Цікавинки про народні свята цього тижня

Святвечiр, Багатий вечiр, Багата кутя, Вiлiя (6 сiчня). Це одне з найурочистiших свят. Його вiдзначають напередоднi Рiздва. У рiзних регiонах України в його святкуваннi були деякi вiдмiнностi, на яких зупинимося окремо. Але всюди зi Святвечором пов’язаний обряд приготування першої кутi. Її називали багатою, тому що крiм неї готується ще 11 святвечiрнiх страв: борщ, узвар, горох, квасоля, капуста, риба, вареники, гриби, гречана каша з конопляним молоком, голубцi, коржi з маком.  У цій багатій, але пiснiй вечерi представлено найголовнiшi плоди поля, городу та саду.

Усе, що є вдома, повинно бути на мiсцi, усi члени сiм’ї теж. До хати вносять  “дiдуха” – снiп жита i вiтають усiх зі Святим вечором. На столi пiд скатертиною розстеляють сiно, на стiл ставлять три калачi (хлiби), сiль, свiчку.

Кутю традицiйно готували з пшеничного або ячмiнного зерна (на пiвднi України – з рису). Зерно спочатку вимочували у водi, товкли у ступi, сушили i знову товкли, щоб остаточно звiльнити вiд луски, потім варили.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало дiйств. Пiсля її приготування, вийнявши горщик із печi, дивилися: якщо зерно пiднялося через вiнчик – на добробут, а запало – на лихе. До звареного збiжжя добавляли мед, але пам’ятали вiдоме прислiв’я: “Не передай кутi меду”. У різних регiонах кутю заправляли товченим маком, волоськими горiхами, родзинками та iншими приправами. Усе це розводили узваром.

На особливу увагу заслуговує обряд “Нести кутю на покутю”. Адже вона неодмiнно має стояти там у новому горщику протягом усiх свят. В одних районах це робив найменший хлопчик у родинi. Напередоднi батько виплiтав йому новi вовнянi рукавички;  зодягши їх, хлопчик брав горщик i, несучи, декламував: “Несу кутю на покутю, на зелене сiно, щоб бджоли (або курчата) сiли”. На  пiвднi України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всiм присутнiм сiсти й удавати з себе квочку, наслiдуючи її звуки (“кво, кво”); коли ж ставила узвар, то просила всiх пiдвестися й кудкудакати (“кудкудах-кудкудах”). Це робилося для того, щоб кури гарно неслися й виводили курчат. Деiнде садовили на покуть дiтей, i тi гуртом вiдтворювали пташинi звуки. На Чернiгiвщинi господиня iмiтувала це тодi, як подавала кутю їсти. Здебiльшого на покуть вiдносив кутю хтось iз чоловiків. Але на Черкащинi перевага вiддавалася жiнкам. Господиня, несучи горщик, казала: “Кутю – на покуттю, узвар – на базар, а пироги – на торги: кво, кво…”; дiти ж услiд пiддакували: “Цяп-цяп…” Прилаштувавши горщик, мати пiдходила до малят i, прискубуючи їх за чубчики, приказувала: “Чуб-чуб…” – для того, щоб курчата були чубатими.

На покутi, де мала стояти кутя, робили кубельце з сiна. Власне, в нього й ставили горщик, прикривши хлiбом з дрiбкою солi. По закiнченнi свят частину сiна відавали худобi, а решту тримали  для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщинi з цiєї трави готували купелю для немовлят.

             Волиняни напередоднi Рiздва мастили хатню долiвку, вносили оберемок сiна i стелили його пiд столом. Воно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо в ньому переспав пес або кiт. У захiдних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярськi причандалля, а в iнших - випiкали тiстечка у формi господарського реманенту або збруї, обрядовий хлiб “Василi”, який клали на покуть. I тiльки на небосхлi з’являлася перша вечiрня зiрка, всiєю родиною сiдали, як казали, за багатий стiл. Вiн дiйсно був багатим, бо налiчував дванадцять рiзноманiтних страв (звiдси й назва “Багата кутя”). Першим, як i годилося, займав мiсце господар, а за ним – iншi члени родини. Пiд час святкової вечерi намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сiмейства пропонував пам’янути небiжчикiв i запросити їх на Святвечiр. Вважалося, що саме в цей день душi всiх близьких i  далеких членiв родини мають прийти до оселi, а вiдтак звiльняли для них мiсце на лавах, лiжках, стiльчиках, ставили страви i клали ложки. Слiдом за господарем виголошували молитву всi присутнi. Поетично-хвилюючi слова були зверненi до тих, хто “заблукав у лiсi, втопився у морi чи не повернувся з далекої дороги”.

Обряд з поминанням померлих присутнiй у всiх регiонах. В одних випадках цим дiйством започатковували вечерю, в iнших – завершували її. Господар поiменно називав небiжчикiв, приказуючи: “Хто вмер, той у ямi, а хто живий, той з нами” чи “Царство їм небесне, хай легко лежиться,а нам леко живеться!” Тодi, залишивши трохи кутi в мисцi, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвiта на Рiздво дивилися, чи не перевернулася чиясь, бо це означало, що власник такої ложки “скоро пiде з бiлого свiту”.

Наступну молитву виголошували нинi сущим – усiм членам родини. Їм зичили здоров’я й щастя, бажали, щоб гуртом та в злагодi дочекатися наступного Рiздва.

Опiсля господар брав свiчку та миску з кутею i, поклонившись до  чотирьох кутiв, передавав страву дружинi. Перед тим, як почати їсти, старiйшина, зачерпнувши ложку кутi, пiдкидав її до стелi – “на приплiд”. Усi стежили, скiльки прилипне зернин, бо стiльки з’явиться в новому роцi ягняток та iншої живностi. Друга порцiя призначалася врожаєвi зернових, третя – “забезпечувала” кiлькiсть роїв, адже традицiйно в кожному господарствi тримали бджiл. Тiльки пiсля цих завбачень починали вечеряти.

На Чернiгiвщинi перед трапезою господар, взявши першу ложку кутi в рот, не ковтаючи її, виходив надвiр подивитись на нiчне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре нестиметься всяка птиця, а коли зiрок мало – доведеться спродувати її. Лишень пiсля цього сiдали вечеряти. Кожен з присутнiх, з’ївши три ложки кутi, мав посмакувати всi страви i завершити їство ще раз кутею та узваром. Повечерявши, завбачливi господарi зав’язували ложки житнiм перевеслом, щоб “не губилися в чередi корови”.

Пiсля вечерi дiти вiдносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорiзкам. Щоправда, на Херсонщинi робили це напередоднi ввечерi. Матерi клали на тарiлку книш чи калачi, iнодi цукерки, й дiти, зайшовши до хати, казали: “Добрий вечiр! Мама i тато прислали вам хлiб-сiль i вечерю…”.

Хрещенi (провiдати їх було священним обов’язком) забирали принесену вечерю i натомiсть давали свою, а дiтей ощедрювали горiхами, цукерками чи грiшми. Якщо хтось за вечерею ненароком чхав, що вважалося доброю прикметою, то господар символiчно “дарував” йому шмат землi чи якусь тварину, а коли давився, то це вiщувало сумну звiстку. Пiсля трапези господиня мила посуд, а воду зливала в пляшку, щоб напровеснi скропити молодий приплiд, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвiр.

Не менш цiкавi передрiздвянi звичаї побутували в Карпатах та на Закарпаттi. Крiм кутi, тут пекли спецiальний обрядовий хлiб – “карачун”, “крайчун”, “хлiбець”, "хазяїн". В одних мiсцях це робили ввечерi, в iнших – у ніч перед Рiздвом, супроводжуючи певними обрядодiями. Скажiмо, гуцули робили це в такий спосiб: жiнка, щоб спекти “карачуна”, одягалася в гуню i натягала рукавицю, бо “гола рука – це бiднiсть, а карачун – символ достатку”. Хоч обрядовий хлiб i супроводжував усi святки, символiзуючи зимове сонцестояння, але вживали його тiльки пiсля Василiв (14 січня).

На Закарпаттi обрядовий хлiб пекли з пшеничного борошна. Перед тим як його вчинити та посадити в пiч, газдинi виганяли всiх з оселi й замикалися. Якщо в родинi була вiдданиця, то змащувала обличчя медом, потiм змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тiсто. Коли дiвчина саджала в пiч пшеничнi вироби, то казала: “Як цей мiд пече в крачунi, та би тебе (iм’я хлопця) пекло серце за мною”. Вважалося, якщо цю воду пiдлити юнаковi, то вiн неодмiнно вподобає дiвчину.

Напередоднi Рiздва батько з сином iшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи й заготовляли два снiпки – один розстилали на столi, а iнший правив за “дiдуха”. Потiм iшли до рiчки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох бокiв “крачуна” i, прихопивши з собою солому та снiпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сiнях, господиня запитувала: “Хто там дуркоче?” “Святий дух з калачами та свяченою водою,  - вiдказував газда i, переступивши порiг, оповiщав: Щедрий i добрий вам вечiр!”

Дружина, розиславши бiля порога якусь одежину (на голу долiвку не годилося ступати), вiдповiдала: “Дай, Боже!” Натомiсть господар пускав “карачуна” до столу, а газдиня, упiймавши його, кидала назад. Якщо хлiбець падав долу, то дивилися, чи не догори, “бо це на лихий рiк”. Подiбну обрядодiю робили i на Щедру кутю.

Пiсля цього батько з сином розстеляли куль на столi, прикритому святковою скатертиною, а “дiдуха” ставили на покуть. Соломою притрушували лави й долiвку. Дорослi члени родини тим часом робили перевесла й  перев’язували ними попереки, щоб “пiд час жнив не болiла спина”.

Такий звичай побутував на рiвнинному Закарпаттi. Гуцули  ж святвечерювали трохи iнакше. Напередоднi Багатої кутi господар разом iз сином (а коли не було його, то з дружиною, котра одягала чоловiчу шапку) тричi за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хлiб, по ложцi меду й кутi, а також жаринки, ладан i свiчку на тарiлцi. Потiм заходили в стайню, помiчали на одвiрках та мiж рогами тварин хрестики i проголошували заклинання.

Мiцно помазавши дверi, господарi обсипали довкола маком “од вiдьом”, а бiля порога клали зубок часнику та сокиру “од вовкiв”. Лишень пiсля цього заходили в хату з “колядником” – обрядовим снопом. Перед вечерею парубок iшов до потiчка, набирав у вiдерце води й приносив до хати, iмiтуючи, що несе масло. Мiж сином та матiр’ю вiдбувався цiкавий дiалог…

Сiвши за стiл, газда розпускав паска на штанях, щоб вiвцi легко окотилися. До речi, мешканцi Карпат намагалися завести  у свiтлицю й полазникiв – ягнятко або телятко – й нагодувати їх. Деiнде влаштовували символiчний обряд частування диких звiрiв.

Ось такi, якщо коротко, найвiдомiшi обряди, пов’язанi зi Святвечором на всьому теренi України (За книгою В.Скуратівського "Дідух").

Різдво (7 січня). Одне з найбільших релігійних свят. Із ним пов’язують народження Ісуса Христа. Як стверджує християнське вчення, діва Марія народила сина і сповила його в яслах. Від того і червоний кут, в якому тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідною ознакою смерті Христа, тому на поминках обов’язково готують цю страву, і її ще називають «четвертою страшною кутею».

Із початком Різдва вже можна було вживати скоромину. До цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м’ясних страв. Адже було за правило приходити один до одного в гості. Щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів. Особливо це стосувалося жінок. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», замикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати. Відтак пополудні літні люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати.

К.Трутовський. Колядки в Малоросії. 1864

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, міхоношу, «козу», «пастуха» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в регіонах були свої відмінності, зокрема супроводжували ватага циган, лікар, єврей, смерть з косою тощо. Проте обов’язковим атрибутом мала бути рухома звізда, яку постійно носив ватага («береза»).

Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу і,  коли господар зголошувався, починали забавну виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок.

У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти. Зичили їм щастя і здоров’я. Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, щоб у них росли великі  коноплі, «ненароком» обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги. А тому, якщо на них приходив хтось із чоловіків, то над таким вчиняли різноманітні глузди й виганяли, бо, за повір’ям, Мати Божа народила сина без чоловіка. У селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко спалахували сутички чи своєрідні змагання. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість. 

Із Різдвом пов’язано чимало прислів’їв. Ось деякі з них.

         Дми не дми – не до Різдва йде, а до Великодня.

         Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.

За різдвяним днем віщували погоду і врожай.

         На деревах рясний іній – защедрить озимина.

         У який день тижня Різдво, у такий треба починати жнива.

         В  який день Різдво, в такий і Новий рік і Петра.

Собор Пресвятої Богородиці
(ікона Ростово-Суздальської школи,
середина ХV ст.)

Богородицi (8 сiчня). Вважалося, що це свято для жiноцтва важливiше, нiж Рiздво, оскiльки пов’язане з Божою Матiр’ю (Собор Пресвятої Богородиці, бо згадуються її чоловік Йосип, цар Давид та інші святі, пов'язані з народженням Христа ). У народi вiрили: якщо вагiтна жiнка чи її чоловiк, навiть через крайню необхiднiсть, працюватимуть у цей день, то в них народиться дитина з фiзичними вадами – шестипала, безпала або ж зi зрослими пальцями. У цей день починали колядувати й жiночi ватаги.

На Богородицю вiдвiдували повитух - бабiв, якi приймали в молодиць пологи, частуючи вечерею ("бабина каша", бо обов'язковою стравою була гречана каша), а також справляють обiди та панахиди по померлих (начебто вночi всi небiжчики сходяться до храму, i їм правлять молитви священики, що померли).

У деяких мiсцевостях на Галичинi до сходу сонця запалювали на подвiр’ї “дiдуха”, перестрибували через вогонь i переганяли крізь нього домашнiх тварин, щоб убезпечити вiд лиха, бо вночi “мають гуляти вiдьми”.

Федора, Степана (9 сiчня). Має бути морозяний день, а тому казали: “Прийшов Степан – на ньому червоний жупан”. Святкували, як i попереднi празниковi днi. Особливо остерiгалися прясти; можна було виконувати найнеобхiднiшу роботу. Цього вечора намагалися спiвати якнайбiльше колядок.

Агафiї (10 сiчня) - день пам'яті святих Домни, ігумені Агафії та святих двадцяти тисяч мучеників з Нікомидії. Це також день сiм’янина, коли кожен має замислитися над тим, яку користь приносить своїй родинi. Молодь дарувала своїм батькам подарунки: хустки, плетені шкарпетки чи рукавички.

Iвана та Марка (11 сiчня). День пам’ятi святих мученикiв – 14 тисяч немовлят, яких убив цар Iрод у Вiфлiємi, гадаючи, що серед них повинно бути i немовля Марiї, матерi Iсуса Христа.

Ще цей день називають днем дiтей.

Онисiя  та Макара (12 сiчня). У цей день за традицiєю рiзали гусей, варили свинячi шлунки, готували м’ясні страви, адже триває М'ясоїд - період після різдвяного посту, коли можна вживати їжу тваринного походження.

  (За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар")