Цікавинки про народні свята цього тижня

Ікона великомучениці Варвари,
намальована львівським майстром
Андрієм Дунаєвським
в 1734 році

Варвари (17 грудня). Про це свято iснувало чимало переказiв. Однi вважали, що Варвара Великомучениця була iудейкою, але згодом вихрестилася. Коли ж про це довiдався батько, то винiс смертний присуд. Iншi стверджували, що Варвара – магометанка, але зголосилася прийняти християнське вiросповiдання, тому батько примусив її товкти босонiж пiдрiбнене скло. Одне слово, це була великомучениця за вiру.

Святкують тiльки жiнки. На Варвари дiвчата готували вареники з маком чи сиром, серед яких обов’язково мали бути й “пiрхуни” (заправленi борошном). Частуючи хлопцiв, стежили, кому втрапить такий вареник. Вiдтак невдаху довгий час дражнили “пірхуном”. Дiвчата в цей день заготовляли галузки з вишень i ставили у воду: якщо гiлочки зацвiтали на Рiздво, то це вiщувало швидкий шлюб.

Народна легенда, записана на Вінниччині, каже, що свята була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусу Христу. Оскiльки для українського жiноцтва вишивання було нацiональною своєрiднiстю, навіть гордістю, то вони вважали Великомученицю Варвару своєю покровителькою: «Це ж вона нас вишивати навчила!» До цього ремесла вкраїнських дiвчат привчали з дитинства. Як тiльки юнка пiдростала, ненька та бабусi вчили її вишивати хрестиком, занизуванням, “козликом” тощо. Кожен регiон мав свiй стиль, свою технологiю i сюжетнiсть, якi не повторювали одне одного, а зберiгали одвiчнi традицiї i специфiку. Юнка, котра “дозрiла на видання”, мусила сама наготувати посаг – вишити рушники для сватiв, почесних гостей на весiллi, сорочку своєму судженому та його батькам. По тому, якими вони були, оцiнювали вдатливiсть i хозяйновитiсть майбутньої дружини.

День повороту на весну. Приповідка каже, що "Варвара ночі урвала, а дня приточила". У цей час, зазвичай, випадають великі сніги, починаються справжні морози. За повiр’ям, на Варвари починають збиратися в тiчки вовки. Усе це знайшло відображення в прислів’ях і прикметах:

Яка погода на Варвари, така й на Рiздво.

Який день на Варвари, такий i на Сави.

Дерева в iнеї – урожай на фрукти.

Якщо горобцi збираються купками на деревах i цвiрiнькають, то буде тепла зима.

Хто заспить на Варвару, той цiлий рiк буде сонливим.

Якщо проти цього дня нiчне небо в зорях – чекай холодiв, а слiпе й тьмяне – на тепло.

Було не савити i не варварити, а сiсти i на три веретена напрясти … та на сорочку сурганити; …не євдошити – на куделю ковдошити.

Хто савить i варварить, той починок не напарить.

Варвара заварить, Сава засолить, а Микола поставить кола.

Варвара заварить, Сава заколотить, а Микола закує.

Варвара заварить, Микола загвоздить, а на Ганки – сiдай в санки.

Варвара постелить, Сава погладить, а Микола стукне.

Варвара показує дорогу, а Сава мости мостить, а Микола пригвоздить.

Варвара кусок ночi увiрвала, а дня приточила.

Варвара ночi украла i дня доточила на макове зерня.

Свята Варвара по свiтi брикала.

Коли на Варвари мороз прилiз, то ховай сани, а витягай вiз.

Прийшла Варуня – гляди нiс та вуха.

Якщо в груднi на Варвари болото, то буде зима красна, як золото.

Вiд Варвари до Нового року стiльки дня доточиться, як пiвень з порога скочить.

Якщо на Варвари гострi морози, то на зиму готуй вози, а якщо розтане, то кажи оглянути сани.

Сави (18 грудня). День Сави вважається чоловiчим святом. Із цим святом пов’язано найбiльше жартiвливих обрядiв. У родинах, де були чоловiки з таким iм’ям, справляли обряд “похорон Савки”. Збиралися переважно родичi й сусiди, щоб увiншувати iменинника: “Як був Сава, то не їв сала, їв паляницi, щоб любили молодицi!” Спричинця цiєї подiї саджали на ослiн i вiтали, приспiвуючи:

Савка вмер, бо слабкий був.

Жiнку бив, бо дурний був.

Ой, вип’ємо по чарочцi,

Заспiваймо по Савочцi.

Iменинник мав почастувати гостей горiлкою.

Дiти також розiгрували подiбну сценку зi своїми ровесниками. Тягаючи однолiтка за вуха, приказували:

Бов, бов, бов –

Савка вмер.

Похоронили Савку

На дубову лавку.

Лавка трясеться –

Савка смiється,

Лавка дрижить –

Савка бiжить…

На Сави жiнки збиралися в рукодiльницькi гурти, бо прийшла пора “i савити, i варварити, i куделю кучматити”. Хто ж не працював, казали:

Савила та варварила i сорочки собi не справила.

Сави i Варвари на менi сорочку обiрвали.

Бiдному Савцi нема долi на печi, анi на лавцi.

Сава приїхав на бiлих санках.

Варвари ночi увiрвали, а Сава став день доточувати.

Сави днi прибавили.

Сава мостить, а Микола гвоздить.

Савка бiдний, Микола багатий.

Сава – батько зимового Миколи.

Святий Миколай.  Кінець XVІІ ст. Волинь

Святий Миколай. 

Кінець XVІІ ст. Волинь

Миколи (19 грудня). Усi три свята – Варвари, Сави та Миколи – називали Миколайовими святами. На вiдмiну від весняного Миколи (22 травня), зимове свято вiдзначали особливо врочисто (можливо, тому, що воно припало на язичницьке свято Велеса, який по сонячному промінню сходить цього дня на землю та приносить достаток). Уважалося, що Микола – захисник усiх бiдних i знедолених. Та найбiльше його вшановували дiти, для яких вiн був почесним охоронцем. Навiть iснує легенда про те, що Микола рятував дiтей, якi потопали в морi.

Святий Миколай жив близько 1700 рокiв тому. Народився близько 280 року, помер близько 345 року. Вiн був священником у м.Патарi, а потiм у м.Мири (провінцiя Лiкiя в Малiй Азiї), брав участь в першому вселенському соборi в м.Нiкеї (325 р.). Усе своє життя вiн присвятив справам милосердя. Його постiйною турботою було пiклування про немiчних, убогих та сирiт. За переказами, вiн допомагав найчастiше таємно, особливо тим, хто соромився просити. Своєю глибокою вiрою в Бога, силою  молитви святий Миколай творив чудеса: зцiлював безнадiйно хворих, припиняв розбрат, утишував збурене море. Тому й називали його Чудотворцем.

Ікона св. Миколая Чудотворця.  Низкиницька обитель. Україна

Ікона св. Миколая Чудотворця. 

Низкиницька обитель. Україна

Традицiйно в Українi, особливо в захiдних  областях, до цього дня готували обрядодiї, пов’язанi зi святим Миколаєм. Увечерi найповажнiший iз родини, як правило, дiдусь, преодягався на вулицi в “доброго Миколая”, заходив до оселi з подарунками, якi батьки, знаючи про дитячi забаганки, готували заздалегiдь. Вручаючи кожному окремий гостинець, «Миколай» згадував усе те добре, що зробив малюк протягом року, i соромив за негiднi вчинки. Вiдтак дiти свято вiрили в iснування доброго захисника i намагалися не гнiвити “дiда Миколая, який знає про все”. Це був вельми хороший виховний момент.

У школах обов’язково влаштовували цiкавi вистави, де головною дiйовою особою був святий Миколай. Поруч із ним неодмiнно сусiдив верткий чортик, який намагався переконати дiдуся, що вручати дiтям подарунки не варто, бо вони були неслухняними. Але вистава закiнчувалася тим, що “добрий Миколай” цього разу вибачав. Такi драматичнi твори, позначенi фольклорними сюжетами, писали найвiдомiшi письменники, зокрема Iван Франко.

Пiд цi днi зима вже остаточно перебирає свої права. “Микола бородою трусить, - мовить вiдоме прислiв’я, - дорогу стелить”.

Отже, для селян це короткий час вiдпочинку: зiбрано збiжжя, зроблено на зиму вiдповiднi припаси, а тому можна було  розраховуватися з боргами. Хто ж не встигав або не мiг до цього дня вiддати  позички, то казали: “Коли ти менi не вiддаси до Миколи, то вже не оддаси нiколи”.

Колись господарі варили пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселилися. А по обіді запрягали найкращих коней в «козирки» і з піснями та веселими вигуками їздили навколо села – "бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!" Варити пиво на Миколу, як і запрошувати музик, – звичай дуже старий: про це йдеться навіть у голосіннях, у колядках:

Чому так нема, як було давно,

Як було давно, а з первовіку:

Святим Миколам пива не варять…

Св. Миколай з житієм, кін. ХV — поч. ХVІ ст., с.Ванівці, Лемківщина

Хто першим прийде ранком до хати, той буде першим полазником ("полазами" на більшості територій України вважали 4 свята: Введення, Миколая, Анни і Різдво чи Новий рік). "Зле, якщо в ті дні хто інший – не господар – перейде через подвір’я першим, - вважали на Поділлі. – Кожний господар встає в цей день раніше, ніж звичайно, та йде дати худобі їсти. Прийшовши до хліва, поздоровляє німину словами: "Дай, Боже, добрий день, щобись худобонька здорова була та й я з тобою, ще й з своєю жоною!"

З особливою повагою народ ставився до образу Миколи Чудотворця. Він був майже в кожнiй оселi, оскiльки, як уже згадувалося, святий захищав усiх бiдних i знедолених. За народними переказами, Миколай боронив людей вiд стихiйного лиха, рятував на водах, опiкувався звiриною. Особливо шанобливо до нього ставилися козаки, бо, як свiдчить легенда, записана на Харкiвщинi, вiн кайдани розбивав, полонених із неволi визволяв. Також усі одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, вони брали з собою ікону Чудотворця. У Києвi церква Святого Миколая була збудована однією з перших.

На Миколая хлопцi вже починали домовлятися про колядки. А вечорниці відтепер збиралися щодня.

Пiсля Миколи пшениця вкриє поле.

Ховали зиму пiсля Миколи.

Миколай, жiнки своєї не май.

Варка, Савка та Микола до добра не доведуть нiколи.

Як упаде великий iній – на гарний урожай хлiба.

Як на Миколу пiде дощ, то врожай на озимину.

Морозяний день – на вроду хлiба й городини.

Як твердить дослiдниця Г.Лазко День святого Миколая називають ще зимовим Спасом. На його честь влаштовували братчини – єднання сусiдiв, односельчан, якi збиралися в майбутньому роцi вести якiсь спiльнi господарськi роботи.

Про Святого народ створив багато легенд. Одна з них так i називається “Миколайчики”.

Хай буде славен той,

Хто Iстину шукає,

Її вiд злого ока

Ревно зберiгає!

I хоч за це доводиться

Життям платити,

Та Iстина живе –

Її не заступити!

Яких тiльки трав не буває у нашому степу! Однi змiнюють iншi – i так аж до глибокої осенi.

А назви якi! Тут тобi бабинi зуби i божi ручки, воронець i громовик, доля i  зрадзiлля, iванок i комонник, люльник i медяник, проскурняк i шандра – i ще безлiч бозна-якого зела!

Однi з них привертають до себе увагу яскравими квiтками, iншi – незвичайною формою листка. Ще iншi – своїм виглядом: от як, примiром, миколайчики синi.

Чому миколайчики? – адже це людське iм’я!

Хочете дiзнатися – слухайте! А було дiло так.

У кремезного, як дуб, козака Миколи росло аж десятеро синiв-соколiв. У селi їх звали миколайчиками, бо їхня матуся кликала свого чоловiка не iнакше, як “Миколайчику!”. Із чиєїсь легкої руки це пестливе звертання перекинулося й на синiв. Народжувалися вони один за одним, а тому, коли йшли гуртом купатися на рiчку чи гратися в степ, на половецькi могили – завжди дотримувалися раз заведеного чину: попереду йшов старший, позаду – найменший.

Половецькi могили були їх улюбленим мiсцем розваг: безмiр простору, воля, спiв жайвора у бездонному небi. Тiльки, якби ж знала доросла Миколайчиха, що станеться бiля тих могил, зроду б не дозволила дiтям ходити в степ!

Коли бавляться дiти, то забувають про все на свiтi. Забули вони й цього разу про неньчину засторогу: ховатися скорiш у балку, як побачать татарських вершникiв. Не заховалися козацьки дiти, бо не встигли. Накинули на них аркани жовтолицi зайди, пов’язали рученьки сиром’ятими ременями й погнали в ординську неволю.

Миколайчики пласкі (синьоголов, Eryngium Planum)

Дiти почали плакати й кричати – ординцi заткнули їм роти кляпами; стали ногами опиратися об рiдну землю – били боляче їх по литках батогами.

Пропали дiти у синьому смерку степу, як i не було.

З розпуки Миколайчиха наклала на себе руки, а степ збагатився ще однiєю рослиною - миколайчиками.

Вони чiпкi, як нiжки козачих дiтей, що з останнiх сил чiплялися за рiдну землю, i колючi, як їхнi наїжаченi душi проти ординцiв. (Записана I.Захарченком).

Амвросiя, Андросiя (20 грудня). У давнину дiвчата на Андросiя органiзовували цiкавий обряд: “трусити грушi”. Збиралися в однiй з осель, i кожна дiвка мала примiряти до себе дванадцять одежин i одягти найзручнiшу. Котрiй не дiставалося вбрання за розмiром, то прив’язували їй спiдницю ззаду до поперека й вiдправляли “трусити грушi”. Пiдiйшовши до верби, вона влазила на дерево i струшувала його. Подруги, що стояли внизу, запитували: “Що ти трусиш?” “Грушi”, - вiдказувала вона. “Так то ж не грушi, а хлоп’ячi душi!” – одмовляли гуртом дiвчата. Зiбравши “натрушених груш”, себто сухих паличок, iшли на досвiтки. Якщо дiвчинi вночi присниться якийсь хлопець, за нього, вважалося, вона й вийде замiж.

З Амвросiя у давнину починали готувати оселю до свят: бiлили хату, прибиралися i т.iн. Починали збиратися на вечорницi. Найкраща народна музика, танцi, небилицi, приповiдки, прислiв’я, загадки та iншi види фольклору виникали саме тут – на вечорницях.

Днi пам’ятi померлих родичiв (21, 23, 27, 28 грудня).

Ганни (22 грудня). Православне свято зачаття св.Анною Богородиці. 

Вiд Ганни зима набирає розгін. “Прийшли Ганки – сiдай у санки”, - полюбляють нагадувати лiтнi люди. Та це й природно, адже на Ганнине зачаття припадає зимове сонцестояння, пiсля чого свiтило повертає на лiто, а зима – на мороз. Вiдтак у народi свято Ганки називали ще “родинами сонця”, а за язичницьких часів це було свято народження Сонця – Коляда.

За народними уявленнями, у цей день вовки остаточно збiгаються в тiчки, щоб вiдгуляти до Водохрещ “шлюбну пору”. У деяких регiонах уважали цей день святом вовкiв i намагалися не працювати.

З Ганниного дня жiнки починали готуватися до Рiздва – бiлили в хатi, прибирали обiйстя й посилено годували свиней, щоб мати свiжину до свят.

На Закарпаттi жiнки на Анни не пряли, щоб не болiла голова.

Яка Ганка до полудня, така зима до кiнця грудня.

Яка Ганка до нiченьки, така зима до весноньки.

Сонце ясне, променисте – Новорiччя буде морозяним; якщо ховається за хмарами, а на деревах висне iнiй – пiд Новий рiк буде хмарно з вiдлигою.

Тихий i безвiтряний день – на врожай садовини.

Коли йде дощ – вся весна буде дощовою.

Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падiж худоби.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )

Цікавинки про народні свята цього тижня

Георгiя Побєдоносця, Єгорiя, Юр’їв день (9 грудня). Одна з легенд мовить, що Георгiй перемiг страшного змiя-дракона. На честь цiєї подiї й запроваджено свято, яке, на вiдмiну вiд травневого, не пов’язане з помiтними дiйствами. Лише на Полiссi, як переповiдали лiтнi люди, в давнину вiдзначали  “свято вовкiв”. Селяни звечора мiцно закривали стайнi, не ходили до лiсу й остерiгалися вирушати в дорогу, вважаючи, що в цей день небезпечно зустрiчатися зі звiрами. Нещодавно на Рiвненщинi записано романтичну легенду, пов’язану з юр’ївським “святом вовкiв”.

Ікона св. Георгія, Великомученика і Побідоносця,
зі сценами його життя і мучеництва;  XV ст.,
монастир Святої Катерини, гора Синай, Єгипет

Якось один гончар вiз продавати на ярмарок свої вироби. Дорогою серед лiсу його застала нiч. З усiх бокiв чулося тривожне виття вовкiв, котрi вiдзначали своє свято. Щоб убезпечити себе й коня, вiн узяв глечика й погукав у нього рiзними голосами.

Але зненацька з’явилося кiлька голосiв.

-   Чого ти нас кликав? – запитав найстарший звiр.

-   Я вас не кликав, - вiдповiв гончар. – Я лишень звiрiв одганяв…

-               Але ж таки не людським, а вовчим голосом кричав, - оскалився вовк. - Пiшли з нами!

Подорожньому нiчого не лишалося, як пiдкоритися наказовi.

Невдовзi вiн опинився на великiй галявинi, де горiло яскраве багаття i грiлися вовки. Серед них був i чоловiк з довгою бородою.

Подорожнього також запросили до товариства.

-               А тепер розказуй, - звернувся до нього старець, - навiщо ти кликав моїх братiв?

Чоловiк розповiв йому все, як було. Тодi бородань мовив:

-               Оскiльки ти порушив наш спокiй, то мусиш почастуватися вовчою їжею, щоб стати членом нашого товариства, - i, наклавши у миску конячого м’яса, подав гончаревi.

Подорожнiй слiзно почав вiдмовлятися, посилаючись на те, що вiн не їсть конини.

Старець знову нагадав:

-               Але ж ти порушив наш спокiй, мусиш спокутувати. Коли ж ти вiдмовишся вiд нашого звичаю, то вовки з’їдять твого коня або тебе.

Чоловiк, бачачи безвихiдь, почав слiзно просити вiдпустити його, бо вiн бiдний, має велику родину i малих дiтей. Вовки порадилися i вирiшили вiдпустити мандрiвника, але коня таки загризли. При цьому наказали горопасi, щоб вiн оповiстив усiх людей, аби тi на холодного Юрiя нiколи не турбували вовкiв, бо то їхнє свято.

Який день на Юрiя, така й зима.

Романа (10 грудня). День пам'яті святого преподобного Романа-чудотворця (V ст.), який прославився як прозорливець, цілитель. Варто згадати сьогодні й іншого Романа. Князь Роман Мстиславич по смертi Володимира, сина Ярослава,  у  1199 роцi об’єднав Волинь з Галичиною i став князем Галицько-Волинської  держави. Незабаром прилучив вiн до цiєї держави також i Київ. Згодом приєднав i Чернiгiвське князiвство i став “самодержцем усiєї України”.

День пам’ятi померлих (11 грудня). День пам'яті мученика та сповідника Стефана Нового, який народився в Константинополі (715 - 767 рр.). 

Парамона, або Передандрiя (12 грудня). Називають цей день святом 370 рiзних великомученикiв. Уночi на Калиту або на Андрiя (13 грудня) ходили на рiчку слухати воду: тиха – на добру зиму, бурхлива – на холод, бурi та завiрюхи.

Уважається парубочим святом. Молодь увечерi збиралася “на калиту”. Дiвчата випiкали великий корж із білого борошна з діркою посередині, солодкий, оздоблений сухими вишнями, родзинками, запікали його так, щоб важко було вгризти; пiдв’язували його до сволока, а хлопцi мали проїхати на коцюбi й вiдкусити шмат, розігруючи при цьому певний діалог. Присутнi намагалися розсмiшити “коцюбника” (або Пан Коцюбинський) – так називали того, хто “їхав на коцюбi”, заважали, підсмикуючи калиту за мотузку (це робив Пан Калетинський). Якщо вiн розсмiявся чи не зумiв посмакувати калитою, то навдаху обмазували сажею.

У ніч на Передандрія хлопці взагалі мають найбільші права: це єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Тому вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря, який дуже дошкулив парубкам, геть плота розібрали – і кілка не знайдеш.

М.Пимоненко. Дівчата ворожать. 1893 р.

Пiзно ввечерi дiвчата збиралися в окремий гурт для ворожiння. Бiльшiсть сюжетiв цих дiйств подiбна до тих, якими користувалися напередоднi Нового року. Узявши вдома борошна, сходилися до однiєї з подружок. Тричi йшли до рiчки. Зачерпнувши долонею з дна води, дивилися, що потрапило до рук: якщо камiнець – майбутнiй чоловiк буде муляром, земля – хлiборобом, скiпка – столяром… Далi набирали в рот води i йшли до хати. На цiй водi замiшували тiсто на пампушку (балабушку). Пампушки випiкали в печi i клали на ослiнчик. Господиня впускала до хати зголоднiлого пса або дiвчата виходили на вулицю й кидали псовi пампушки – чию балабушку вiн з’їдав найпершою, та дiвка найшвидше вийде замiж.

У деяких районах, зокрема на Полiссi, улаштовували своєрiдне дiйство – “сiяти льон”. Дiвчата вибiгали на вулицю, iмiтували сiвбу льону (деiнде - конопель) i волочили “ниву” спiдницями, приказуючи: “Святий Андрiю, на тобi конопельки сiю, дай же менi, Боже, знати, з ким їх буду брати!”

Досить оригiнальним серед полiщукiв був обряд, який називався “сповiдь дiжi”. Увечерi кожна господиня ретельно мила пiкну дiжу. Особливо дотримувалися цього звичаю жiнки, в котрих були дочки: уважалося, якщо нехтувати обрядом, то їм буде важно розроджуватися. Як вiдомо, пiкна дiжа виконувала в господарствi, крiм виробничого призначення, й важливу магiчну роль: її тримали в найпочеснiшому мiсцi, ретельно мили, не використовували для iнших цiлей; на весiллi вона символiзувала затишок майбутньої родини. Обяд “сповiдь дiжі” пов’язаний із вiруванням, що в нiч напередоднi Андрiя всi дiжi сходяться на своєрiдну сповiдь i ведуть розмову про своїх господинь: як вони їх доглядають, чи часто миють, чи лихословлять у їхнiй присутностi. Ось чому жiнки намагалися, хоч би напередоднi свята, догодити пiкним дiжам. Помивши, їх ставили на чистi скатертини i обвивали хмелем, з якого опiсля, коли вперше виганяли тварин на пашу, робили пiйло, “щоб корови не боялися грому та не зачіпали їх вовки й звiрi!”

У цей день стежили й за погодою:

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюхи.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо на Парамона снiг не випав - зима буде теплою, а з’явився – довгою й холодною.

Iм’я Парамон означає “твердий, сталий”.

Андрiя (13 грудня). Присвячене апостолу Андрiю Первозваному, який проповiдував християнство, першим принiс цю вiру до Києва. У староукраїнському літописі ХІІІ ст. знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив угору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учеників, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшов на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром».

Хоч Андрій Первозваний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити. Веселощi, розваги, великi вечорницi були наповненi пiснями, смiхом, жартами, ворожiнням, iграми з “калитою”.

У цей день жiнки намагалися не пекти хлiба, не шити i не прясти. На Андрiя дiвчата багато ворожили на свою долю. Дiйства, пов’язанi з ворожiнням, такi ж, як i напередоднi Нового року. Слiд також вiдзначити, що на Андрiя випiкали не тiльки калиту, а й балабушки – невеличкi пампушки, ще називали кукiлками. Удосвiта, напередоднi Андрiя, дiвчата йшли до криниць, щоб набрати води в рот i замiсити на нiй борошно для двох кукiлок – для себе й судженого:

Я, святий Андрiю, конопельки сiю – дай, Боже, знати, з ким весiлля грати.

Андрiю, Андрiю, я тобi коноплi сiю, пеленою волочу, бо я замiж хочу.

У день Святого Андрiя стежили за погодою.

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюху.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо до цього дня снiг не випав – зима буде теплою, а як з’явився – буде довгою i холодною.

На Андрiя треба кожуха-добродiя.

На Андрiя робиться дiвицям надiя.

На Андрiя вложи руку в засув у хлiвi.

Наума, Кузьми, Дем’яна (14 грудня). У давнину навчальний процес розпочинався взимку – першого грудня, за тодiшнiм лiточисленням. Це була найзручнiша пора, коли сiльськi дiти мали змогу здобувати освiту. Батьки вiдводили дiтей до школи саме на це свято, бо “Пророк Наум наведе на ум”.

За народними уявленнями, Наум – покровитель розуму, знань i доброчинства, а тому селяни були переконанi: якщо на свято Пророка почати навчання, то дитина успiшно засвоїть знання, набереться розуму. Особливо опiкувалися слаборозвиненими дiтьми. Увечерi батьки запрошували хрещених, якi приходили з букварями й починали навчати хрещеникiв заучувати лiтери.

Хоч згодом термiн початку навчання було змiщено, але в ремiсничих цехах i при братствах продовжували давню традицiю – майстри набирали собi учнiв на святого Наума. На його честь влаштовували цiкавi обряди, професiйнi посвяти тощо. Від цього дня починали освоювати музичнi iнструменти тi, хто бажав оволодiти грою на бандурi чи скрипцi. Тих же, хто не змiг набути професiйних навичок, у народi називали “партачами”.

Партача й Наум не наведе на ум.

Наум наставляє на ум.

Батюшка Наум, виведи синка на ум.

Прийшов Наум – пора братися за ум.

Я не знаю нi “аз”, нi “буки” – прийде Наум i змусить до науки.

Тому це свято називали ще святом Наума-грамотника.

Значення iменi Наума – “утiха”.

Святі Кузьма і Дем'ян (лемківська ікона)

Також у цей день на честь святих чудотворцiв Кузьми i Дем’яна селяни до сходу сонця виходили з хлiбом, сiллю та страсною свiчкою на порiг, щоб зустрiти i запросити до осель своїх покровителiв. За народними уявленнями, Кузьма та Дем’ян вважались оборонцями людей од змiй та вправними ковалями. Цього дня рiжуть курей. Дiвчата готують курячу локшину i пригощають гостей. На кузьминки справлялися петушинi iменини – когурти. Уважається дiвочим святом.

День пам’ятi померлих (15 грудня).

Пiд час родинної трапези всi мусили зберiгати урочистий спокiй: не галасували, не човгали пiд столом ногами, щоб не  дратувати невидимi душi присутнiх на вечерi душi покiйних предкiв.

День поминання покiйних  на цвинтарях (16 грудня). На могилах родичiв запалювали свiчки. Ця традицiя прийшла до нас разом із християнством. Хоч у давнину робили ще iнакше – спалювали на подвiр’ї в’язку соломи. У культi вогню вiдображено турботу живих про своїх покiйних предкiв.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )

Початок зимових свят

З  И  М  А

Зима сніжна – літо дощове.

Узимку сухо й  холодно – улітку сухо та спекотне.

Зима тепла – лiто холодне; зима морозна – лiто жарке.

Якщо зимою хуртовини – літом негода.

Якщо зимою іній – літом роса.

Великий іній усю зиму – літо важке для здоров'я.

Сніжна зима передвіщає добрий ріст трав.

Кільце навколо сонця – до негоди.

Сильно блищать узимку зірки – до морозу.

Якщо вікна починають  потіти при подвійних рамах - до посилення морозу.

Якщо зимою шумить ліс – очікуй відлиги.

Кішка на печі – до холоднечі; кішка на підлозі – до тепла.

Снігур під вікном  цвірінчить – до відлиги.

Горобці дружно цвірінчать – до тепла.

Ворони і галки сідають на південь носами – до тепла, на північ – до холоду.

ГРУДЕНЬ (студень, лютень, хмурень, стужайло, студений, мостовик, трусим, мочавець, андріїв, вiтрозим, груздень, зимник, децембер, просинець, хмурець, сонцеворот, вовчий, дванаїсник, великобожничак)

У грудні зима повертає на мороз, а сонце – на літо.

Сумний грудень у свято і в будень.  

Якщо у грудні великий іній, замети, глибоко промерзла земля – то це до врожаю.

Привалить сніг у грудні упритул до заборiв – погане буде літо; якщо відстає проміжок – до врожаю.

  

Платона та Романа (1 грудня). День пам'яті святого мученика Романа.

Існують народні прикмети:

Якщо 1 грудня тепло на вулиці – зима буде теплою і м’якою, і навпаки. 

Вітер дме сильний 1 грудня – взимку віхол і хуртовин буде багато. 

Якщо 1 грудня погода протягом дня швидко змінюється, то зима взагалі буде дуже мінливою.

Також цей день знаменний тим, що в 1991 роцi народ України вiльним волевиявленням на референдумi пiдтвердив Акт проголошення незалежностi України.

Авдія (2 грудня). День пам'яті святого Авдія, який за повір'ям є покровителем сімейного благополуччя і домашнього господарства. Для того, щоб всяка нечисть не могла пробратися в будинок, у цей день прийнято стукати по одвірках і віконних рам обухом сокири. 

На Авдія заметіль дорогу переймає, в щілини земні, в тріщини лихі хвороби заганяє. Тому за старих часів люди з побоюванням виходили на вулицю в другий день зими,  щоб уберегтися від застуди.

Прилетіли птахи з півночі — до ранніх холодів.

Прокла (3 грудня). За народними уявленнями, Прокл проклинав нечисть пiд землею, щоб не виходила. 

Якщо заспівав снігур, а сорока лізе під стріху — бути завірюсі.

Якщо на Прокла сніг пішов, то на Олену Льоносійку (3 червня) піде дощ.

Новгородська ікона ХІV ст.

Введення, або Видення, третя Пречиста (4 грудня). Святкують його з IV столiття на згадку про  чудесне введення Богородицi в Єрусалимський Храм – її присвячення Богу. Пречистою називають свято, яке присвячується Богородицi. У церковному календарі це одне з найбільших свят. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Введення – це християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

У народі вірили, що в цей день Бог випускає  праведнi душi подивитися на своє тiло, а тому i свято називають “Виденням”. Тому на Пречисту остерігалися копати землю, бити прачами білизну, м’яти льон чи коноплі на терницях – «бо можна придушити душу». Хто це робив, то таким людям під час жнив «гроза обов’язково влучала в копи».

Цього дня вiдкривалися ярмарки, робилися пробнi виїзди на санях, починалися зимовi гуляння. Обряд так i називали “катати молоду”. У грудні молодіжні збори відбувалися майже щодня. Крім молодіжних вечорниць, широко практикувалися погостини, на які сходилися люди старшого віку, адже грудень і січень уважалися часом відпочинку.

У селян були й забобони, пов’язані зі святом Введення. Уважалося: хто першим цього дня зайде до хати, той буде “полазником”, тобто тим, що приносить добро або якесь лихо. Сусіди намагалися зранку не заходити одні до одних у гості, щоб потім не було нарікань, що це вони принесли в дім нещастя. Коли на Введення до хати першим ввійде молодий, гарний, здоровий чоловік із грошима, то це хороша прикмета — весь рік у домі будуть усі здорові і вестимуться статки. Коли до хати зайде жінка і щось позичатиме — поганий знак.

На Закарпаттi у Третю Пречисту нiхто не провiдує сусiдiв: коли помiтять, що до хати йде односелець, то намагаються зачинити дверi. Особливо боялися жiночих навiдин, бо «обов’язково принесуть нещастя».

У народі це свято здавна пов’язували з початком справжньої зими. Вважалося: якщо сніг випаде до Введення – він обов’язково розтане. А коли після Введення сніг піде – то настане зима.

Третя Пречиста снігом покриває.

Як Введення мостить містки, а Микола (19 грудня) забива гвіздки, то люта зима буде.

Як ляже глибока зима, то готуй  глибокi закрома.

Як буде на Введення в слiдах вода, то на Юрiя – трава.

Як горобець нап’ється на Введення в бичачiм слiду води, то напасеться худоба до Юрiя трави.

Як на Введення буде вода, то вліті буде молоко.

Введенськi морози ще зими не роблять.

Хто по Введенню ся сiє, той на хлiб ся надiє.

Прокопа (5 грудня). У давнину в цей день на шляхах ставили вiхи, щоб подорожнi не збилися з дороги. Тому казали: “Прийшов Прокіп – розбив розмiт, по снiгу ступає – дорогу копає”.

Канун святої Катерини (6 грудня). Від цього вечора дiвчата починали ворожити. Робили це в такий спосiб: ламали в чужому садку гiлочку вишнi та ставили її у воду. Якщо вона до Рiздва розквiтне, то  того ж року дiвчина вийде замiж.

Із цього дня починалися зимовi гуляння на санчатах. У будинок, де було восени весiлля, збиралися рiднi подивитися, як будуть кататися молодi. За ними снаряжався довгий поїзд усiх рiдних.

Ікона св.Катерини Олександрійської 

зі сценами житія. ХІІІ ст. 

Монастир святої Катерини на Синаї 

(ікона знаходилася над гробницею-релікварієм 

св.Катерини у вівтарі;

зараз зберігається в спеціальному кіоті 

в базиліці монастиря).

Катерини (7 грудня). Як свiдчить давня легенда, святая Катерина походила зі знатного, багатого роду i була благородною, вродливою i премудрою. Хотiла знайти чоловiка, рiвного собi. Такого жениха вона не знайшла, а полюбила Iсуса Христа. Цього дня відбулося заручення Катерини з самим Господом.

Називають цей день ще Святом дівочої долi. Кожен народ має свою покровительку долi. Наприклад, в українцiв – це Катерина, у давніх грекiв – Мойра, богиня долi. Образ же Катерини як захисницi  жіночої долi знаходимо в багатьох слов’янських i європейських народiв.

Дiвчата робили те, що й напередодні, особливо захоплювалися ворожiнням. Брали стiльки гiлочок вишнi чи сливи, скiльки членiв сiм’ї. Ставили їх у горщиках на покутi пiд образами і чекали, чи розквiтнуть вони. Якщо гiлки розцвiтали до Рiздва або Нового року, це було доброю прикметою. Рахували галузки, що не розвиваються: начебто стiльки людей помре в родинi наступного року.

Ворожили i в такий спосiб. Дiвчата насипали в миску кашi й ішли гуртом надвiр кликати судженого на вечерю, б’ючи по воротах макогонами по черзi i приказуючи: “Iди, iди, суджений, кашу їсти!” Звiдки загавкає пес, туди й замiж пiде.

Парубки ж напередоднi цього свята колись постилися, щоб Бог послав їм добру жiнку. Улаштовували веселi вечорницi. Увечері сходилися до однієї хати, дівчата варили спільну вечерю - борщ і кашу. Танцювати не можна було, бо піст, але й без танців було весело: сміх, співи... Опівночі дівчата брали горня з вечерею, обгортали його новим рушником і йшли закликати долю. Простували до воріт, кожна по черзі вилазила на ворота, тримаючи в руках горня, і тричі гукала: "Доле, доле, йди до мене вечеряти!" Якщо в цей час заспіває півень, "доля обізвалася"; якщо ж ні - "доля оглухла, не чує мого голосу". Журиться тоді дівчина і проклинає долю: "Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!" Та це ще півлиха: горе, якщо зірка з неба впаде. "Погасне доля!" - злякано шепчуть дівчата.  

Із приходом Катерини чекали на люті морози:

На святу Катерину ховайся пiд перину.

Катерина у водi, то Рiздво у льодi.

Як на Катерини холодно, то буде голодно.

Климента (8 грудня). Свята, пов’язанi з iменем Климентина (Климентiя) вiдзначаються 7 разiв на рiк – 17 сiчня, 5 лютого i 17 тавня, 9  та 23 серпня, 8 грудня. Значення iменi – “милостивий”.

Уважається, що вiдзначається свято на честь мандрiвного поета Климентiя Зиновiєва, який ще замолоду постригся у ченцi. Ученi вважають, що вiн навчався в Києво-Могилянський академiї. Свої вiршi писав живою розмовною українською мовою. Це був початок ХVII ст. Ще цiле столiття до Iвана Котляревського (За М.Слабошницьким).

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )