Упізнали автора невмирущої "Пісні про рушник"? Так, це сьогоднішній іменинник - Андрій Малишко (14.11.1912 - 17.02.1970), відомий український поет, перекладач.
Святі Кузьма і Дем'ян. ХVІІ ст.
Лемківська ікона з історичного музею м.Сянок (Польща)
Кузьми i Дем’яна (14 листопада). День зустрiчi зими (так званi “курячi iменини”), адже, за старим стилем,
це початок листопада.
У давні часи Кузьми-Дем'яна особливо чекала молодь: у цей день робили складчину. Дівчата приносили курей, яких різали і та готували з них страви, а хлопці — солодощі для дівчат та напої. Це був своєрідний конкурс дівочої кулінарної майстерності.
У господарів були свої клопоти. Eсі вирушали до саду та обкопували на зиму дерева. Господині сплітали у вінки вже добре просушену цибулю-сіянку та вішали на жередку в хаті. Там вона висіла до Явдохи (14 березня). Вірили: якщо таку цибулю висадити у грядку, то вона не буде стрілкуватися.
Кузьма i Дем’ян вважалися
захисниками людей i тварин од укусiв змiй та iнших гадiв. Крiм того, їм
приписували покровительство ремесел, зокрема ковальства, дякували за навчання
селян землеробству. Найпишнiше цей день
вiдзначали ковалi – найпочеснiшi фахiвцi селянського середовища; це пiдтверджує
й той факт, що, як не було попа, згоду на шлюб мiг дати коваль. Не випадково
поширене таке прислiв’я: “Кузьма з
Дем’яном ковалi: закують дороги й рiчки – до весни не розкувати”.
Чесний i мудрий коваль посiв
належне мiсце в народнiй творчостi. Вiн символiзує охоронця хлiборобської
працi, винахiдника плуга. В однiй із найдавнiших пiсень, що дiйшла до нас ще з
дохристиянської доби, мовиться:
Благослови, Господи, Кузьма-Дем’ян,
Ладо моє!
У давнину на Кузьму-Дем’яна
справляли “осiннiх дiдiв” – ушановували набiжчикiв (таких вiдзначень,
нагадаємо, було чотири – на кожну пору року).
Якщо розвезе дорогу – не чекай морозiв до початку грудня. Якщо ж Кузьма-Дем'ян скує землю морозом, до весни вона вде не розмерзнеться.
Випаде снiг - на весняну повiнь.
Акундина та Пігасiя (15 листопада). У народi кажуть: “Акундин поспiшає намлин, Пігасiй – сонце
гасить”,“Акундин (Акиндин) розпалює
овин, Пігасiй сонцегасить” (бо дуже
короткий день).
Молотили хлiб.
Ікона святого Юрія зі с.Станилі. Поч. ХІV ст.
Львівський музей українського мистецтва
Георгiя (Юрiя) (16 листопада).
Святий Юрiй вважається захисником i покровителем домашнiх тварин.
У перекладi з
грецької iм’я Георгiй означає “землепашець”. Тому з його iм’ям фольклорна традицiя пов’язує реліктору обрядовiсть весняних скотарських i частково землеробських
культiв. Його ототожнювали з божеством,
що символiзувало
врожай – Ярилом (Яровитом), із чим, можливо,
зв’язанi народнi варiанти його iменi типу Юрiй, Юра, Юр, Єри.
День пам’ятi померлих (17
листопада). Для поминання пропонується готувати страву з нацiональної
кухнi, наприклад, козацьку юшку з риби.
Григорiя (18 листопада).Iм’я Григорiй грецького походження iозначає “того, хто бореться”.
Павла, Симеона, Юди, Варлаама, Дмитра (19 листопада). Із ним пов’язують початок льодоставу –
замерзання рiчок i озер.
Архангел Михаїл. 1698 - 1705 рр.
Робота І. Рутковича
За народними віруваннями, 19 листопада вiдбувається
зустрiч мiж добрим i вiрним Святим Архангелом Михаїлом та гордим ангелом
Люципером, яка закiнчується запеклою боротьбою – битвою добра проти зла. Діянням архангела присвячено багато фольклорних творів та ікон. За християнською міфологією, ще до створення світу Бог створив ангелів - невидимих, безсмертних і чистих духів, що мають розум і волю. Їх число безмежне. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де тисячі ангелів Йому служили. Але й серед них були бунтівники, яких разом із Люцифером переміг архангел Михаїл. Святий архангел Михаїл — проводир духовної боротьби, адже очолив добрих ангелів у боротьбі проти збунтованих. Звідси і його почесний титул Архистратига (з грецької - верховний вождь). На іконах його зображають як озброєного полководця: шолом на голові, вогненний меч у руках, а під ногами в'ється змій — символ сатани, іноді - терези в руках, на яких він важить душі померлих. У четвертому столітті на честь Архангела Михаїла та інших безтілесних Сил був встановлений окремий празник.
Як
бачимо, Архангел Михаїл виступає ангелом-охоронцем, до якого звертаються з
такими словами:
Світло горіло всю ніч до ранку. Протяги легко торкали фіранку. В будинку спали. Спали в місті. Темрява перекривала мости. Стиглі яблука в чорному листі продовжували рости.
Запах дощу на нічній веранді. Великі дерева такі безпорадні – стояли сам на сам із повітрям, мовчали, слухали, входили в тінь, торкалися темряви мокрим віттям, кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах стояла любов, як хвороба в порах, як звук, що зривається з піднебіння, як промені, що добиваються дна – вивітрена, мерехка, осіння, вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.
Говорити про зародження української мови можна лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов.
Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.
Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо - певної відповіді дослідження поки що не дали.
Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке.
Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті - матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов'янське письмо перед Костянтином” переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія датується зимою 860-861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.
Сьогоднішній іменинник - видатний український поет, перекладач, літературознавець Богдан Сильвестрович Лепкий (09.11.1872 - 21.07.1941)(псевдоніми і криптоніми: Федір Крегулецький, Нестор, Ярослав Марченко, Л. Богдан, Б. Л. та ін.).
З ім'ям цього непересічного митця у більшості, мабуть, пов'язаний вірш, що давно став народною піснею: "Видиш, брате мій..." А він ще ж був художником, гарним викладачем, активним громадським діячем...
Люблю його новели, як "Цвіт щастя", що змушують замислитися про справді важливе: "Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квітка щастя. Він це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?"
Але особливо люблю його дивовижний нарис "Кидаю слова". Бо теж кидаю. Чи проростуть вони?..
На початку 70-х рр. ХІХ ст. землевласник Чоботарев на подарованій йому землі в 400 десятин побудував кілька шахт. Так були засновані Риковські копальні (за прізвищем другого чоловіка вдови Чоботарева). Полковник П.П.Риков 1891 року заклав першу глибоку шахту № 12, де діяв паровий підйом, а також Мар’ївську копальню. 1898 року ці копальні придбало Бельгійське анонімне товариство Риковських вугільних копалень.
Риковська лікарня (сучасний вигляд)
У середині 1904 р. Катеринівське гірничопромислове товариство викупило Риковські копальні, воно також володіло копальнями біля ст.Кринична. Риковські копальні (шахти № 4, 5, 6 у районі проспекта Павших комунарів та ОблДАІ, шахта № 12 в районі пр.Миру) були відомі наявністю метану, тому там часто відбувалися викиди газу та вибухи.
Незважаючи на це, 1910 року на цих шахтах працювало більше трьох тисяч робітників, поруч існувало селище (нині – Калінінський район, Калінівка), у якому була лікарня на 46 ліжок і 2 школи, де працювали троє викладачів і навчалися 230 осіб.
В.П.Пестерова (Карпова)
1876 року поміщик Петро Олександрович Карпов у своєму маєтку Трудове вперше механічним способом розробив підземний вугільний пласт, а копальні «Трудовські» були створені 1901 року. Петро Карпов і його дочка Віра Петрівна Пестерова володіли також Вознесенськими копальнями, заснованими 1881 року. З 1888 року до Вознесенських і Трудовських копалень (нині – Петровський район) були прокладені залізничні колії від станції Мандрикіне, для чого царським наказом у поміщиці Дар’ї Мандрикіної було відчужено більше 4 десятин землі.
Шахти, що з 1896 року належали Анонімному товариству Прохоровських вугільних копалень (Брюссель), були пройдені 1870 року Ігнатієм Прохоровичем Прохоровим та Яковом Івановичем Древицьким. 1895 року їхніми власниками стали Шміцер і Кухаревич, які й продали копальні Товариству. Незважаючи на те, що робота на копальнях була добре налагоджена, за деякий час їх закрили через велику кількість метану. Однак 1905 року знову сворене Товариство орендувало в старого землю й шахти – і Прохоровські копальні знову запрацювали. Тепер Товариству належали 5 шахт, 132 коксові печі, цегельний завод і механічні майстерні, де працювало більше 1500 робітників.
Учень Олександра Довженка, ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був учитель. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї «Хто і що для мене незалежність України». Проте Вінграносвького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка, зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.
Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії ім. О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941-1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).
Як поет дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. А потім були "Сто поезій" (1967), "Поезії" (1971), "На срібнім березі" (1978), "Київ" (1982) та інші.
1984 року Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті "Сіроманець", "Первінка" та інші. Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».
Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.
***
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро -
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;
І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти - це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.
Бо Всесвіт - не поле, і люд - не глядач.
І час - не ворота футбольних моментів,
І куля земна - не футбольний м'яч
В ногах генералів і президентів!
1960
І Є НАРОД...
На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.
Ні леті літака, ні шурхотіння куми,
Тут тільки я, тут я і неба тло,
І дума про народ, моя стодумна дума
Навшпиньки заглядає у чоло.
Як міниться усе! І дурень той, хто зміни
Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.
Народ в путі. Та він тавра не зніме
Із тих, хто за народ являв себе взамін
І, відрізаючи, живі шматки з народу,
Пророкував народові майбуть.
Та брів народ. Де бродом, де без броду,
Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.
Бо він народ. Бо він глагол життя.
Він зміна змін. Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни і крізь зими
Веде свій шлях з не бути у буття.
Ми знову є. Ми - пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
Вулкани дивляться
З-під наших юних брів.
Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.