Меланки,
Меланiї, Щедрий вечiр, Щедра кутя (13 сiчня). Зранку починали готувати другу обрядову кутю – щедру. На вiдмiну
вiд багатої, її можна було заправляти скороминою; на Полiссi, скажiмо, зерна
варили зi смальцем. Як i на Багатий вечiр, кутю також ставили на покутi,
дотримуючись попереднiх обрядiв. Крiм того, господинi пекли млинцi з салом,
готували пироги, вареники з сиром (у книзі "Звичаї нашого народу"
О.Воропая згадуються й такі страви: "понад Дніпром печуть пироги з м'ясом
і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують
бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, "пироги"), щоб
обдаровувати щедрувальникiв та посiвальникiв. Дехто з богомiльнiших рiзав чорну
курку, щоб “iншi добре някщося”, адже саме з цiєю породою пов’язанi
численi забобони (якщо чорна курка починала спiвати пiвнем, то їй одразу
вiдрубували голову, бо “вона вiщувала покiйника в родинi”).
У цей день
традицiйним був новорiчний обряд “Меланки” з використанням численних
масок. Роль Меланки виконував хлопець, переодягнений у жiночiй народний костюм.
Дiвчата меланкували дуже рiдко. Iншi ролi теж виконували хлопцi. Це був
веселий карнавал, де учасники у масках розiгрували маленькi iнтермедiї за
шлюбними мотивами. Меланка зображувала недоладну господиню, яка б’є посуд, миє
пiч водою, а лави пiдмазує глиною, смiття пiдмiтає до середини хати,
тощо. У “Меланцi” були традицiйнi карнавальнi образи Кози, Ведмедя,
Журавля, Бика, Коня, Дiда, Баби.
Докладно описує
обряди водіння Кози та Меланки Олекса Воропай у книзі "Звичаї нашого народу.
Етнографічний нарис".
Звечора й до
пiвночi щедрувальники обходили оселi.
Щедрували
лише дiвчата (слід зазначити, що інші етнографи, наприклад, Олекса Воропай не
підтримують цієї думки, за їхніми спостереженнями, хлопці теж щедрували).
Зiбравшись у гурти, вони вiдвiдували сусiдiв, вiншуючи їх поетичними
пiснями-щедрiвками. Крiм того, дiвчатка-пiдлiтки поодинцi чи гуртом оббiгали
односельцiв, щоб защедрувати. Щедрiвки виконували в один голос або ж
речитативом.
Зi Щедрою
кутею пов’язано чимало побутових обрядодiй. Скажiмо, щоб залагодити конфлiкт,
сусiди йшли один до одного миритися, аби “Новий рiк зустрiти в мирi й злагодi”.
Хлопцi, якi перед цим “одержали гарбуза”, вдруге засилали сватiв з надiєю “на
благословенну згоду”.
Сiдаючи до
святвечерi, кожен намагався одягти нову або свiжу сорочку, а також мати власну,
спецiально мiчену, ложку. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дiтей
вийти з хати, а бiля батька, що сидiв за столом, клала стiльки пирогiв, щоб
його не було видно. Пiсля цього запрошували дiтлахiв до свiтлицi. “А де ж
це, - запитували вони здивовано, - наш тато?” “А
хiба ви, - вiдповiдав вiн, - мене не бачите?” “Нi, не бачимо…”
“То дай Боже, щоб ви так завше мене не бачили!” – вiдказував батько
i, вставши, роздавав усiм хлiб.
Повечерявши, господар з дружиною або
сином, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру та перевесла, йшли в сад.
Господар пiдходив до дерева i звертався до нього: “Доброго вечора
тобi! Чи будеш нам родити, чи нi?” Дружина або син вiдказували за
яблуню: “Не рубай мене. Я тобi один год не вродю, а сiм вродю!”
Потiм по черзi
пiдходили до iнших, якi менше плодоносили, примовляючи: “Яблуне, яблуне, я
тебе зрубаю, бо ти погано родиш!” Висловивши прохання, господар тричi
розмахував сокирою i стукав обухом по стовбуру. “Гляди ж менi, -
погрожував, - роди, бо як не вродиш, то на прийшлий рiк зрубаємо”. Чи
ж приказував: “Роди нам, Боже, рясно, як на небi звiзди, i так
красно, як од них ясно!”. По цьому кожне дерево пiдв’язували
перевеслами.
Потiм обходили
пасiку, домашнiх тварин, благословляючи їх i ощедровуючи кутею. На Полтавшинi
та Бойкiвщинi виносили на ниву плуга i, запрягшись, символiчно орали, щоб у
майбутньому роцi добре вродило збiжжя.
Тим часом
дiвчата, зiбравшись, починали ворожити, а парубки викрадали в них удома ворота
або хвiртки, хоч би як не стерегли господарi. Щоб повернути втрату, батько
дiвчини мусив ставити могорич.
Новий старий
рiк, Василiя, Василi (14 сiчня). За
християнським ученням, у цей день Христовi зробили “обрiзання”, а тому вiруючі
намагаються нiчого не рiзати. На Новий рiк припадає свято Василя, який вважався
покровителем землеробства. Ось чому вдосвiта годилося засiяти збiжжя оселi. Це
робили переважно пiдлiтки.
У тих селах, де
була церква, засiвали пiсля ранкової вiдправи, а де не було – вдосвiта. Батьки
будили своїх синiв (традицiйно засiвали тiльки хлопчики, а дiвчатка лише
щедрували). Зодягшись, дiтлахи брали спецiально виплетену рукавицю, наповнювали
її житнiм чи пшеничним зерном i, ставши перед образами, засiвали власну
хату: “На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю i всяку пашницю.
Будьте здоровi, з Новим роком та з Василем!”
Батьки
ощедровували хлопцiв грiшми, i тодi вони, починаючи з крайньої хати, оббiгали
сусiдськi оселi. Кожен намагався щонайпершим засiяти i отримати найкращий
подарунок. Тим, хто спiзнювався, давали лише млинцi та пироги. Вiдтак за дiтьми
бiгали тiчки псiв, яких пiдгодовували посiвальники. Найбiльш похiдною була така
засiваночка:
На Василя,
Несе пугу
метяную.
Туди махне
I сюди махне.
У полi ядро,
А вдома добро.
Зроди,Боже,
Жито,
пшеницю,
Усяку
пашницю!
Часом перших
посiвальникiв господиня садовила на порозi й роззувала, щоб “вдома краще
кури неслись”, а господар тим часом iшов з коцюбою до сiдла i згонив курей,
щоб “починали скорiше нестись”.
Спiвали таку щедрiвку:
Ой сивая та i зозуленька,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на здоров’я!
Усi сади та i облiтала
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в одному та i не бувала,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в тiм саду три тереми:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
У першому красне сонце,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
У другому ясен мiсяць,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
А в третьому дрiбнi зiрки,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Ясен мiсяць – пан господар,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Красне сонце – жона його,
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Дрiбнi зiрки – його дiти,
Щедрий вечiр, добрий вечiр!
Крiм
iндивiдуальних, були й гуртовi посiвальники – так званi “товариства”. Вони
вибирали з-помiж себе старшого. На Чернiгiвщинi головного посiвальника
пiдводили до лави, приказуючи: “Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре
сiдало: кури, гуси, качки, рої та старости!” Нерiдко до юних
посiвальникiв приєднувався ще й парубок, перевдягнутий у “козу” з великими
вухами, зробленими з колоскiв.
На Новий рiк у
Поднiстров’ї хлопцi ходили бiля рiчки з “туром”, приспiвуючи: “Ой
туре, туре, небоже, ой обернися та поклонися!” Вони сповiщали про
зимове сонцестояння. Адже астрономiчно це пора, коли “сонце вже повертало на
лiто”.
14 сiчня
вважалося за честь вiдвiдати всiх Василiв. Деiнде на новолiтування виносили на подвiр’я
“дiдуха” i спалювали його, що символiзувало початок Нового року.
На Новий рiк
прибавляється дня на заячий скiк.
На Новий рiк
прибуває дня на барана скiк.
Василiв вечiр
додає дня на курячу нiжку.
Снiг випадає
в цей день – щасливий рiк буде.
На Василя
вечiр вiдьми крадуть мiсяць.
На Новий рiк
погода – буде в полi урода.
Старий рiк у
ноги – Новий у пороги.
Богоявлення, чи Бабин вечiр, День святкування 70 апостолiв (17
сiчня). Кроплять хати свяченою водою. На Закарпаттi жiнки у свяченiй
водi замiшували борошно i на дверях та одвiрках прилiплювали з тiста хрести,
щоб “упирi i всiляка нечиста сила не мала сили”. Дiвчата ж iшли шукати
буковi трiски на подвiр’я, приказуючи: “Самi буковi, самi буковi!” –
це для того, щоб добре збиралися гриби. Вони намагалися “напрясти повісмо,
щоб баби не плювали на куделю”, себто не оскверняли їхньої
працi лихими поговірками. Мешканцi лiсових та гiрських районiв намагалися в цей
день не згадувати вовкiв, якi можуть напасти на отару.
Голодна кутя, Голодний Святвечiр (18 сiчня). Готують третю й останню кутю рiздвяно-новорiчних
свят. Називається вона “голодною”, бо з цiєї пори й до наступного дня, доки не
освятять воду в рiчцi, люди говiли, тобто не їли. Власне, це був останнiй день
колядок.
На Голодний Святвечiр водити “Меланку”
здебiльшого дiвчата, хоч у деяких регiонах робили це й парубки. На бiльшостi
територiї України основнi новорiчнi дiйства завершувалися пiсля Василя.
З голодною кутею пов’язанi цiкавi обрядодiї
“заклинання морозу”. Адже хрещенський холод був у давнину наймiцнiший. Перед
тим, як сiсти вечеряти, господар набирав ложку кутi, пiдходив до вiкна i тричi
казав: “Морозе, морозе, йди до нас кутi їсти!”. Пiсля паузи
знову звертався: “Не iдеш? То не йди нi на жито, нi на пшеницю, нi на всяку
пашницю!”.
Деiнде хазяїн виходив на вулицю, окликуючи: “Морозе,
морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, бикiв, курей, свиней,
жита й пшеницi! А якщо не йдеш, то йди собi на жiноцьку цибулю!”
Це заклинання морозу було особливою забавою для
дiтвори. Вона припадала до вiкон i на всi лади запрошувала його до вечерi.
Пiсля цього парубки “проганяли кутю”. Деiнде
робили це на Рiздвяний день (21 сiчня). Взявши макогони, виходили на вулицю i
стукали ними у ворота й тини, вигукуючи: “Геть, кутя, з покуття, а ти,
узвар, йди на базар!” Iншi брали горщики, в яких варилася кутя, i,
проказавши наведений дiалог, розбивали їх об ворота. При цьому, в кого були
рушницi, робили три пострiли.
Залишки кутi вiддавали курям, а в окремий горщик
складали iншi наїдки: “по три ложки для долi”. Її вiщуватиме
той, хто останнiм прийде з Йордану, себто з Водохрещ. А тому всi, хто йшов до
рiчки святити воду, намагалися якнайшвидше прийти додому.
Яскравi зорi на Голодну кутю – щедрий приплiд
бiлих ягниць.
Як на Голодний вечiр вечiр темно, то вродить
гречка.
Водохреща, Водохрещi, Водощi, Йордана
(19 сiчня). Це третє,
найбiльше й завершальне свято рiздвяно-новорiчного циклу, де церковний обряд
тiсно переплiтався з народним, зберiгши красу й урочистiсть. З ним пов’язують
хрещення на Йорданi Христа. Коли Iсус увiйшов у рiчку та Iоан поклав
руки на голову Христа, над ним розчинилося небо, i зiйшов Дух Святий в образi
бiлого голуба, а також почувся з неба голос Бога Отця: ”Це мiй син
улюблений, в якому все моє благоволiння”.
Вiдтак у всiх селах, де були церкви,
святили воду. Зранку чоловiки йшли до рiчки чи ставка, вирубали з льоду хреста
(“йордана”), ставили його поруч з ополонкою i обливали червоним буряковим
квасом. Пiд обiд священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї
срiбного хреста. Пiсля цього випускали в повiтря кiлька пар голубiв i чинили
гучну стрiлянину з порожнiх набоїв.
Люди набирали собi у глечики святої водицi i
берегли її цiлий рiк, ласкаво називаючи водичкою-йорданичкою, бо це була жива
вода, яка приносила здоров’я i красу.
Потiм найсмiлiшi юнаки купалися в ополонцi i всi
спiвали:
Йордан, Йордан, вода студененька,
Пречиста Дiва воду брала,
Своє дитя напувала.
Священик ходив по селу i скроплював святою
водичкою-йорданичкою кожну оселю, щоб до людей у двiр приходило тiльки щастя,
щоб обминали їх нечистi сили злі. А маленькi колядники бiгли попереду гукаючи:
Роди, Боже, жито, пшеницю, кiрилейся!
Вони добре знали, що давньогрецкi слова “карiе,
елейсон” означають “Господи, помилуй”. Про це їм говорила бабуся.
I знову колядники заходили до кожної
хати.
Люди ходили в гостi одне до одного. Молодь
колядувала, влаштовувала iгрища, катання на санках.
Вiддавна в народi посвячену на Водощi воду
вважали своєрiдною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будiвлi,
тварин, збiжжя тощо. I ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберiгатися
протягом року. Чумаки брали її з собою в дорогу, козаки – в похiд. Дехто
схильний вважати, що свiжостi сприяє срiбло вiд хреста, церковники
стверджують: пiд час обряду прикликається благословення Боже на воду й
передається благодатна сила.
До Водохрещ жiнки намагалися не полоскати у водi
бiлизни, бо “там чорти сидять i можуть вчепитися”. У
посвячену воду дiвчата клали калину чи коралi й умивалися, аби щоки були
рум’яними. Загалом до Водохрещ, протягом усiх свят, жiнки не ходили по воду, це
робили тiльки чоловiки.
Увечерi газда, взявши спецiально випечений
хрестоподiбний (або круглий) хлiб (“пирiг”, на Закарпаттi – “карачун”, "керечун", "крайчун", “хлiбець”), iшов до
хлiва i вiв сам iз собою такий дiалог: “Хто йде?” – “Бог!” – “Що несе?”-
“Пирiг!”. Потiм заходив у стайню, благословляв тварин i, розламавши
хлiб на шматочки, роздавав їм.
Наступного ж дня господарi виводили на вулицю
молодих лошат i волiв, щоб “об’їздити” – привчити до майбутньої працi. Їздили
верхи на конях доти, доки тi не спiтнiють, а тодi освячували їх водою. Подiбний
обряд – запрягання в сани молодих лошат i волiв, так зване “гуртове
об’їжджання” , - влаштовували й на Новий рiк.
Пiсля Водохрещ, вважалося, мають слабнути
морози. Тому казали:
Трiщи не трiщи, а вже минули Водохрещi.
Яскравi хрещенськi морози городять бiлi ярки.
Із цим святом пов’язанi й прикмети:
Коли на Водохрещi риба табуном ходить – на рої
добре.
На Водохрещi день теплий – буде хлiб темний.
Якщо похмуро - хлiба буде вдосталь.
Йде лапатий снiг – на врожай.
Якщо зоряна нiч – вродять горiхи й ягоди.
Коли на Водохрещi випав повний мiсяць – буть
великiй водi.
Якщо iде снiг – на врожай гречки: вранцi –
ранньої, вдень - середньої, а ввечерi – пiзньої.
Якщо вдень випав iнiй, то у вiдповiдний день
треба сiяти пшеницю.
Пiд час освячення води йде снiг – добре
роїтимуться бжоли й колоситимуться хлiба.
Ідучи на Йордан, люди вiрили: якщо
пролетять поперед корогви горобцi, то велика смерть на дiтей буде, граки
– на молодь, а гуси – на лiтнiх.
(За матеріалами книги В.Скуратівського
"Місяцелік. Український народний календар")
Немає коментарів:
Дописати коментар