Варвари (17 грудня). Про це свято iснувало чимало переказiв. Однi вважали, що Варвара
Великомучениця була iудейкою, але згодом вихрестилася. Коли ж про це довiдався
батько, то винiс смертний присуд. Iншi стверджували, що Варвара – магометанка,
але зголосилася прийняти християнське вiросповiдання, тому батько примусив її
товкти босонiж пiдрiбнене скло. Одне слово, це була великомучениця за вiру.
Святкують
тiльки жiнки. На Варвари дiвчата готували вареники з маком чи сиром, серед яких
обов’язково мали бути й “пiрхуни” (заправленi борошном). Частуючи хлопцiв,
стежили, кому втрапить такий вареник. Вiдтак невдаху довгий час дражнили
“пірхуном”. Дiвчата в цей день заготовляли галузки з вишень i ставили у воду:
якщо гiлочки зацвiтали на Рiздво, то це вiщувало швидкий шлюб.
Народна легенда, записана
на Вінниччині, каже, що свята була така мудра на вишивання, що вишила ризи
самому Ісусу Христу. Оскiльки для українського жiноцтва вишивання було
нацiональною своєрiднiстю, навіть гордістю, то вони вважали Великомученицю
Варвару своєю покровителькою: «Це ж вона нас вишивати навчила!» До цього
ремесла вкраїнських дiвчат привчали з дитинства. Як тiльки юнка пiдростала,
ненька та бабусi вчили її вишивати хрестиком, занизуванням, “козликом”
тощо. Кожен регiон мав свiй стиль, свою технологiю i сюжетнiсть,
якi не повторювали одне одного, а зберiгали
одвiчнi традицiї i специфiку. Юнка, котра “дозрiла на видання”,
мусила сама наготувати посаг – вишити рушники для сватiв, почесних гостей на
весiллi, сорочку своєму судженому та його батькам. По тому, якими вони були,
оцiнювали вдатливiсть i хозяйновитiсть майбутньої дружини.
День
повороту на весну. Приповідка каже, що "Варвара ночі урвала, а дня
приточила". У цей час, зазвичай, випадають великі сніги, починаються
справжні морози. За повiр’ям, на Варвари починають збиратися в тiчки вовки. Усе
це знайшло відображення в прислів’ях і прикметах:
Яка погода на Варвари, така й на Рiздво.
Який день на Варвари, такий i на Сави.
Дерева в iнеї – урожай на фрукти.
Якщо горобцi збираються купками на деревах i цвiрiнькають, то буде
тепла зима.
Хто заспить на Варвару, той цiлий рiк буде сонливим.
Якщо проти цього дня нiчне небо в зорях – чекай холодiв, а слiпе й
тьмяне – на тепло.
Було не савити i не варварити, а сiсти i на три веретена напрясти
… та на сорочку сурганити; …не євдошити – на куделю ковдошити.
Хто савить i варварить, той починок не напарить.
Варвара заварить, Сава засолить, а Микола поставить кола.
Варвара заварить, Сава заколотить, а Микола закує.
Варвара заварить, Микола загвоздить, а на Ганки – сiдай в санки.
Варвара постелить, Сава погладить, а Микола стукне.
Варвара показує дорогу, а Сава мости мостить, а Микола
пригвоздить.
Варвара кусок ночi увiрвала, а дня приточила.
Варвара ночi украла i дня доточила на макове зерня.
Свята Варвара по свiтi брикала.
Коли на Варвари мороз прилiз, то ховай сани, а витягай вiз.
Прийшла Варуня – гляди нiс та вуха.
Якщо в груднi на Варвари болото, то буде
зима красна, як золото.
Вiд Варвари до Нового року стiльки дня доточиться, як пiвень з
порога скочить.
Якщо на Варвари гострi
морози, то на зиму готуй вози, а якщо розтане, то кажи оглянути сани.
Сави (18 грудня). День
Сави вважається чоловiчим святом. Із цим святом пов’язано найбiльше
жартiвливих обрядiв. У родинах, де були чоловiки з таким iм’ям, справляли обряд
“похорон Савки”. Збиралися переважно родичi й сусiди, щоб увiншувати
iменинника: “Як був Сава, то не їв сала, їв паляницi, щоб любили
молодицi!” Спричинця цiєї подiї саджали на ослiн i вiтали, приспiвуючи:
Савка вмер,
бо слабкий був.
Жiнку бив, бо
дурний був.
Ой, вип’ємо
по чарочцi,
Заспiваймо по
Савочцi.
Iменинник
мав почастувати гостей горiлкою.
Дiти також розiгрували подiбну сценку зi
своїми ровесниками. Тягаючи однолiтка за вуха, приказували:
Бов, бов, бов
–
Савка вмер.
Похоронили
Савку
На дубову
лавку.
Лавка
трясеться –
Савка
смiється,
Лавка дрижить
–
Савка бiжить…
На
Сави жiнки збиралися в рукодiльницькi гурти, бо прийшла пора “i савити, i
варварити, i куделю кучматити”. Хто ж не працював, казали:
Савила та варварила i сорочки собi не справила.
Сави i Варвари на менi сорочку обiрвали.
Бiдному Савцi нема долi на печi, анi на лавцi.
Сава приїхав на бiлих санках.
Варвари ночi увiрвали, а Сава став день доточувати.
Сави днi прибавили.
Сава мостить, а Микола гвоздить.
Савка бiдний, Микола багатий.
Сава – батько зимового Миколи.
 |
|
Святий Миколай.
Кінець XVІІ ст. Волинь
|
|
Миколи (19 грудня). Усi три свята – Варвари, Сави та Миколи – називали
Миколайовими святами. На вiдмiну від весняного Миколи (22 травня), зимове свято
вiдзначали особливо врочисто (можливо, тому, що воно припало на язичницьке свято Велеса,
який по сонячному промінню сходить цього дня на землю та приносить достаток).
Уважалося, що Микола – захисник усiх бiдних i знедолених. Та найбiльше його
вшановували дiти, для яких вiн був почесним охоронцем. Навiть iснує легенда про
те, що Микола рятував дiтей, якi потопали в морi.
Святий
Миколай жив близько 1700 рокiв тому. Народився близько 280 року, помер
близько 345 року. Вiн був священником у м.Патарi, а потiм у м.Мири (провінцiя
Лiкiя в Малiй Азiї), брав участь в першому вселенському соборi в м.Нiкеї (325
р.). Усе своє життя вiн присвятив справам милосердя. Його постiйною турботою
було пiклування про немiчних, убогих та сирiт. За переказами, вiн допомагав
найчастiше таємно, особливо тим, хто соромився просити. Своєю глибокою вiрою в
Бога, силою молитви святий Миколай творив чудеса: зцiлював безнадiйно
хворих, припиняв розбрат, утишував збурене море. Тому й називали його
Чудотворцем.
 |
|
Ікона
св. Миколая Чудотворця.
Низкиницька обитель. Україна
|
|
Традицiйно
в Українi, особливо в захiдних областях, до цього дня готували обрядодiї,
пов’язанi зi святим Миколаєм. Увечерi найповажнiший iз родини, як правило,
дiдусь, преодягався на вулицi в “доброго Миколая”, заходив до оселi з
подарунками, якi батьки, знаючи про дитячi забаганки, готували заздалегiдь.
Вручаючи кожному окремий гостинець, «Миколай» згадував усе те добре, що зробив
малюк протягом року, i соромив за негiднi вчинки. Вiдтак дiти свято вiрили в
iснування доброго захисника i намагалися не гнiвити “дiда Миколая, який знає
про все”. Це був вельми хороший виховний момент.
У
школах обов’язково влаштовували цiкавi вистави, де головною дiйовою особою був
святий Миколай. Поруч із ним неодмiнно сусiдив верткий чортик, який намагався
переконати дiдуся, що вручати дiтям подарунки не варто, бо вони були
неслухняними. Але вистава закiнчувалася тим, що “добрий Миколай” цього разу
вибачав. Такi драматичнi твори, позначенi фольклорними сюжетами, писали
найвiдомiшi письменники, зокрема Iван Франко.
Пiд
цi днi зима вже остаточно перебирає свої права. “Микола бородою трусить, -
мовить вiдоме прислiв’я, - дорогу стелить”.
Отже,
для селян це короткий час вiдпочинку: зiбрано збiжжя, зроблено на зиму
вiдповiднi припаси, а тому можна було розраховуватися з боргами. Хто ж не
встигав або не мiг до цього дня вiддати позички, то казали: “Коли ти
менi не вiддаси до Миколи, то вже не оддаси нiколи”.
Колись
господарі варили пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселилися. А по обіді
запрягали найкращих коней в «козирки» і з піснями та веселими вигуками їздили
навколо села – "бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!"
Варити пиво на Миколу, як і запрошувати музик, – звичай дуже старий: про це
йдеться навіть у голосіннях, у колядках:
Чому так
нема, як було давно,
Як було
давно, а з первовіку:
Святим
Миколам пива не варять…
|
|
|
Св. Миколай з житієм,
кін. ХV — поч. ХVІ ст., с.Ванівці, Лемківщина
|
Хто
першим прийде ранком до хати, той буде першим полазником ("полазами"
на більшості територій України вважали 4 свята: Введення, Миколая, Анни і
Різдво чи Новий рік). "Зле, якщо в ті дні хто інший – не господар –
перейде через подвір’я першим, - вважали на Поділлі. – Кожний господар встає в
цей день раніше, ніж звичайно, та йде дати худобі їсти. Прийшовши до хліва,
поздоровляє німину словами: "Дай, Боже, добрий день, щобись худобонька
здорова була та й я з тобою, ще й з своєю жоною!"
З
особливою повагою народ ставився до образу Миколи
Чудотворця. Він був майже в кожнiй оселi, оскiльки, як уже згадувалося, святий
захищав усiх бiдних i знедолених. За народними переказами, Миколай боронив
людей вiд стихiйного лиха, рятував на водах, опiкувався звiриною. Особливо
шанобливо до нього ставилися козаки, бо, як свiдчить легенда, записана на
Харкiвщинi, вiн кайдани розбивав, полонених із неволi визволяв. Також усі
одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на
промисел, вони брали з собою ікону Чудотворця. У Києвi церква Святого Миколая
була збудована однією з перших.
На Миколая хлопцi вже починали домовлятися
про колядки. А вечорниці відтепер збиралися щодня.
Пiсля Миколи пшениця вкриє поле.
Ховали зиму пiсля Миколи.
Миколай, жiнки своєї не май.
Варка, Савка та Микола до добра не доведуть нiколи.
Як упаде великий iній – на гарний урожай хлiба.
Як на Миколу пiде дощ, то врожай на озимину.
Морозяний день – на вроду хлiба й городини.
Як твердить
дослiдниця Г.Лазко День святого Миколая називають ще зимовим Спасом. На його
честь влаштовували братчини – єднання сусiдiв, односельчан, якi збиралися в
майбутньому роцi вести якiсь спiльнi господарськi роботи.
Про
Святого народ створив багато легенд. Одна з них так i
називається “Миколайчики”.
Хай буде
славен той,
Хто Iстину
шукає,
Її вiд злого
ока
Ревно
зберiгає!
I хоч за
це доводиться
Життям
платити,
Та Iстина
живе –
Її не
заступити!
Яких тiльки трав не буває у нашому степу!
Однi змiнюють iншi – i так аж до глибокої осенi.
А
назви якi! Тут тобi бабинi зуби i божi ручки, воронець i громовик, доля i
зрадзiлля, iванок i комонник, люльник i медяник, проскурняк i шандра – i ще
безлiч бозна-якого зела!
Однi
з них привертають до себе увагу яскравими квiтками, iншi – незвичайною формою
листка. Ще iншi – своїм виглядом: от як, примiром, миколайчики
синi.
Чому
миколайчики? – адже це людське iм’я!
Хочете
дiзнатися – слухайте! А було дiло так.
У
кремезного, як дуб, козака Миколи росло аж десятеро синiв-соколiв. У селi їх
звали миколайчиками, бо їхня матуся кликала свого чоловiка не iнакше, як
“Миколайчику!”. Із чиєїсь легкої руки це пестливе звертання
перекинулося й на синiв. Народжувалися вони один за одним, а тому,
коли йшли гуртом купатися на рiчку чи гратися в степ, на половецькi могили
– завжди дотримувалися раз заведеного чину: попереду йшов старший, позаду –
найменший.
Половецькi могили
були їх улюбленим мiсцем розваг: безмiр простору, воля, спiв жайвора у
бездонному небi. Тiльки, якби ж знала доросла Миколайчиха, що станеться бiля
тих могил, зроду б не дозволила дiтям ходити в степ!
Коли
бавляться дiти, то забувають про все на свiтi. Забули вони й цього разу про
неньчину засторогу: ховатися скорiш у балку, як побачать татарських вершникiв.
Не заховалися козацьки дiти, бо не встигли. Накинули на них аркани жовтолицi зайди,
пов’язали рученьки сиром’ятими ременями й погнали в ординську неволю.
Дiти
почали плакати й кричати – ординцi заткнули їм роти кляпами; стали ногами
опиратися об рiдну землю – били боляче їх по литках батогами.
Пропали
дiти у синьому смерку степу, як i не було.
З
розпуки Миколайчиха наклала на себе руки, а степ збагатився ще однiєю рослиною - миколайчиками.
Вони
чiпкi, як нiжки козачих дiтей, що з останнiх сил чiплялися за рiдну землю, i
колючi, як їхнi наїжаченi душi проти ординцiв. (Записана I.Захарченком).
Амвросiя, Андросiя (20
грудня). У давнину
дiвчата на Андросiя органiзовували цiкавий обряд: “трусити грушi”. Збиралися в
однiй з осель, i кожна дiвка мала примiряти до себе дванадцять одежин i одягти
найзручнiшу. Котрiй не дiставалося вбрання за розмiром, то прив’язували їй
спiдницю ззаду до поперека й вiдправляли “трусити грушi”. Пiдiйшовши до верби,
вона влазила на дерево i струшувала його. Подруги, що стояли внизу, запитували:
“Що ти трусиш?” “Грушi”, - вiдказувала вона. “Так то ж не грушi, а хлоп’ячi
душi!” – одмовляли гуртом дiвчата. Зiбравши “натрушених груш”, себто сухих
паличок, iшли на досвiтки. Якщо дiвчинi вночi присниться якийсь хлопець, за
нього, вважалося, вона й вийде замiж.
З
Амвросiя у давнину починали готувати оселю до свят: бiлили хату, прибиралися i
т.iн. Починали збиратися на вечорницi. Найкраща народна музика, танцi,
небилицi, приповiдки, прислiв’я, загадки та iншi види фольклору виникали саме
тут – на вечорницях.
Днi пам’ятi померлих родичiв (21, 23, 27, 28 грудня).
Вiд Ганни зима набирає розгін. “Прийшли Ганки –
сiдай у санки”, - полюбляють нагадувати лiтнi люди. Та це й природно, адже
на Ганнине зачаття припадає зимове сонцестояння, пiсля чого свiтило повертає на
лiто, а зима – на мороз. Вiдтак у народi свято Ганки називали ще “родинами
сонця”, а за язичницьких часів це було свято народження Сонця – Коляда.
За
народними уявленнями, у цей день вовки остаточно збiгаються в тiчки, щоб
вiдгуляти до Водохрещ “шлюбну пору”. У деяких регiонах уважали цей день святом
вовкiв i намагалися не працювати.
З
Ганниного дня жiнки починали готуватися до Рiздва – бiлили в хатi, прибирали
обiйстя й посилено годували свиней, щоб мати свiжину до свят.
На
Закарпаттi жiнки на Анни не пряли, щоб не болiла голова.
Яка Ганка до полудня, така зима до кiнця грудня.
Яка Ганка до нiченьки, така зима до весноньки.
Сонце ясне, променисте – Новорiччя буде морозяним; якщо ховається
за хмарами, а на деревах висне iнiй – пiд Новий рiк буде хмарно з вiдлигою.
Тихий i безвiтряний день – на врожай садовини.
Коли йде дощ – вся весна буде дощовою.
Якщо в цей день вовки
виють над слободою, то на падiж худоби.
(За
матеріалами книг В.Скуратівського
"Місяцелік.
Український народний календар"
і О.Воропая
"Звичаї нашого народу" )
