Історичні цікавинки

Сьогодні, у день пророка Наума, пропоную поговорити про ... козацтво. І це не випадково. Дослiдник П.Мазур вiдзначає, що козаки кохалися в науцi, прагнули якомога ширше i глибше оволодiти знаннями. Недарма ними була складена така приповiдка: “До булави треба ще й голови”. А в 1652 році Богдан Хмельницький видав перший освітній документ - універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні. Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями вони проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистедький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Першу школу на землях «вольностей Війська Запорозького» було відкрито в 1576 р. Поблизу нинішнього Новомосковська Дніпропетровської області запорожці спорудили фортецю, а в ній — дерев'яну церкву, шпиталь і загальну школу, в якій навчалися всі охочі — малолітні й дорослі. Пізніше, 1602 р. у цій фортеці козаки заснували Пустинно-Миколаївський військовий монастир, при якому існувала школа. Називалась вона монастирською. У 1760 р. в цій школі двоє учителів навчали 87 учнів — немало як на ті часи. Монастирська школа готувала читців і співаків для всіх церков і парафій Запорозького краю.

Осередком освіти XVII ст. був, звичайно, Київ; але школи були і у Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін. Павло Алепський, котрий в 1652 році їхав через Україну у Москву, пише, що козацькі маляри навчились від франків і ляхів малювати ікони.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському - 217, Лубенському - 172, Чернігівському - 154, Переяславському - 119, Поліському- 98, Прилуцькому - 69, Миргородському - 37.

Ці школи розміщувлися переважно у приміщеннях, які належали церквам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Учителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали "школярами", "молодиками", "виростками". Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству. Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Учитель, узявши руки в боки, зображував букву "Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустившви, - ''Х" і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова - 1-2, Псалтиря - до 5 карбованців. Дітей навчали читати писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях. 

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання "військового служителя" і користувалися високим авторитетом.

Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

О.Сластіон. Проводи на Січ. 1898 р.

Хто хотiв стати козаком, мусить наперед служити три роки в старого козака  за чуру (або джура – слуга  й помiчник). Вiн робив усяку роботу  й носив за козаком другу рушницю й потрiбнi клунки. Щойно потiм, коли вивчився вiд того козака орудувати зброєю й набрав справностi в битвах, ставав правдивим козаком i дiстав зброю, рушницю, шаблю, лук i стрiли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пiстолi й мольку, через плече носили торбину з харчами i кулями, а до пояса на ремiнець прив’язували ще й порошницю з порохом.

Жiнок на Сiчi не було. I нiхто не смiв мати на Сiчi жiнки, навiть сам отаман. За це загрожувала кара смертю. Коли козак був жонатий, то жiнка i дiти жили десь на селi, або на хуторах, по так званих “зимовиках”. Там жив i козак, коли не було вiйни. Сiчове вiйсько дiлилося на полки. Полк мав  п’ять сотень по сто людей, сотня мала десять десяток (куренiв) по десять людей. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так званi курiннi отамани.

Ф.Красицький. Гість із Запоріжжя. 1916 р.

Одним iз основних навчальних пiдручникiв у полкових школах була “Козацька читанка”. Вона є своєрiдною енциклопедiєю тогочасного життя. Із неї можна було дiзнатися, що “козаки” – вiд татарського слова “кайзак”, що значить “вiльний чоловiк”, “неустрашимий вояк”. А ще козаки жили за порогами Днiпра, то їх названо також запорожцями. Мiсце, де вони мешкали, називали Сiч, або Сiчовий Кiш, бо острiв  був вiдгороджений навколо наче кiш, i до нього не було приступу. У тiй Сiчi козаки зимували i вiдпочивали по походах на татар i туркiв пiд проводом свого вождя, його називали батьком, отаманом або кошовим. Такi козацькi ватаги постали вже в ХV столітті. Першi звiстки про козакiв записанi в хронiках i лiтописах уже в 1492 р. Та певнiше i досконалiше iсторичнi дані про козакiв починаються щойно коло року 1550, коли козаки осiли першим Кошем на Днiпрi й обрали єдиного Кошового. Першим кошовим Запорiзької Сiчi був Дмитро Вишневецький, званий також Байда. Вiн походив із роду давнiх українських князiв Волинi – з мiста Вишнiвця. Пiд його проводом збудували собi запорожцi першу укрiплену Сiч на островi Хортицi, серед Днiпра. По смертi Байди Вишневецького козаки-запорожцi не переставали воювати з турками, з татарами та з iншими ворогами українського народу. Вони подiлилися на “рiчкових” та “днiпрових”. “Рiчковi” козаки проживали над рiчками в своїх хатах, полювали там на звiра, ловили рибу i продавали на Сiч, щоб козаки на Сiчi (“днiпровi”) мали чим жити пiд час вiдпочинку. Коли ж зачиналася  яка вiйна, то i рiчковi, i днiпровi збиралися разом i рушали в похiд.

Іван Підкова.
Малюнок з польського альбому початкуХVІІ ст.

У 1575 р. був обраний новий кошовий Богдан Ружицький.

Третiм отаманом був Iван Пiдкова (його було страчено польским королем Стефаном Баторієм за непокору).

У 1583 роцi вибрали собi запорожцi нового отамана Самiйла Зборовського. По його смерті проводило козаками-запорожцями кiлька менше вiдомих отаманiв, як Михайло i Кирик Ружинськi, Захар Кулага, Богдан Микошинський, Лукiян Чорниський та Войтих Чанiвицький.

Коло 1590 р. з’явився на Запорiзькiй Сiчi Христофор Косинський i незабаром вибрали його козаки отаманом. Вiн розпочав першу справедливу вiйну з Польщею.

Далi отаманом був Северин Наливайко, Грицько Лобода. Обох було страчено.

Гетьманом вiд 1616 до 1622 р. був Петро Конашевич-Сагайдачний.

П.Конашевич-Сагайдачний

Наступнi гетьмани Олифер Голуб, Михайло Дорошенко, Тарас Трясило (у Т.Г.Шевченка про нього є поема “Тарасова нiч”). Далi був Iван Петражицький-Кулага, Iван Сулима, Василь Томиленко, Павло Павлюк, Микола Потоцький, Богдан Хмельницький (в 1648 р.) – вiн вiдбудував вiльну державу на Українi, що була цiлих триста лiт перед Хмельницьким пiд пануванням Литви й Польщi.

За Хмельниччини, яку прийнято називати “козацькою добою”, в Українi був надто високий освiтянський статус серед селян, особливо у ХVII столiттi. Про це стверджували численнi iноземнi мандрiвники, котрi вiдвiдували нашi землi. Вiдомий французький iнженер Боплан у своєму “Описi України” писав, що майже в кожному селi є школи, а тому за рiвнем освiти ми випереджали європейськi країни. Протягом двох сторiч – ХVI-ХVII – освiтянством опiкалися переважно церковнi братства. На свiй почин вони органiзовували народнi школи, у яких вчилися селянськi дiти.

П.Дорошенко

Далi гетьманами були син Хмельницького Юрась Хмельницький, Iван Виговський, Петро Дорошенко (за його правління Україна подiлилася на лiвобережну i правобережну). На Лiвобережнiй Українi вибрали одного гетьмана, на Правобережнiй – другого. Україна спливала кров’ю i щораз бiльше падала та слабла. Недарма народ та iсторiя назвали тi часи “Руїною”. Петро Дорошенко помер у неволi в 1698 р. в Ярополчу коло Вятки, там є досi його могила. Так загинув гетьман, що справдi щиро бажав добра Українi i за це назвав його український народ почесною назвою “Сонце руїни”.

Далi були Iван Сiрко (саме за його правлiння – 1670-1680 роки – почали осiдати першi поселенцi з України на Чорнiм морi). Далi Iван Мазепа (з села Мазепинцi на Київщинi; похований у мiстi Галацi (нинiшнiй Румунiї), там i донинi його домовина). Павло Полуботок (1722-1724 рр.), Данило Апостол, Кирило Розумовський – останнiй гетьман України (1750 р.).

Отак закiнчила своє iснування вiльна українська держава пiд владою гетьманiв. Причиною її упадку були, як ми бачимо, численнi вороги з усiх боків, та ще й те, що тi вороги через замалу свiдомiсть українського народу могли i в народi сiяти незгоду i тим легше народ поневолювати.

Сьогоднi упевненою ходою iде процес оновлення козаччини i всього того, що несе в собi славнi, але призабутi сторiнки сивої давнини. Козацтво знову починає відігравати велику роль у вихованні молоді: Українська козацька педагогіка. Концепція