті Єфрема Сирина – християнського богослова й поета, одного з учителів Церкви IV століття, який народився у місті Нізибії в родині благочестивих батьків. За переказами, він називав себе людиною "невченою", хоча його пізнанням дивувався навіть Василій Великий. І справді, з його творів видно глибоке знання не тільки трактатів християнських учених, але й знайомство з еллінською мудрістю, язичницькою міфологією та початками тодішнього природознавства. У своїх проповідях Єфрем Сирин нерідко говорить про користь знання й освіти, яке "вище за багатство".

У цей день також було прийнято відзначати іменини домовика, без якого, за народними уявленнями, не може стояти жоден будинок. Цього дня треба обов'язково задобрити домашній дух. Для цього існує безліч способів, найпоширеніший – залишити на столі блюдечко з молоком і печивом.

11 лютого в народному календарі відзначають день Святого Лаврентія та Ігнатія Богоносця. Церква цього дня вшановує преподобногоЛаврентія, відлюдника Печерського. Прославився цей святий даром зцілень. Лаврентію молилися люди, котрі мали проблеми з очима.

С.Васильківський. Ловлять снігура. 1900

А взагалі, «На Лаврентія то січнем потягне, то березнем повіє»; «І теплом приласкає, і морозом віддубасить». Це дуже влучно характеризувало погоду мінливого лютого. Її підмічали по димові з печі: якщо він лине прямісінько у небо – на мороз; коромислом – на відлигу. Дослухалися до звуків: шумить зимовий ліс – чекай відлиги. Спостерігали за худобою: свійські свині згрібають барліг і ховаються в нього – перед великим морозом.

Дме вітер – рік буде дощовим.

Холодна погода – в серпні буде дуже спекотно.

Ікона трьох святителів

Трьох Святих (12 лютого). Називають ще цей день Собором трьох святителiв церкви Iвана Златоуста, Василя Великого та Григорiя Богослова. Вони заслужили велику повагу давнiх християн своїми добрими дiлами: засновували школи й лiкарнi, писали церковнi твори i повчальнi листи. Їхнє життя є добрим служiнням народовi, а праця цих проповiдникiв приносить користь донинi.

У цей день не можна прясти, щоб протягом року не було наривiв.

Вселенський батьківський м’ясопусний день, в який всi православнi  поминають своїх батькiв (13 лютого). Цей день почав вiдзначатися з часу прийняття християнства. Будь-кому вiдомо, що наша м’ясопуста абсолютно вiдповiдає захiдному карнавалу, назва якого складається з двох латинських слів: carnos-bale, тобто “яловичина прощай”. Є iнша версiя походження цього слова. Це похiдне вiд слiв: carnos-abut, тобто “яловичину поїдай”.

Гравюра ХІХ ст.

Також сьогодні вшановується день пам'яті святого Микити. Його зарахували до лику святих, бо він здійснював багато добрих справ, жив скромно та ревно проповідував християнство. У народі Микиту вважали покровителем вогню, і молилися йому про захист від кульових блискавок.

Народні прикмети:

Червоний місяць – до сильного вітру.

Піднявся вітер – до сирого року.

Дерева інеєм вкрилися – до тепла.

Подув північний вітер, а хмар немає – до сильного похолодання.

Валентина, Трифона (14 лютого). Якщо вiтряно, то лiто буде мокрим.

У наших предків цей день був присвячений підготовці до Стрітення. У православній церкві згадували священномученика Трифона, рівноапостольного Кирила, учителя Словенського, та інших. Однак тепер вважається Днем закоханих, Днем Святого Валентина.

Чому святий Валентин – покровитель закоханих?

Існує певна проблема з усталенням, про якого святого докладно йдеться у Мартирологові (тобто книзі, в яку на кожний день вписані імена святих, яких згадує Римська Церква). Справа в тому, що в той самий день згадується двоє святих Валентинів – один священик і лікар, який працював у Римі і якого стратили (ймовірно через усікновення голови) під час гонінь на християн за панування Клавдія II Готіка (268-270) якраз 14 лютого. Його поховали на вулиці Фламінія. На місці його поховання у 350 році була збудована базиліка. Другий Валентин – це єпископ з Терні (місцевість неподалеку від Риму), який практично повторив історію свого попередника. Єпископ Валентин у 270 році прибув до Риму і згодом за свою приналежність до християн був страчений у 273 році, тобто за часів імператора Авреліана, наступника Клавдія II Готіка. Ті самі імена, той самий час, та сама смерть, те саме місце поховання, та сама дата згадування – все це спричинилося до неодноразового ототожнення цих двох святих протягом історії, починаючи від найдавніших Римських Мартирологів. Тому сьогодні важко у деталях розрізнити, що саме відноситься до римського священика Валентина, а що відноситься до Тернійського єпископа тезки. Не виключено також, що тут насправді мова про одну й ту ж саму особу. Одне можемо сказати з впевненістю, що покровителем закоханих слід вважати єпископа Терні, саме він є тією легендарною особою, про якого ми вестимемо мову далі.

Початок вшанування святого Валентина як покровителя людської любові має давню історію. Стародавні легенди розповідають про його пастирську діяльність серед молодих людей. Розповідають, що у той час імператор Клавдій II для зміцнення боєздатності своєї армії ввів заборону чоловікам одружуватися і мати дітей. Звичайно, що такий наказ розлучив багатьох закоханих. Таємно і всупереч владі єпископ благословив молодих, які бажали з’єднати своє життя. За цю свою „антидержавницьку” діяльність святий неодноразово був ув’язнений і остаточно страчений. Таким чином людська вдячність приписала йому титул покровителя закоханих і прикрасила його пам’ять багатьма легендами.

Андреа Камассей. Луперкалії. ХVІІ ст.

Папа Геласій I у 496 році присвятив йому день пам’яті 14 лютого, ймовірно для того, щоб витіснити язичницьке свято римських люперкаліїв, свято плідності і материнства, а у практиці розв’язної любові й еротизму. Образ святого Валентина мав підкреслити передусім романтичну любов між чоловіком і жінкою, показати її духовний вимір. Адже всі легенди про святого Валентина сповнені саме романтизму. Наприклад ця: одного разу єпископ, прогулюючись, побачив двох молодих людей, які сварилися, і підійшовши до них, вручив їм троянду і попросив, що вони вдвох потримали її: молоді відійшли примирившись. Інша версія цієї ж легенди розповідає про те, що святому вдалося привернути їм любов, наказавши чудесним способом кружляти довкола них молодим голубкам, які воркували любовні пісні.

Звичайно, свого найбільшого романтизму свято святого Валентина набрало у час романтиків Середньовіччя. Одним з перших письмових записів про день святого Валентина як день закоханих знаходимо у Джеффрі Чосера (1344?–1400), батька англійської літератури, у його творі «Пташиний парламент», де розповідається про сон, в якому птахи влаштували собі Валентинин день, і який звичайно відображає атмосферу цього дня в епоху письменника, і, звичайно, не без іронії.

У святому Валентинові християни вбачали також покровителя подружньої любові. Так, наприклад, під покровительством святого у Парижі 14 лютого 1400 року був заснований Верховний Трибунал любові – інституція, яка була інспірована засадами лицарської любові. Трибунал мав за завдання вирішувати справи, які стосувалися подружніх контрактів, зрад, насильства над жінками тощо. Судді вибиралися на основі знайомства з поезією любові.

Стрiтення, Громницi, Зимобор (15 лютого). Стрiтення – християнське свято зустрiчi благочестивого старця Симеона та пророчицi Анни iз 40-денним Iсусом, якого Марiя та Йосиф принесли за звичаєм у храм. Бог обiцяв Симеону, що вiн побачить Спасителя до своєї смертi. Симеон узяв Боже Немовля до своїх слабких старечих рук i сказав: “Тепер я можу спокiйно вмерти, тому що бачив Сина Божого, який прийшов заради спасiння всiх людей”. Свята пророчиця Анна також пiдiйшла й славила маленького Iсуса.

Зi Стрiтенням пов’язували надiї на весну. Вважалося, що в цей день зустрiчається зима з лiтом. З такого радiсного приводу казали: “Прийшла Громниця – зимi половиця”, оскiльки “в цей день лютий до березня прирiзав”. За народним вiруванням, лiто зустрiчається iз зимою двiчi на рiк: на Стрiтення та в день святої Анни – 3-го грудня.

У театралiзованих народних iнтермедiях Зима завжди була одягнена старою бабою у полатаному кожусi i подертих чоботях, а в хустці на голові миші дірки прогризли, і з тих дір сиве волосся стирчить, а Лiто – веселою і вродливою дiвчиною з вiнком на головi, в мережанiй квiтами сорочцi, зеленiй плахтi, із серпом та снопом жита в руках. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться й ледве йде. У руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі в неї - порожня торба. При зустрічі стара Зима й молоде Літо сперечаються між собою - кому йти, а кому вертатися? 

-  Помагай тобi Бог, Зимо! - віталося Літо.

-  Дай, Боже, здоров'я, - вiдказувала вона.

-  Бач, Зимо, - казало Лiто, - що я наробило й напрацювало, ти все поїла й попила!

Якщо до вечора стане тепліше, Літо перемогло Зиму, якщо ж холодніше – Зима.

На честь Стрiтення в церквах служили вiдправи, святили воду й свiчки. Традицiйно побутувало повiр’я, що “громницi” (посвяченi свiчки) дуже допомагають вiд грому. Їх спецiально тримали в господарствах, i коли починалася гроза, свiчки запалювали перед образами, щоб “грiм хати не пiдпалив”, а також давали в руки тим, хто помирав, коли читали вiдхiдну молитву. Посвяченою в цей день водою лiкували хворi мiсця й “пристрiт”. Навiть чумакам, якi вирушали в далеку дорогу, господар давав хлiб та сiль, скроплював стрiтенською водою волiв i людей, приказуючи: “Боже, тобi поможи!” А якщо син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою та примовляв: "Боже, тебе збережи!"

Іван Айвазовський. Чумаки в Малоросії. 1850-1860 рр.

Кожен на Стрiтення уважно спостерiгав за погодою. Найспостережливiшi навiть складали прогностик на кожну годину дня.

Якщо пiд вечiр теплiло, то вважалося, що лiто перемогло, а тому “зима йде туди, де лiто, а лiто – туди, де була зима”. Вiдтак витiвки природи народжували численнi прислiв’я й приповiдки:

Якщо на Стрiтення пiвень нап’ється на порозi, то на Явдохи (14 березня) вiл напасеться на дорозi.

Коли на Громницю пiвень нап’ється водицi, то на Юрiя (6 травня) кiнь напасеться травицi.

Як на Стрiтення пiвень нап’ється води, то хлiбороб набереться бiди.

На Громницю маєш зими половицю.

На Громицю ведмiдь буду свою або руйнує, або нову будує.

Якщо на Стрiтення мороз буває, то ведмiдь свою буду розбиває.

Як сонце ясне на Громницю буде, то бiльше, нiж перед тим, снiгу випаде всюди.

Як на Громницю день ясний, то буде льон прекрасний.

Як на Громницю з дахiв ся тече, то зима довго ся проволоче.

Як на Стрiтення метiль дорогу перемiтає, то корм вiдмiтає.

Як на Стрiтення капає зi стрiхи – не найдеться з лiта потiхи.

Дми не дми – не до Рiздва, а до Великодня.

Як капає зi стрiх, так капатиме з вуликiв.

Ясний i тихий день – на хороший врожай i рiйбу бджiл.

Якщо на деревах iнiй – зародить добре гречка i бульба.

Якщо вранцi випав снiг – на врожай раннiх хлiбiв; коли ж у полудень – зерновi будуть середнi, а увечерi – недорiд.

На дахах довгi бурульки – стiльки ще випаде снiгу.

На Стрiтення обертається птиця до гнiзда, а хлiбороб – до плуга.

Як капає зi стрiх, то буде так капати з очей (себто ще повернуться морози).

Якщо в цей день не видно сонця – чекай суворих морозiв.

Якщо на Стрiтення холодно, то вже скоро весна.

Зі Стрiтенням пов’язують свої надiї i пасiчники. Залежно вiд того, як капатиме зi стрiх водичка, так прибуватиме до вуликiв мед. У давнi часи рiдко хто з селян не тримав бджiл. Доцiльнiсть бджільництва диктувалася не тiльки харчовими i лiкувальными властивостями меду, а й обрядовою потребою. Пасiчництво було єдиним джерелом одержання воску для свiчок.

Симеона та Ганни (16 лютого). Православна церква вшановує святого Симеона та святупророчицю Ганну. Їм моляться, щоб вони подарували здоров'я новонародженій дитині. Святих називають зберігачами немовлят.

Від цього дня природа починає готуватися до весни.

Багато снігу цього дня – літо буде дощовим.

Горобці голосно цвірінькають –  весна настане дуже скоро.

Чим швидше цього дня приступити до справ, тим швидше прийде весна.

Миколи Студеного та Федора-затворника (17 лютого). Цього дня вшановується пам’ять преподобного Миколи Студійського. Відсьогодні починалися звірині (вовчі) весілля, тому святого Миколу Студійського називали “вовчим сватом”, казали, що лише він знає всі звірині стежки в лісі, а ще де знаходиться вовче лігво чи як пускаються в танок лисиці. До нього зверталися в молитвах і замовляннях від зустрічі з диким звіром.

У народi помiчали, що цей день завжди холодний.

Про примхливу погоду казали, що “Микола однiєю рукою гладить носа, другою ж за нього щипає”.

День Святої Агафiї (18 лютого). Православна церква вшановує святу мученицю Агафію, яка постраждала за віру під час гонінь на християн. Народилася вона в заможній родині. Про неї дізнався місцевий градоначальник і наказав воїнам привести її. Градоначальник намагався обманом залучити Агафію до язичницької віри, але вона відмовилася. Її засудили до тяжких тортур, але спочатку після мук до Агафії прийшов апостол Петро й загоїв усі рани. Коли ж градоначальник розпорядився продовжити тортури, бог навів землетрус, і перелякані мешканці звернулися до мучителя з вимогою припинити знущання з дівчини. Градоначальник відправив її назад у в'язницю, де вона й померла.

У народі вважали, що Агафія захищає рогату худобу. Саме тому їй молилися за здоров'я тварин, просили зберегти їх від пристріту та порчі.

Також 18 лютого – день поминання померлих. Потрібно помолитися у храмі за їхні душі, особливо це стосується померлих насильницькою смертю.

Народні прикмети:

Морозний день – весна буде ранньою і теплою, а влітку не буде дощів.

Немає снігу 18 лютого – чекай посухи влітку.

Якщо ударить мороз – ознака того, що, ймовірно, літо буде спекотним.

Якщо на Агафії тепло, то зима вже закінчилася – можна очікувати весну.

Якщо на вулиці стоїть мороз, то літо буде теплим і без дощів.

Вуколи-телятника (19 лютого). У цю пору святкують день ангела люди, що носять iмена Доротей, Максим, Марiя, Марфа, Фотiй, Христина, Юлiан, Теофiл (Феофiл).

Ушановують пам’ять преподобного Вуколи, єпископа Смирнського, який прославився як перший єпископ, який служив у Малій Азії. У свій час Вукола хрестив безліч язичників, звернувши їх у віру.

У селі це був час початку отелення. Говорили: «На Вуколу народилися жуколи» (телята, що народжувалися в лютому). Також існували спеціальні прикмети, за якими судили про те, якої статі буде теля, як довго воно проживе. Наприклад: якщо народилися два однакових за кольором телята, значить, це хороший знак, якщо ж малюки з’явилися з різним забарвленням – чекай біди. Молилися цього дня про вдале отелення. Як тільки після отелення коров’яче молоко ставало придатним для пиття, господині варили кашу і замовляли її на численний приплід, здоров’я худоби.

Холодний Вукола – в березні буде тепло.

Луки i Парфенiя (20 лютого). На цей день припадають “зимовi дiди”, якi починаються перед Великим постом. Вiдзначали їх переважно в п’ятницю, яку називали “поминальною”, або “дiдовою”. Це давнi й високогуманнi обряди поклонiння пращурам. До кожного дня готували обрядову страву й залишали на нiч для небiжчикiв “щоб дiди повечеряли”. Деiнде ставили коливо, приготоване з кутi, меду та узвару. До речi, це їство ще називали “четвертою страшною кутею”, бо готували її на поминки. Коливо вiдносили й на могилки.

Крiм “зимових”, були ще “веснянi дiди”, якi припадали на другий тиждень пiсля Великодня, “лiтнi” – в п’ятницю, на останньому тижнi перед Зеленими святами та “осiннi” – в останню п’ятницю та суботу перед Пилипiвськими запустами. У цi днi не брали шлюбiв i не органiзовували розваг.

Захара (21 лютого). На Захара вже починали лагодити сiльськогосподарськi iнструменти для роботи.

У православній церкві шанують в цей день пам’ять святого Захарія Серповидця. Пророк отримав таке прізвисько, оскільки в одному зі сновидінь побачив великий серп, що літає в повітрі, який виявився насправді сувоєм з написаними одкровеннями від Господа. Місячний серп, за народним повір’ям, у цей день був особливо гострим.

Святому Серповидцю моляться баби-жниці. Селяни діставали заткнутий в одвірок 25 або 26 грудня серп і показували його місяцю, щоб він гостро нагострив його. Цього дня серпи кропили святою хрещенською водою. Жителі міст можуть точити не серпи, а ножі – тоді весь наступний рік їх буде супроводжувати удача й достаток.

Никифора, Iнокентiя, Панкрата та Олега (22 лютого). Віддання свята Стрітення Господнього. Ушанування пам'яті святого Никифора, мученика за віру. Також православна церква вшановує пам’ять преподобного Панкратія Печерського — відлюдника, який жив у ХІІІ столітті. За переказами, він пішов у печери і вів там аскетичний спосіб життя, проводячи час у молитвах.

За народними прикметами, з цього дня сильний мороз найчастіше буває лише вночі. Наші предки говорили: «На Никифора ніч темна – тікає зима», тобто небо без зірок вказує на ранню весну. Була традиція на Никифора збирати різне насіння, виставляти його на три ранкові зорі на мороз і після відкладати зерна до посівної. Уважалося, що тоді рослини стійкіші до температурних коливань.

Якщо після 22 лютого наступні 7 днів є холодними – березень буде дуже теплим і сонячним.

На деревах сніг налипає – прикмета до того, що скоро буде потепління.

Захід багряний 22 лютого – чекай снігопаду.

Св.Харлампій. Житійна ікона ХІХ ст.

Весь день відлига – зима не піде ще дуже довго.

Шумить ліс – чекай швидкого тепла.

Верещить свиня  – можна очікувати негоди.

Гілки дерев гнуться під снігом – рік буде врожайним.

Ганни, Валентини, Прохора й Харлампiя (23 лютого).

Це свято робочої худоби. Тому обов’язково святять воду й кроплять нею худобу. Святий Харлампiй є покровителем свiйських тварин. У цей день заможнi селяни, котрi мали чимало худоби, замовляли молитву. У тих господарiв, якi святкують цей день, тварини будуть у доброму станi.

До Прохора баба охала: “Ой, холодно!” А прийшов Прохiр i Влас: “Уже весна у нас!”

На Прохора i зимонька-зима заохає.

Цікавинки про народні свята цього тижня

Власа (24 лютого). Святий Влас, як i Георгiй, вважаєтся захисником i покровителем домашнiх тварин. Лiтнi люди подейкували, що Влас у цей день пильно доглядає за живнiстю, а тому чоловiки нагадували своїм жiнкам: “Дивiться, молодицi, щоб завтра принесли раненько водицi з криницi!” Нею наповнювали пляшечки, вкидали туди шматочок воску зі страсної свiчки i ставили на покуть, де вона стояла три днi. У цей час, як оповiдали вiруючi, Влас освячував її. Потiм частину води виливали в криницю, а рештою кропили тварин.

Тi господарi, в яких було чимало худоби, спецiально замовляли молитву. Вiдтак з iконою i святою водою вони йшли до стайнi, щоб благословити тварин. Пiд час молебня освячували й свiчку, якою лiкували хворе горло.

На Херсонщинi водночас вiдзначали так званий “бабський празник”. Жiнки намагалися не працювати, хiба що намикували три мички з клоччя, щоб ними “пiдкурити корову й теля”. Пiд обiд  молодицi йшли до шинку й “замочували корови, щоб були лагiдними”. Потiм, повернувшись  додому, днищами (дошка, в яку застромлювали гребнi) били своїх чоловiкiв, “щоб вони були ласкавими до них”.

Невдовзi пiсля Власа наставав пiст, а отже, й закiнчувалися весiлля. З цього приводу казали: “Оляся, на замiж не ласся”.

Із Власом пов’язували й кiнець зими: “Прийшов Влас – з печi злазь” чи “Пролив Влас олiї на дороги – пора зимi вбирати ноги”.

Якщо цього дня вiдлига – то морозiв бiльше не буде.

Збруцький ідол

Це свято насправді дохристиянське й пов’язане з язичницьким богом Велесом (Волосом) – опікуном худоби (у давніх текстах його названо «скотьїм богом»), природи й торгівлі (усього, що приносить матеріальне благополуччя). Його часто зображували із сопілкою, а в «Слові о полку Ігоревім» Бояна називають «Велесовим внуком», тож Велес також уособлював музичне мистецтво, пісенну обрядовість. Про те, що Велес був одним із найшанованіших богів давніх русичів, свідчить Збруцький ідол, на нижньому ярусі якого  є його зображення. На думку деяких дослідників, культ Велеса в Україні виник і сформувався ще в мисливському суспільстві часів палеоліту, коли він вважався родоначальником, тобто Прапредком майбутніх слов'ян. Саме з тих прадавніх часів беруть свій початок обряди запрягання в плуг ведмедя чи вола, що є символами Велеса, рядження на Різдво у вивернуті кожухи, шкіряні маски тварин, посад молодих на хутро, кожух під час весілля та ін. Всі ці обряди символізують родючість і багатство. Культ Велеса розвинули вже хліборобські племена праслов'ян, де він став покровителем худоби й врожаю, а його зв'язок із світом померлих відобразив постійний кругообіг життя і смерті. Періодичне вмирання і оживання природи, – бо в хліборобів віра в постійне перевтілення душ розвинулась в обрядах Велесової бороди (Волосової, Спасової, Дідової, Божої бороди). Зрізане серпом колосся водночас є і смертю рослини, і її воскресінням шляхом проростання зерна навесні (похорон зерна в землю і його нове народження). Подібною до цього є віра у переселення душ, тобто отримання душею нового тіла для наступного життя на землі (у світі Яви). Таким чином, Велес постає як Бог родючості, який через безкінечний ланцюг відроджень забезпечує вічність душі. 

До недавнього часу в Україні Велеса уявляли як Житнього діда з трьома довгобородими головами і трьома вогняними язиками. Такий образ Велеса виготовляли із колосся: сніп, що уособлює Дідуха розділяли на три частини (ніби три голови) і перев'язували червоними стрічками. В Різдвяних обрядах цього "Діда" ставлять на "Бабу" (оберемок соломи), який господиня кладе на застелений обрусом престол (або покуть). Триликим є й зображення Велеса на статуї Збруцького Світовида, тут він тримає на своїх руках всю світобудову і є ніби її основою.

З Велесового дня починається так званий Велесовий (Велосовий) тиждень. Кожний тижневий день вшановує цього бога. Давні русичі одягалися у вивернутi  кожухи, маски. Ватаги Велесових жерцiв (подiбно до колядників) ходили вулицями, заходячи у двори, стайнi та хлiви, проголошували магiчнi замовляння для здоров’я домашнiх тварин.

У жнива нашi стародавнi предки незмiнно дотримувалися такого звичаю: останнє колосся на полi не жали, а сплiтали у “бороду” в подарунок боговi Велесу. Це називалося “завивати бороду”.

З iм’ям Велеса пов’язана видатна пам'ятка давньої літератури - "Велесова книга", а також назва зодiакального сузiр’я Волосожар (Тiлець), що означає “небо Волоса”. 

Олексiя, Мелетiя (25 лютого). Ушановують пам'ять святих Олексія і Мелетія. Саме на Олексія намагалися проморожувати насіння, яке обіцяло хороший врожай. Насіння таким чином «загартується» і дасть найкращий урожай навесні.

Погожий день – лiто  буде гарне, але морози триватимуть.

Завірюха 25 лютого – прикмета до того, що влітку буде випадати багато опадів.

Тумани на Олексія – літо буде дощовим.

Холодний день – весна настане рано і буде теплою.

На небі зірки – в цьому році вдасться зібрати багатий урожай.

Бурульки  висять довгі – можна розраховувати на гарний урожай овочів.

Мартина, День пам’ятi померлих (26 лютого). Припадає цей день, як правило, на час найдовшого Великого посту – семи тижнiв перед Великоднем. Тому поминали пiсною їжею. Дозволялося споживати рибу.

У православному церковному календарі це день вшанування пам’яті преподобногоМартиніана Кесарійського (Палестинського), християнського святого, що жив у IV – V  століттях в Палестині. У 18 років обрав для себе шлях відлюдника. Оселився в пустелі біля міста Кесарія і 25 років провів там у благочесті та чесноті. За це Господь наділив його даром зцілення хвороб. Борючись зі своїми спокусами, Мартиніан відправився на безлюдний острів, де прожив ще кілька років. Плів кошики і міняв їх на їжу в човняря, який припливав до нього час від часу. Потім святий перебрався в Афіни, де після тривалої хвороби і помер. Святий Мартиніан шанувався як покровитель сім’ї і приборкувач грішних пристрастей, тому в Сказанні про святих йому належала спеціальна молитва.

Мартинів день присвячували прибиранню в будинку. За повір’ям, того, хто не полінується в це свято, чекає удача й успіх у всіх подальших справах. 26 лютого було прийнято кликати зірки, щоб від їхнього сяйва зір став гострішим. А з ними кликали-згадували померлих родичів. Не рекомендувалося в цей день прясти, вишивати, шити чи плести.

Якщо помітно сонячні промені – дні будуть ясними, але мороз протримається ще досить довго.

Сніг довго не тане – навесні чекайте холодів. Якщо ж сніг починає танути – весна буде теплою.

День на Мартина похмурий, то навесні теж буде холодно.

Кирила та Тита-воїна (27 лютого).

Кирило i Мефодiй – брати-греки, просвiтителi слов’ян, проповiдники православ’я, творцi слов’янських абеток. Кирилом була розроблена глаголиця, що увiйшла в основу старослов’янської мови. Кирилицю ж розробили учнi Кирила i назвали в пам’ять першоучителя слов’янського. На його честь названо церкву в Києві – цiнну архитектурно-мистецьку пам’ятку ХII-ХIХ столiть. Як свiдчать давнi пам’ятки, Кирило був блискучим оратором, представником урочистого й учительського красномовства ХI ст.

Преподобний Тит був спочатку воїном i, вiдрiзняючись мужнiстю, в битвi з неприятелем був поранений у голову. Хвороба змусила його вiдмовитися вiд воїнського життя. Отож i пiшов вiн до Печерського монастиря, де всi останнi днi вiдмолював грiхи свої.

Цього дня здавна було прийнято ходити в гості до повитух, які допомогали жінкам, котрі народжували, звільнитися від тягаря.  Сни, котрі наснилися в ніч з 27 лютого, вважалися віщими та давали підказки, які здатні змінити майбутнє. 

Уважалося, що на Кирила можна побачити погоду, яка буде очікувати протягом усього літа.

Міцний мороз – літо буде спекотним.

Сонячний день – прикмета того, що літо буде теплим, але морози протримаються ще досить довго.

Синиці голосно щебечуть – чекайте тепла.

Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбереера 

з картини Н. Сергеева. 1890.

Онисима-вiвчарника (28 лютого). Святий Онисим вважався захисником тварин, особливо його шанували вівчарі, які в цей період починали готуватися до вигону худоби на полонини. Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг, підперезаного шкіряним 
поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман, чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування тварин. У руках чабан тримав довгу палицю - гирлигу із залізним гаком на кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена кіньми або волами двоколісна гарба з будкою - катига, що правила за житло для чабанів і в якій зберігалися продукти харчування, посуд, різноманітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності об'єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.

На Поліссі, поряд із вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, особливо волів, що відкормлювалися на м'ясо, та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому вдень тварини паслися, а на ніч їх заганяли в кошару – огороджену жердками чи тином стайню. При кошарах влаштовувалися невеликі курені, де мешкали чабани.

Відгінна форма випасу худоби набула завершеного вигляду у гірському скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини. З особливою урочистістю й обрядами, усталеним церемоніалом відбувався навесні вигін худоби, так званий полонинський хід у гори, де вона перебувала до осінніх холодів. Чабани обирали найдосвідченішого серед себе за ватага, який розподіляв обов'язки між чабанами, стежив за харчуванням (а часто і сам готував їжу), вказував, де пасти худобу тощо. Лише ватаг власноручно виготовляв із зібраного молока  сир. У Карпатах, на відміну від інших регіонів України, овець доїли, виготовляючи з їхнього молока бринзу, гуслянку та масло. Велику рогату худобу випасали окремо від овець пастухи-бовгарі. Корів на полонинах доїли дівчата або літні жінки - маєрки.

Цього дня також стежили за погодою. Безліч зірок на небі символізують те, що народиться багато худоби. А от щоб дитина росла щасливою та не знала бід, їй варто цього дня подарувати одяг із овечої вовни. 

Касяна, Касiяна (29 лютого). Припадає один раз на чотири роки, тобто вiдзначається у високосний рiк i вважається нещасливим днем. З цього приводу в народi побутує така легенда.

Якось Касіян та Миколай iшли в церковних справах, зодягнувшись у бiлi ризи. Дорогою вони зустрiли бабусю, що загрузла в багнюцi. Миколай i каже:

-               Давай, Касяне, допоможемо старенькiй.

-               Я не можу, - вiдповiв супутник. – Мої бiлi ризи забрудняться…

Микола тим часом допомiг бабусi вибратися з болота, але забруднив свiй одяг. Ідуть собi мовчки, коли це їм назустрiч вийшов Бог i питає:

-               Чого це в тебе, Миколаю, бруднi ризи?

-               Там, дорогою, загрузла бабуся, - вiдповiв, - то я рятував її.

-               А в тебе чому чистi? – звернувся до Касіяна.

-   А я не схотiв їх бруднити.

-   Гаразд, - вiдказав Бог, - якщо ти злегковажив святу заповiдь- допомагати людям у бiдi, то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за добрий вчинок ушановуватимуть двiчi на рiк!

Справдi-бо, якщо Касянiв день припадає тiльки на високосний рiк, то Миколая святкують щороку два рази – весною та взимку. Вiдтак вважається, що Касян супроводжується нестачею кормiв i падежем худоби.

Здавна люди з тривожним передчуттям очiкували високосного року . З ним пов’язано безлiч сумних прикмет, бо це “рiк великої мори на людей та худобу”.

Передбачення певною мiрою пiдтверджує й сучасна наука: адже на високосний рiк випадає найбiльша сонячна активнiсть, що негативно впливає на стан усiх живих органiзмiв. Тому, очевидно, мали рацiю нашi пращури, коли казали: “Касян на скот гляне – скот валить, на дерево – дерево валить”.

За народними уявленнями, образ Касяна не вельми привабливий. Не випадково на похмуру людину казали: “Чого ти Касяном дивишся?” Вiн символiзував надмiру сердитого й немилосердного чоловiка з довгими, до колiн, бровами, вiями й бородою, за якою вiн нiкого не бачить протягом трьох лiт. Натомiсть четвертого року брови пiднiмаються, i зле тому, на кого Касян подивиться: на людей – їм горе, на худобу – на неї падiж. Вважалося, що той, хто народився 29 лютого, буде нещасливим. “Касян оком глянув, - казали про таких, - не буде з цього народженого добра”.

Люди в Касянiв день не вставали з лiжка до сходу сонця й не виходили на вулицю, щоб “Касян не глянув своїм оком”. Вони намагалися також не працювати, щоб не розгнiвати немилосердника.

Якщо на Касянiв день багато снiгу, то буде велика повiнь.

Масниця

Масляна (Масниці, Сирний тиждень, Сирна сермиця, Пущення, Колодій, Сиропуст) припадає на тиждень перед Великим постом. 

Починається вона з неділі, яку називали М'ЯСОПУСНОЮ (її дата залежала від того, скільки тижнів м'ясниць — пори зимових весіль — випадало того чи іншого року). Після неї наступав тиждень, за яким починався ВЕЛИКИЙ ПІСТ, що тривав сім тижнів — аж до Великодня. На перший день цього тижня майже скрізь в Україні влаштовували «ніжкові», або «гижкові», заговіни (запусти), обов'язковою стравою яких мусив бути холодець зі свинячих ніг. Олекса Воропай у своєму видатному етнографічному нарисі "Звичаї нашого народу" записав такі спогади про цей день: "То неправда, що на «ніжкові заговіни» не можна пити горілки, бо завушниця буде. Що ж то за Масляна без питва?! Всі люди п'ють, і ми, було, вдома п'ємо, а завушниці у мене ніколи не було. Ще як був живий мій батько, царство йому не­бесне, було, прийдемо з церкви, посідаємо обі­дати, а він і каже: «Давай, сину, чарки та ви­п'ємо, щоб усе було гоже, а що не гоже — не дай, Боже!» Поналиває, бувало, і ми вип'ємо по першій. Пили всі: і мати моя, і сестра, і брат, і гості, коли траплялися ... А як закусимо по першій, то тато покладуть ложку на стіл і кажуть: «Ну, сину, піднось ще по склянці, бо після однієї не обідають — гріх!» Я піднесу ... а тоді ще й по третій, четвертій... А коли вже вип'ємо по останній до вареників, то тато заспівають, бу­вало:

Ой, вип'ємо, родино,

Щоб нам жито родило,

І житечко, і овес —

І зібрався рід увесь".

У наступні дні вже заборонялося їсти м'ясо, але ще можна їсти рибу, яйця, молочні продукти.

       

Із наступного дня починався СИРНИЙ ТИЖДЕНЬ, або МАСЛЯНА. Це прадавнє свято, пов'язане з язичницьким культом Сонця, припадало в дохристиянські часи на період весняного рівнодення (19 – 21 березня) і завершувалося Великоднем – святом воскресіння життєдайного Сонця.

Масляна поділялася на два періоди: на Вузьку (з понеділка до середи) можна було працювати,  а от від четверга завершувалися всі роботи – починалася Широка Масляна. За повір'ям, чим яскравіше, веселіше прожити масляний тиждень, тим щасливішим і багатшим буде рік. Тому кожен день цього тижня був заповнений різноманітними звичаями, які нині вже дещо призабулися. Відзначати масляну було прийнято катанням на санях з крижаних гірок, запалюванням багать. І звичайно, пекти млинці, адже млинець – символ сонця. Правда, в Україні на Сирний тиждень їли не стільки млинці, скільки вареники та інші молочні страви.

Так, на Слобожанщині обов'язково готували кашу й оладки, у Центральній Україні - гречані млинці та вареники з сиром і сметаною, а на Волині та Галичині робили ще й бануш (кукурудзяна каша, зварена на сметані), а також галушки з бринзою і грибною юшкою. У всіх регіонах не відмовляли собі в різноманітних рибних стравах. Оскільки попереду було сім тижнів суворої стриманості (Великий піст), то було просто необхідно наїстися самим і щедро почастувати рідних і близьких смачними варениками, жирними млинцями, пишними сирниками і здобними пирогами. Крім того, згідно зі старовинним козацьким звичаєм, на Масляну не гріх трохи побалувати себе міцними напоями.

Уранці першого дня Масляної заміжні жінки збиралися або в чиїйсь хаті, або в корчмі. Одна з них виймала поліно і клала на стіл, інші жінки сповивали поліно, як ляльку. Це означало — народився «Колодій». Після доброго частування, залишивши «Колодія» в шинку, жінки ходили від хати до хати, де були неодружені парубки чи дівчата, і прив'язували до ноги їм або їхнім батькам «колодки». Це могла бути цурпалка, полінце, прикрашені кольоровими стрічками, паперовими квітами, хустиною — своєрідне покарання за те, що не одружилися протягом недавніх м'ясниць.

Ту відзнаку ніхто не смів з себе зняти, поки не дасть викупу — почастує горілкою в останній день Масляної або подарує писанку на Великдень. Дівчата також ходили чіпляти парубкам «колодку», тільки на руку. Парубки давали викуп намистом, стрічками чи грішми, які використовували для влаштування гостини на запусти («пущаніє») в останню неділю перед Великим постом. Наступного дня жінки «Колодія» хрестили — знову обходили хати з неодруженою молоддю, щоб бува хто не відчепив «колодки». У середу справляли "похрестини", у четвер "Колодій" "помирав", у п'ятницю його "ховали", у суботу "оплакували", у неділю молоді жінки "волочили" колодку - так минало коротке життя "Колодія". 

У перший же день Масниць молодь виготовляла солом'яну ляльку, що уособлювала зиму, з нею ходили по селу, потім ставили на місці забав, а в останній день спалювали. 

У середу, справляючи з жартами і сміхом «Колодієві похрестини», гуртом обходили хати, де пригощалися варениками з сиром і горілкою. У четвер — день «Колодієвої смерті» — жінки збиралися в гурти, забавлялись і частувались — щоб «телята водились» і «масло не гіркло». У п'ятницю жінки влаштовували «Колодієві похорони», а в суботу — «оплакували Колодія», хоча і в ці дні, як і в попередні, тривали веселі сільські гостини, головною стравою яких були вареники з сиром та сметаною. Недаремно казали: «Масляна, Масляна, яка ти мала: якби ж тебе — сім неділь, а посту — одна!».

У західних областях України таку гостину влаштовували лише в останню неділю перед Великим постом і називали СИРОПУСНОЮ.

А.О.Пластов

Ці гостини знали на Бойківщині, Гуцульщині, Холмщині, Поліссі. Робили їх здебільшого сусіди і родичі до спілки. Основна їжа запустів — вареники, сир, масло і яйця. Супроводжувалися вони танцями, оскільки вже з наступного дня — аж до Великодня — танцювати було гріхом. Особливо любили потанцювати заміжні жінки. Танцюючи, вони намагалися якнайвище підскакувати — аби льон та коноплі росли високими. На Гуцульщині кожен парубок прагнув узяти до танцю усіх присутніх дівчат, бо в нагороду від кожної отримував писанку на Великдень. І звичайно ж, співали веселі пісні:

Не пускає мене мати

На вулицю погуляти,

А хоч пустить, то пригрустить: — 

Іди, доню, не барися:

У сінечки та й вернися!

Бо на дворі піст наступає,

А хто його проскаче,

Той Великодня не побаче …

До наступного дня був приурочений звичай «полоскати зуби»: чоловіки після вільних днів Масляної і запустів у перший день посту вживали горілку — «полоскали рот» від скоромних страв. 

Завершувався Сирний тиждень Прощеною неділею, коли під час церковної служби здійснювався чин прощення, а люди перепрошували одне в одного, щоб увійти у Великий піст із чистою душею. Потім сім тижнів тривав Великий піст. У церковній інтерпретації він мав завжди велике значення як період спокути, покаяння в гріхах чи негідних людських вчинках. В українців він сприймався як один із найважливіших засобів духовного очищення і підготовки до величного свята всіх християн - воскресіння Ісуса Христа.

(За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу")

тирр