Цікавинки про народні свята цього тижня

Iвана Предтечi, Хрестителя (20 сiчня). Після Водохреща відзначається Собор Івана Хрестителя, адже саме Предтеча, за біблійною легендою, здійснив таїнство хрещення йорданською водою Ісуса Христа. Цього дня виносили з хати хлiб i сiль, що лежали на покутi вiд Багатої кутi i, розламавши буханку на шматочки, годували тварин. Це ж робили i з сiном. Із 20 сiчня жiнкам дозволялося шити i прясти. Не випадково мовиться: “Пiсля Iвана Предтечi хто не робить, того б’ють у плечi” чи “Прийшов Iван Предтеча та й забрав свята на плечi”. Справдi-бо, цим днем закiнчувались зимовi святки.

На 20 січня цього року припадає також Святий понеділок. Перший понеділок після Водохреща називали «святим» або «різдвяним». Етнограф Павло Чубинський писав: «В цей день їдять пісне, хоч у празники не дотримувалися постів – ні в середу, ні в п’ятницю». 

Преподобномученик Григорій Печерський

Омеляна, Пiв-Iвана. Рiздвяний день (21 сiчня). Цього дня вшановують пам`ять преподобного Омеляна-Сповідника, Григорія Чудотворця, ченця Києво-Печерського монастиря, що відзначився чудесами зцілення зіллям. Хоча це був не пісний день, але не вживали м’яса, доїдали святкові страви. Але горілку пити можна і в "святий" понеділок. У народі існує про це приказка: «Святий понеділку, не сварись на мене, що я п'ю горілку».

Присвячували його переважно гостинам, казали: “Пiв-Iвана полоще ложки”. Власне, на Рiздвяний день повнiстю завершуються всi святки зимового циклу, а тому його ще називають “виряджанням”, або “проганянням” свят. Заміжнi жiнки, прикрасивши гребенi (подекуди прив`язавши до днища мотузку, волочили гребені), ходили вiд хати до хати, гостювали по черзі в кожній, повідомляючи, що ввечері будуть свята проганяти, тобто збиратися на останні складчини, а потiм збиралися в однiй з осель за святковий стiл. Чоловіки ж брали в`язанки гречаної соломи, яку намолотили в Пилипівку, і розносили їх по сусідах, примовляючи: "Нате вам ковбаси!" - і починалося частування. За обрядовим столом виголошували різноманітні тости, побажання, примовляння. Як і годилося, першим робив це господар:

-          Померлим душам,— казав він,— царство небесне: батькам, матерям, братам, сестрам та діткам маленьким. Нехай легенько згадається і нашому синові, де він у світі повертається, а нам пошли, Боже, вік і здоров'я, щоб цей празник одпровадити та в мирі-покої і з вами, здоровими, щастя діждати. Сподоб, Господи, Боже наш, щоб Бог родив жито, пшеницю і всяку пашницю, а нам діждати жати, спочивати та людям честь віддавати!

Присутні відповідали:

-          Дай, Боже!

-          Хай Бог хліб родить та скотину плодить!

-          Роди, Боже, хліб, а до хліба опеньки!

-          Приспоряй, Господи, Божу росу, щоб корівка доїлась!

-          Роди, Боже, жито, пщеницю, а в запічку дітей копицю!

Увечерi годилося внести до хати мички й коноворотки (на Сумщинi цю обрядодiю робили на Голодну кутю), приповiдуючи: “Тiк i притiк причинок приволiк” – себто можна братися за роботу. 

У багатьох регiонах у цей вечiр молодi парубки “проганяли кутю” за обрядом, наведеним вище.

Багато народних прикмет пов’язано iз iменем Омеляна, означає воно “той, хто змагається”. Вважалося, якщо вiтер повiє зi сходу, то лiто буде грiзне, а з пiвдня – грозове. Тому й мовилося: “Який Омелько, таке й лiтенько”.

Коли в цей день вiтер з пiвночi, то буде лiто холодне, а з півдня - на грозове літо.

Знаменний день 21 сiчня i тим, що в 1919 роцi у Хустi на народних зборах було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республiкою.

Універсал Директорії УНР

Пилипа (22 сiчня). День пам’ятi святителя Пилипа, митрополита Московського, чудотворця. Iм’я Пилип – грецького походження й означає того, хто любить коней.

День 22 сiчня оголошений Днем соборностi України на згадку про визначну подію 1919 року, коли Директорiя Української Народної Республiки проголосила на Софiйськiй площi в Києвi злуку всiх українськиi земель в одну Українську державу, головою Директорiї на той час був Володимир Винниченко.

В.К.Винниченко
(28.07.1880 - 06.03.1951 рр.)

Маркiяна (23 сiчня). Цей день називали ще “Грицем-лiтозазивачем”, Днем Григорiя-лiтовказiвника, або Григорiя Ниського (Григорiй – молодший брат Василя Великого (Василiв день – Старий Новий рiк), один із найвiдомiших богословiв i дiячiв християнської думки).

У цей день по снiговi примiчають, яким буде лiто: дощовим чи сухим. Вважається: якщо дерева в снiгу – небо буде синє, а ось якщо iнiй на скирдах сiна (хлiба), то лiто буде сiрим та мокрим.

Лiто очiкується дощове, якщо в Григорiїв день хуртовина.

Який день – таке й лiто.

Iнiй на стiжках – на мокрий рiк.

Преподобний Феодосій Великий.
Житійна ікона ХVІІІ ст.

Феодосiя-весняка (24 сiчня). За релігійним календарем, сьогодні віряни вшановують пам'ять Преподобного Феодосія Великого, який жив у V – VI ст. і був основоположником спільножитних монастирів. Синонiмiчнi форми до iменi Феодосiй – Тодось, Теодось, Тодосiй, Феодось. Означає воно “божий дар”.

Вважалося, що не можна на Федосія піднімати хустку, яка буде лежати на дорозі, інакше накличете на себе біду. Також не прийнято було приймати ніяких подарунків від чужих людей. Цей день варто проводити з сім’єю. Люди вірили: якщо зібратися всім разом за одним столом – сім’я буде міцною та дружною.

Наші пращури у цей день звертали особливу увагу на поведінку домашніх тварин: якщо кішка багато спала і шукала тепле місце, то скоро неодмінно повинні вдарити сильні морози; а скавучить собака – хтось із родини захворіє. За повір’ями, захиститися від проблем зі здоров’ям допоможуть сильні, різкі запахи. Тому 24 січня наші предки проводили обряд обкурювання всього будинку сухим полином та іншими ароматними травами.

У цей день кажуть: Федосiєве тепло на ранню весну пiшло.

Уранці йде сніг – увечері вдарить мороз і холодні дні триватимуть довго.

Яка погода на Федосія, таким буде весь листопад.

На дахах 24 січня висять бурульки – лютий буде теплим.

Тетяни (25 сiчня). Це день пам’ятi мученицi Тетяни, i з нею вшановують тих, хто постраждав вiд будь-яких нещасних випадкiв. За легендою, мучениця Тетяна, знатна римлянка (вона була дочкою римського проконсула, побожного християнина, таємно прийняла християнство, жила в дівоцтві, була страчена 225 року після відмови повернутися до язичницької віри), мала великi здiбностi й сильний потяг до знань. Вона постiйно чогось навчалася, оволодiваючи все новими i новими науками. Тому її вважають покровителькою студентiв i школярiв, а також усiх, хто прагне до вдосконалення, незважаючи на жодні перешкоди.

Якщо вигляне сонце, то рано прилетять птахи з вирiю, а коли снiжно, то дощитиме по лiтi.

Кирила та Тита-воїна (27 сiчня). Преподобний Тит був спочатку воїном, i, вирiзняючись особливою мужнiстю, в битвi з неприятелем був поранений у голову. Хвороба змусила його вiдмовитися вiд воїнського життя. Отож i пiшов вiн до Печерського монастиря, де всi останнi днi життя відмолював свої грiхи. За сучасним церковним календарем день пам`яті преподобного відзначається 11 березня, окремо - 12 березня (27 лютого за ст.ст.). Можливо, у книзі В.Скуратівського день Тита-воїна помилково віднесено до січня.

Також цього дня православна церква вшановує пам’ять рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії.

У народному календарі цей день відзначений особливими обрядами, пов’язаними з худобою. Селяни ретельно прибирали стайні, встеляли підлогу свіжою соломою, чистили всіх домашніх тварин і ситно годували їх. Особливу увагу приділяли коровам. Вважалося, що цього дня коров’яче молоко набуває цілющої сили, навіть здатне загасити пожежу.

На Тита наші предки помічали погоду.

Якщо дерева вкривалися інеєм — це віщувало тепло, а от білі хмари обіцяли холоднечу. Якщо у морозний день йшов сніг — чекали на потепління, а якщо на заході з'являвся стовп сонячного світла — навпаки, готувалися до морозів.

Прийнято вважати, що ранній спів півнів обіцяє тепло, а каркання ворони вранці — заметіль.

Місяць не має яскравого насиченого кольору – до снігу.

Якщо навколо місяця видно серпанок, то незабаром закрутить заметіль.

Якщо на Ніну зірки яскраво почали мерехтіти, то мороз посилиться.

Зустріч Святого Антонія і Павла
(коптська ікона)

Отдання, Видення, Павлів день (28 сiчня). Сьогодні православні вшановують пам’ять Павла Фівейського – першого християнського ченця та відлюдника, який, за переказами, прожив 113 років, із яких 91 рік він провів на самоті.

У народі говорили: “Павло день додав”. Дні ставали довшими, ночі – коротшими, а весна була вже близько. У народному календарі цей день – перелам зими. На Русі його називали днем ​​відунів і нещасливою датою. Вірили, що на Павлів день чаклуни можуть передати свої здібності учням. Прості люди остерігалися вроків, які могли наслати відуни.

Вважають, що в цей день чаклунки дають «даннє». У народi побутує безліч повiр’їв про те, що  деякі люди можуть будь-кого приворожити до себе, наслати рiзноманiтнi хвороби тощо. Iснувало повiр’я: щоб стати чаклуном, треба пiти на мiсце, де сходяться три дороги, i здiйняти галас, на який неодмiнно приповзе гадюка; вбивши її, необхiдно порiзати палець i змiшати свою кров з гадючою; якщо рана одразу заживе, то такий уже може “давати даннє”. Подiбнi мiстичнi уявлення в давнину були вельми поширеними, не даремно Видення пов’язували з чаклунством.

Спостерігали і за погодою:

Блискучі зірки у Павлів день передвіщають мороз, тьмяні — тепло, а «блимаючі» — завірюху. Крім того, якщо на півночі з’явилися хмари — не варто сподіватися на відлигу.

Якщо в цей день дме сильний вітер, значить літо буде дощовим.

Якщо синиці вранці 28 січня щебечуть під вікном, шукають укриття – незабаром вдарять сильні морози і почнеться завірюха.

Каркають ворони – чекай відлиги.

Вітер дме – прикмета того, що весь рік буде багато снігу і дощу.

На небі 28 січня багато зірок – чекай доброго врожаю льону.

На північній стороні видно хмари – мороз буде міцнішати.

Сильний снігопад – вночі вдарять морози.

Горобці сидять на деревах і не цвірінькають – скоро піде сніг.

Ворон на півночі голосно закаркав опівдні – прикмета того, що буде мороз; на півдні – чекай відлиги.

Чесні окови апостола Петра
у церкві Сан П'єтро ін Вінколі, Рим

Петра Вериги, або поклонiння чесним веригам (кайданам) святогоапостола Петра (29 сiчня). Цього дня зима «або поставить, або поломить криги». А ще казали: «На Петра Вериги розбиваються криги», бо за народним віруванням – це останній день зими.

На Петра  Вериги – половина снiгу, половина криги .

З Вериги чекайте вiдлиги.

Є такий рiк, що на день – сiм погод.

На Вериговий день селяни органiзовувались у гурти, вирушали заготовляти лiс. У давнину було правило: вирубку лiсiв проводили не будь-коли, а лише взимку – “коли дерева сплять”. На Петра ніколи не прали. Із Вериговим днем люди пов’язували закiнчення зими, а вiдтак i прогнозували погоду.

Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на небі видно зорі, літо врожайне буде, а рік щасливий. Якщо ніч понура, то й рік понурий: неврожай, пошесть на худобу.

Як мороз у цей день, то літом – спека.

Якщо дворова птиця – гуси, качки, сидячи на снігу, машуть крильми, ніби пливуть, - буде відлига. Те саме, як пси качаються по снігу.

Як уночі місяць обгородиться хмарами, буде вітер.

Гайвороння кряче в цей день на метелицю.

Меморіал пам`яті героїв Крут

Ще день 29 сiчня назавжди вписаний в iсторiю боротьби українського народу за власну державнiсть як День слави i скорботи. Цього дня 1918 року загинуло бiля 300 чоловiк, переважно студентської молодi, захищаючи незалежнiсть рiдного мiста Крути. Зараз на полi бою нагорнуто Курган скорботи, увiнчаний хрестом. Тут – вiнки i квiти. Лицарський подвиг юних українцiв не забутий.

Преподобний Антоній Великий.
Ікона ХVІ ст.

Антона (30 сiчня). Цього дня вшановується пам’ять Антонія Великого, якого вважають засновником християнського чернецтва. За прадавніми віруваннями цього дня треба було пекти обрядові круглі хлібці з толокна (колобки), що символізували сонце, і пригощати ними дітей, щоб швидше літо прийшло.

У народi казали: “Хитрий Антон зо всiх сторон”, адже погода в цей час дуже оманлива та нестійка. Мабуть, тому його ще називали Перезимником: “Перезимник подасть надію й утеплить, а потім обмане – все морозом візьме”.

Якщо весь день на Антона відлига, чекай ранньої весни та гарного улову риби.

Іде сніг – буде пізня весна. Відлига на Антона – опадів навесні майже не буде.

Якщо білки збираються зграйками в одному дуплі, то морози будуть довгими й сильними.

Якщо лисиця лягла на сніг – будуть холоди. Гучний щебет синиць уранці 30 січня також віщує похолодання. Ясний і безвітряний день 30 січня – чекай похолодання.

Якщо місяць лише зрідка визирає з-за хмар, то врожай зернових буде гарним. А ясне небо й місячна ніч пророкують поганий урожай.

Місяць на Антона має круті роги – погода буде сонячною та морозною.

Святі Афанасій Великий
і Кирило Олександрійський. Візантія.
Початок ХІV ст.

Кирила та Опанаса (31 сiчня). Православні християни згадують Олександрійських архієпископів святителів Афанасія і Кирила. За народним календарем, дата отримала назву Афанасіїв день, Афанасій-Ломиніс.

Афанасій-Ломиніс здавна відомий своїми міцними морозами. У народі з цього приводу навіть склали приказку: «Коли прийшов Ломоніс, ховай швидше щоки і ніс».

З Панасовими морозами жарти лихi.

На Опанаса-ломиноса бережи носа.

Цього морозного дня у слов’ян було прийнято займатися домашніми справами, поратися по господарству. Жінки печі топили та їсти готували, а чоловіки робили обереги від нечистої сили. За народними повір’ями, відьми сьогодні на свій шабаш злітаються. Але від буйних веселощів втрачають сили і пам’ять, тому стають вразливими. Тому саме цього дня з ними легше було боротися: запрошувати знахарів, проводити обряди, заговорювати пічні труби в будинку, через які відьми пробираються в людське житло.

Т.Г.Шевченко. Знахар.
Ілюстрація до однойменного твору
Гр.Квітки-Основ`яненка. 1841 р.

Починався короткий період весіль. Раніше якщо хлопець не встигав засватати дівчину до 31 січня, то вже до Масляної весілля не буде, тільки після Великодня можна було одружуватися.

 (За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу")

Місяцелік: Старий Новий рік

Як Новий рік став старим

Напевно, почувши вперше назву свята "Старий Новий рік" ви здивувалися: як новий рік може бути старим? Цей оксюморон і досі спантеличує іноземців. А справа у зміні літочислення.

Усе життя наших предків-сонцепоклонників - господарська діяльність, вірування і свята, звичаї, народна мораль і філософія - було тісно пов'язане з навколишнім світом. Тому новий рік - нове літо - починався в день нового Місяця, найближчий до весняного рівнодення (21 березня), коли починається відродження природи. Календар дажбожичів узагалі був пов'язаний із рухом Місяця, а рік складався з 12 або 13 місяців (це число нестабільне, оскільки повний місячний цикл відбувається протягом 28 - 29 днів, а на один "сонячний" день іноді може припадати два "місячні"). 

Після християнізації Русі, було запроваджено юліанський календар і Новий рік стали святкувати 1 березня, що за легендою відповідало даті створення світу. Хоча слово "святкувати" тут не зовсім доречне. Справа в тому, що давні християни відмовлялися відзначати Новий рік, вважаючи його поганським звичаєм. Ще 692 року Костянтинопольський синод звертався до вірян із закликом не брати участі в цьому святі. Церква деяких країн до ІX століття відзначала Новий рік 25 березня як день "покути за гріхи".

Так тривало досить довго, поки, імовірно в XV столітті, церква не перенесла дату святкування на 1 вересня, відповідно до прийнятої у Візантії традиції, а літочислення почали вести від «створення світу». До цього часу закінчувався збір урожаю і була можливість підвести підсумки року та відпочити і відзначити. Можливо, тому святкування Нового року стало одним з найулюбленіших. У цей час проводились масові народні гуляння, широкі застілля і ярмарки.

Юліанський календар був створений у 46 році до нашої ери легендарним римським імператором Юлієм Цезарем, який взяв за основу обліку часу єгипетський сонячний календар, тому рік у ньому складався з 365 днів, по 7 днів на тиждень. Саме по ньому в освіченому світі стали вести літочислення. Цікаво, що у стародавніх римлян рік складався з десяти місяців, маючи при цьому 304 дні, а зима не поділялася на місяці. Початком року вважався березень, що збігався з початком польових робіт. Порядок слідування місяців відбився на латинських назвах деяких місяців (наприклад, лат.September (вересень) — буквально — сьомий, лат.October (жовтень) — буквально — восьмий і т. д.). Імператор Нума Помпілій збільшив кількість місяців на два — Ianuarius (січень) та Februarius (лютий), названі на честь богів Януса та Феба. 153 р. до н. е. початок року було перенесено на 1 січня. У цей день римляни приносили жертви Янусу й починали з нього великі заходи, вважаючи перший день року особливо сприятливим. У цей день у Стародавньому Римі було прийнято відпускати на волю рабів. 

Протягом XVІ - XVІІ століть у більшості країн Європи перейшли на сучасну традицію святкування 1 січня.

На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, а пізніше - Речі Посполитої, з 1362 року початок нового року було встановлено на 1 січня (на свято Обрізання Господнього) і літочислення велося «від Різдва Христового». Ця система трапляється в українських літописах того часу.

Руська православна церква за основу літочислення теж прийняла юліанський календар (паралельно використовувалася прадавня система літочислення). 

З часом він дав неточність у обчисленні часу, бо в ньому кожні 128 років набігала похибка в одну "зайву" добу. Ураховуючи те, що відповідно до традиції Пасху приурочувати до дня весняного сонцестояння, похибки календаря приводили до того, що календарне 21 березня стало віддалятися від рівнодення, зміщуючись ближче до дня літнього сонцестояння. Назрілу реформу календаря здійснив Папа Римський Григорій ХІІІ на основі проекту італійського лікаря і математика Луїджі Ліліо. Загалом система залишилась такою ж, якою вона була в юліанському календарі, але із кожних 400 років тепер “викидалося” три зайвих дні. При переході до нового календаря була скоригована похибка в десять днів, яка набігла з 325 р., і, згідно з буллою від 24 лютого 1582 р., після четверга 4 жовтня 1582 р. п'ятниця вважалась не 5, а 15 жовтня. 

Православна церква на Костянтинопольському соборі 1583 року визнала неточність юліанського календаря, однак відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським Песахом або наступає раніше, що заборонено «Апостольськими правилами». У той же час протестантські країни перейшли на григоріанський календар лише у XVІІІ столітті, таким чином тривалий час Новий рік у православних та протестантських країнах наступав на 11 днів пізніше за католицький (тепер похибка становить 13 днів).

З 20 (30) грудня 1699 року за наказом царя Петра І Новий рік у Російській імперії починають святкувати, за прикладом усіх християнських народів, 1 січня, причому як і раніше — за юліанським календарем. У цьому ж указі наказувалося, як зустрічати Новий рік: наряджати новорічну ялинку іграшками і іншою мішурою, використовувати хлопавки і влаштовувати маскарад. Також Петро І ввів нове літочислення від Різдва Христового. Старе літочислення від створення світу також допускалося. 

У XVІІІ столітті практично всі протестантські держави переходять на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії до 1918 року зберігався юліанський, через що Новий рік на землях, що входили до її складу, не збігався з західноєвропейським.

Поштівка, 1906.

У 1918 році декретом Раднаркому «…з метою встановлення в Росії однакового майже з усіма культурними народами рахування часу…» було прийнято перехід на григоріанський календар і Новий рік знову почав збігатися з європейським, однак сам Новий рік був оголошений буржуазним святом, пережитком минулого. Натомість запроваджувалися пролетарські свята. Так було до 1935 року, поки в одній з газет не з'явилася стаття про те, що діти робітників і селян повинні святкувати Новий рік не гірше, ніж їхні ровесники з капіталістичних країн. Відразу по всій країні стали продаватися ялинки, прикраси, листівки та солодощі.

Листівка 1954 р.

А з 1937 року з'являється обов'язковий персонаж театралізованих новорічних "ранків" у дитсадках і школах - Дід Мороз.
Саме тоді Новий рік став одним з найулюбленіших свят радянського народу. Новорічних свят в СРСР з 1930 по 1947 рік, як таких, і не було, адже 1 січня тоді було робочим днем, лише з 1947 року перший день нового року став вихідним, а з 1992 зробили вихідним і 2 січня.

Однак повернімося до 1918 року. Російська, а також сербська та єрусалимська православні церкви відмовились переходити на новий стиль, унаслідок чого всі нерухомі церковні свята, а також Новий рік відзначаються за старим (юліанським) календарем, у результаті чого утворився такий рідкісний історично-культурний феномен, як Старий Новий рік. Як додаткове свято, Старий Новий рік і понині святкується в Україні, Росії, Білорусі, Сербії, Чорногорії та окремих районах Швейцарії.

Цікавинки про народні свята цього тижня

Меланки, Меланiї, Щедрий вечiр, Щедра кутя (13 сiчня). Зранку починали готувати другу обрядову кутю – щедру. На вiдмiну вiд багатої, її можна було заправляти скороминою; на Полiссi, скажiмо, зерна варили зi смальцем. Як i на Багатий вечiр, кутю також ставили на покутi, дотримуючись попереднiх обрядiв. Крiм того, господинi пекли млинцi з салом, готували пироги, вареники з сиром (у книзі "Звичаї нашого народу" О.Воропая згадуються й такі страви: "понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, "пироги"), щоб обдаровувати щедрувальникiв та посiвальникiв. Дехто з богомiльнiших рiзав чорну курку, щоб “iншi добре някщося”, адже саме з цiєю породою пов’язанi численi забобони (якщо чорна курка починала спiвати пiвнем, то їй одразу вiдрубували голову, бо “вона вiщувала покiйника в родинi”).

У цей день традицiйним був новорiчний обряд “Меланки” з використанням численних масок. Роль Меланки виконував хлопець, переодягнений у жiночiй народний костюм. Дiвчата меланкували дуже рiдко. Iншi ролi теж виконували хлопцi. Це був веселий карнавал, де учасники у масках розiгрували маленькi iнтермедiї за шлюбними мотивами. Меланка зображувала недоладну господиню, яка б’є посуд, миє пiч водою, а лави пiдмазує глиною, смiття пiдмiтає до середини хати, тощо. У “Меланцi” були традицiйнi карнавальнi образи Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, Дiда, Баби. 

Докладно описує обряди водіння Кози та Меланки Олекса Воропай у книзі "Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис". 

Звечора й до пiвночi щедрувальники обходили оселi.

Щедрували  лише дiвчата (слід зазначити, що інші етнографи, наприклад, Олекса Воропай не підтримують цієї думки, за їхніми спостереженнями, хлопці теж щедрували). Зiбравшись у гурти, вони вiдвiдували сусiдiв, вiншуючи їх поетичними пiснями-щедрiвками. Крiм того, дiвчатка-пiдлiтки поодинцi чи гуртом оббiгали односельцiв, щоб защедрувати. Щедрiвки виконували в один голос або ж речитативом.

 Зi Щедрою кутею пов’язано чимало побутових обрядодiй. Скажiмо, щоб залагодити конфлiкт, сусiди йшли один до одного миритися, аби “Новий рiк зустрiти в мирi й злагодi”. Хлопцi, якi перед цим “одержали гарбуза”, вдруге засилали сватiв з надiєю “на благословенну згоду”.

Сiдаючи до святвечерi, кожен намагався одягти нову або свiжу сорочку, а також мати власну, спецiально мiчену, ложку. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дiтей вийти з хати, а бiля батька, що сидiв за столом, клала стiльки пирогiв, щоб його не було видно. Пiсля цього запрошували дiтлахiв до свiтлицi. “А де ж це, - запитували вони здивовано, - наш тато?” “А хiба ви, - вiдповiдав вiн, - мене не бачите?” “Нi, не бачимо…” “То дай Боже, щоб ви так завше мене не бачили!” – вiдказував батько i, вставши, роздавав усiм хлiб.

Повечерявши, господар з дружиною або сином, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру та перевесла, йшли в сад. Господар  пiдходив до дерева i звертався до нього: “Доброго вечора тобi! Чи будеш нам родити, чи нi?” Дружина або син вiдказували за яблуню: “Не рубай мене. Я тобi один год не вродю, а сiм вродю!”

Потiм по черзi пiдходили до iнших, якi менше плодоносили, примовляючи: “Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано родиш!” Висловивши прохання, господар тричi розмахував сокирою i стукав обухом по стовбуру. “Гляди ж менi, - погрожував, - роди, бо як не вродиш, то на прийшлий рiк зрубаємо”. Чи ж приказував: “Роди нам, Боже, рясно, як на небi звiзди, i так красно, як од них ясно!”. По цьому кожне дерево пiдв’язували перевеслами.

Потiм обходили пасiку, домашнiх тварин, благословляючи їх i ощедровуючи кутею. На Полтавшинi та Бойкiвщинi виносили на ниву плуга i, запрягшись, символiчно орали, щоб у майбутньому роцi  добре вродило  збiжжя.

Тим часом дiвчата, зiбравшись, починали ворожити, а парубки викрадали в них удома ворота або хвiртки, хоч би як не стерегли господарi. Щоб повернути втрату, батько дiвчини мусив ставити могорич.

Новий старий рiк, Василiя, Василi (14 сiчня). За християнським ученням, у цей день Христовi зробили “обрiзання”, а тому вiруючі намагаються нiчого не рiзати. На Новий рiк припадає свято Василя, який вважався покровителем землеробства. Ось чому вдосвiта годилося засiяти збiжжя оселi. Це робили переважно пiдлiтки.

У тих селах, де була церква, засiвали пiсля ранкової вiдправи, а де не було – вдосвiта. Батьки будили своїх синiв (традицiйно засiвали тiльки хлопчики, а дiвчатка лише щедрували). Зодягшись, дiтлахи брали спецiально виплетену рукавицю, наповнювали її житнiм чи пшеничним зерном i, ставши перед  образами, засiвали власну хату: “На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю i всяку пашницю. Будьте здоровi, з Новим роком та з Василем!”

Батьки ощедровували хлопцiв грiшми, i тодi вони, починаючи з крайньої хати, оббiгали сусiдськi оселi. Кожен намагався щонайпершим засiяти i отримати найкращий подарунок. Тим, хто спiзнювався, давали лише млинцi та пироги. Вiдтак за дiтьми бiгали тiчки псiв, яких пiдгодовували посiвальники. Найбiльш похiдною була така засiваночка:

Ходе Iлля

На Василя,

Несе пугу метяную.

Туди махне

I сюди махне.

У полi ядро,

А вдома добро.

Зроди,Боже,

Жито, пшеницю,

Усяку пашницю! 

Часом перших посiвальникiв господиня садовила на порозi й роззувала, щоб “вдома краще кури неслись”, а господар тим часом iшов з коцюбою до сiдла i згонив курей, щоб “починали скорiше нестись”.

Спiвали таку щедрiвку:

Ой сивая та i зозуленька,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на здоров’я!

Усi сади та i облiтала

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в одному та i не бувала,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в тiм саду три тереми:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

У першому красне сонце,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

У другому ясен мiсяць,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

А в третьому дрiбнi зiрки,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Ясен мiсяць – пан господар,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Красне сонце – жона його,

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Дрiбнi зiрки – його дiти,

Щедрий вечiр, добрий вечiр!

Крiм iндивiдуальних, були й гуртовi посiвальники – так званi “товариства”. Вони вибирали з-помiж себе старшого. На Чернiгiвщинi головного посiвальника пiдводили до лави, приказуючи: “Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре сiдало: кури, гуси, качки, рої та старости!” Нерiдко до юних посiвальникiв приєднувався ще й парубок, перевдягнутий у “козу” з великими вухами, зробленими з колоскiв.

На Новий рiк у Поднiстров’ї  хлопцi ходили бiля рiчки з “туром”, приспiвуючи: “Ой туре, туре, небоже, ой обернися та поклонися!” Вони сповiщали про зимове сонцестояння. Адже астрономiчно це пора, коли “сонце вже повертало на лiто”.

14 сiчня вважалося за честь вiдвiдати всiх Василiв. Деiнде на новолiтування виносили на подвiр’я “дiдуха” i спалювали його, що символiзувало початок Нового року.

На Новий рiк прибавляється дня на заячий скiк.

На Новий рiк прибуває дня на барана скiк.

Василiв вечiр додає дня на курячу нiжку.

Снiг випадає в цей день – щасливий рiк буде.

На Василя вечiр вiдьми крадуть мiсяць.

На Новий рiк погода – буде в полi урода.

Старий рiк у ноги – Новий у пороги.

Богоявлення, чи Бабин вечiр, День святкування 70 апостолiв (17 сiчня). Кроплять хати свяченою водою. На Закарпаттi жiнки у свяченiй водi замiшували борошно i на дверях та одвiрках прилiплювали з тiста хрести, щоб “упирi i всiляка нечиста сила не мала сили”. Дiвчата ж iшли шукати буковi трiски на подвiр’я, приказуючи: “Самi буковi, самi буковi!” – це для того, щоб добре збиралися гриби. Вони намагалися “напрясти повісмо, щоб баби не плювали на куделю”, себто не оскверняли їхньої працi лихими поговірками. Мешканцi лiсових та гiрських районiв намагалися в цей день не згадувати вовкiв, якi можуть напасти на отару.

Голодна кутя, Голодний Святвечiр (18 сiчня). Готують третю й останню кутю рiздвяно-новорiчних свят. Називається вона “голодною”, бо з цiєї пори й до наступного дня, доки не освятять воду в рiчцi, люди говiли, тобто не їли. Власне, це був останнiй день колядок.

На Голодний Святвечiр водити “Меланку” здебiльшого дiвчата, хоч у деяких регiонах робили це й парубки. На бiльшостi територiї України основнi новорiчнi дiйства завершувалися пiсля Василя.

З голодною кутею пов’язанi цiкавi обрядодiї “заклинання морозу”. Адже хрещенський холод був у давнину наймiцнiший. Перед тим, як сiсти вечеряти, господар набирав ложку кутi, пiдходив до вiкна i тричi казав: “Морозе, морозе, йди до нас кутi їсти!”. Пiсля паузи знову звертався: “Не iдеш? То не йди нi на жито, нi на пшеницю, нi на всяку пашницю!”.

Деiнде хазяїн виходив на вулицю, окликуючи: “Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, бикiв, курей, свиней, жита й пшеницi! А якщо не йдеш, то йди собi на жiноцьку цибулю!”

Це заклинання морозу було особливою забавою для дiтвори. Вона припадала до вiкон i на всi лади запрошувала його до вечерi.

Пiсля цього парубки “проганяли кутю”. Деiнде робили це на Рiздвяний день (21 сiчня). Взявши макогони, виходили на вулицю i стукали ними у ворота й тини, вигукуючи: “Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар!” Iншi брали горщики, в яких варилася кутя, i, проказавши наведений дiалог, розбивали їх об ворота. При цьому, в кого були рушницi, робили три пострiли.

Залишки кутi вiддавали курям, а в окремий горщик складали iншi наїдки: “по три ложки для долi”. Її вiщуватиме той, хто останнiм прийде з Йордану, себто з Водохрещ. А тому всi, хто йшов до рiчки святити воду, намагалися якнайшвидше прийти додому.

Яскравi зорi на Голодну кутю – щедрий приплiд бiлих ягниць.

Як на Голодний вечiр вечiр темно, то вродить гречка.

Водохреща, Водохрещi, Водощi, Йордана (19 сiчня). Це третє, найбiльше й завершальне свято рiздвяно-новорiчного циклу, де церковний обряд тiсно переплiтався з народним, зберiгши красу й урочистiсть. З ним пов’язують хрещення на Йорданi Христа. Коли Iсус увiйшов у рiчку та Iоан поклав руки на голову Христа, над ним розчинилося небо, i зiйшов Дух Святий в образi бiлого голуба, а також почувся з неба голос Бога Отця: ”Це мiй син улюблений, в якому все моє благоволiння”.

 Вiдтак у всiх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловiки йшли до рiчки чи ставка, вирубали з льоду хреста (“йордана”), ставили його поруч з ополонкою i обливали червоним буряковим квасом. Пiд обiд священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срiбного хреста. Пiсля цього випускали в повiтря кiлька пар голубiв i чинили гучну стрiлянину з порожнiх набоїв.

Люди набирали собi у глечики святої водицi i берегли її цiлий рiк, ласкаво називаючи водичкою-йорданичкою, бо це була жива вода, яка приносила здоров’я i красу.

Потiм найсмiлiшi юнаки купалися в ополонцi i всi спiвали:

Йордан, Йордан, вода студененька,

Пречиста Дiва воду брала,

Своє дитя напувала.

Священик ходив по селу i скроплював святою водичкою-йорданичкою кожну оселю, щоб до людей у двiр приходило тiльки щастя, щоб обминали їх нечистi сили злі. А маленькi колядники бiгли попереду гукаючи:

Роди, Боже, жито, пшеницю, кiрилейся!

Вони добре знали, що давньогрецкi слова “карiе, елейсон”  означають “Господи, помилуй”. Про це їм говорила бабуся.

I знову колядники заходили до кожної хати. 

Люди ходили в гостi одне до одного. Молодь колядувала, влаштовувала iгрища, катання на санках.

Вiддавна в народi посвячену на Водощi воду вважали своєрiдною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будiвлi, тварин, збiжжя тощо. I ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберiгатися протягом року. Чумаки брали її з собою в дорогу, козаки – в похiд. Дехто схильний  вважати, що свiжостi сприяє срiбло вiд хреста, церковники стверджують: пiд час обряду прикликається благословення Боже на воду й передається благодатна сила.

До Водохрещ жiнки намагалися не полоскати у водi бiлизни, бо “там чорти сидять i можуть вчепитися”. У посвячену воду дiвчата клали калину чи коралi й умивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ, протягом усiх свят, жiнки не ходили по воду, це робили тiльки чоловiки.

Увечерi газда, взявши спецiально випечений хрестоподiбний (або круглий) хлiб (“пирiг”, на Закарпаттi – “карачун”, "керечун", "крайчун", “хлiбець”), iшов до хлiва i вiв сам iз собою такий дiалог: “Хто йде?” – “Бог!” – “Що несе?”- “Пирiг!”. Потiм заходив у стайню, благословляв тварин i, розламавши хлiб на шматочки, роздавав їм.

Наступного ж дня господарi виводили на вулицю молодих лошат i волiв, щоб “об’їздити” – привчити до майбутньої працi. Їздили верхи на конях доти, доки тi не спiтнiють, а тодi освячували їх водою. Подiбний обряд – запрягання в сани молодих лошат i волiв, так зване “гуртове об’їжджання” , - влаштовували й на Новий рiк.

Пiсля Водохрещ, вважалося, мають слабнути морози. Тому казали:

Трiщи не трiщи, а вже минули Водохрещi.

Яскравi хрещенськi морози городять бiлi ярки.

Із цим святом пов’язанi й прикмети:

Коли на Водохрещi риба табуном ходить – на рої добре.

На Водохрещi день теплий – буде хлiб темний.

Якщо похмуро - хлiба буде вдосталь.

Йде лапатий снiг – на врожай.

Якщо зоряна нiч – вродять горiхи й ягоди.

Коли на Водохрещi випав повний мiсяць – буть великiй водi.

Якщо iде снiг – на врожай гречки: вранцi – ранньої, вдень -  середньої, а ввечерi – пiзньої.

Якщо вдень випав iнiй, то у вiдповiдний день треба сiяти пшеницю.

Пiд час освячення води йде снiг – добре роїтимуться бжоли й колоситимуться хлiба.

Ідучи на Йордан, люди вiрили: якщо пролетять поперед  корогви горобцi, то велика смерть на дiтей буде, граки – на молодь, а гуси – на лiтнiх.

(За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар")