Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 4 

У середині ХІ ст. степами заволоділи половці (їх іще називали команами, куманами, кипчаками), а вже в ХІІ ст. їхні володіння сягали від правого берега Дніпра до заволзьких степів, а також Північного Кавказу. Центр половецької землі знаходився в Північному Приазов’ї (у давньоруських літописах його називають Лукомор’ям), тут знайдено найбільше половецьких святилищ і могильників, де обов’язково ставилися кам’яні статуї предків –

«баби» (слово походить від тюркського «балбал», «бабай» - сильний, шанований воїн, богатир), яким приносили дари, просили захисту. Центром донських половців були укріплені городища на Сіверському Дінці біля сіл Богородичне, Сидорове, Маяки Слов’янського району, де разом із половцями мешкало алано-болгарське населення – яси за Іпатіївським літописом. «Можливо, це літописні міста Шарукань, Сугров і Балін, які в 1116 р. ходив підкорювати Володимир Мономах». Неподалік, у верхів’ях р.Тор (Казенний Торець) знаходилася ставка хана Кончака. Саме на його землі ходив новгород-сіверський князь Ігор Святославович навесні 1185 року «списа приломити кінець поля Половецького; з вами, русичі, …голову свою положити або напитися шоломом з Дону!». Перша сутичка руського війська з половецькими силами, за літописом, відбулася 10 травня 1185 року біля річки Сюурлію (нині – мабуть, річка Гола Долина, ліва притока Казенного Торця), коли половці втекли, залишивши русичам велику здобич. У давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім»

згадуються такі назви «землі незнаємої»: Помор’я (узбережжя Азовського (Сурозького) і Чорного (Руського) морів), Посулля (земля в басейні ріки Сули (ліва притока Дніпра), що межувала з половецькою землею), Тмуторокань (Тмутаракань, Таматарха – столиця Тмутороканського князівства Київської Русі, поблизу якої досі жили готи, розташовувалася на Таманському півострові, біля південного узбережжя Таманської затоки; нині – городище Тамань Темрюцького району Краснодарського краю Росії), давньоруські міста Донець і Білин (Харківська область), ріка Каяла (існує кілька гіпотез щодо того, де вона протікала і яку має назву тепер; вірогідніше нині це річка Макатиха, ліва притока Голої Долини), Великий Дон, Малий Донець. Ці прадавні джерела засвідчують тісні зв’язки слов’ян із половцями (економічні, політичні, навіть родинні, адже руські князі укладали шлюби з нащадками половецьких ханів), відбувався взаємний вплив культур, це зрештою призвело до того, що все більше кочівників «осідали» на землі. Однак на початку ХІІІ ст. на нашу землю прийшла нова біда: зі сходу, подолавши Кавказькі гори, з’явилися монголо-татари. Перед лицем нової загрози необхідно було об’єднати зусилля всіх мешканців крайнього сходу Європи – війська половців, аланів, русичів разом виступили проти татар. Вирішальна битва відбулася 31 травня 1223 року на ріці Калка (Володарський район Донецької області), але через неузгодженість дій об’єднане русько-половецьке військо отримало страшну поразку, знищені були навіть полонені. За наступні 15 років загарбники спустошили степ аж до Дунаю, захопили Крим.

Посол Римського папи монах Плано Карпіні, який 1246 року, подорожуючи на Схід, перетнув половецькі землі, побачив «численні голови та кістки мертвих людей, що лежали на землі подібно до гною», засвідчив: «Частина команів була перебита, частина обернена в рабство». Так наші землі стали складовою Золотої Орди. Цікаво, що половці, які залишилися тут, зберегли свої землі, звичаї та релігію, а половецька мова стала панівною в Орді.

У ХІІІ – ХІV ст. у Північному Приазов’ї оселяються купці з італійських міст Генуя та Венеція. Найбільша їхня колонія розташовувалася в місті Азак (нині - Азов) у гирлі Дону. Наприкінці ХІV ст. у гирлі Кальміусу (на місці Маріуполя) теж виникло італійське поселення, мешканці якого торгували з місцевими кочівниками, утримували рибні промисли й вивозили на батьківщину велику кількість ікри та в’яленої риби. З Криму сюди привозили вино, дорогий посуд, тканини. Уздовж Азовського узбережжя та Дінця існували неукріплені поселення торгівців та ремісників: біля с.Сєдово Новоазовського району розміщувалася велика торгівельна факторія, у Цариному городищі (с.Маяки Слов’янського району), яке існувало ще з часів Хозарського каганату, був торгівельно-ремісничий центр, де виготовляли чавунні котли, інші вироби із заліза та кольорових металів. Розвиваються також поселення землеробів та скотарів. Швидко збільшувалася кількість населення. Монахи, які супроводжували митрополита Пімена під час його дипломатичної місії до Константинополя 1389 року, відзначали, що татар на обох берегах Дону так багато, «яко же лист і яко же пісок». Проте всередині татарської верхівки єдності не було, точилися постійні міжусобиці. Другий похід у 1395 році монгольського війська середньоазійського еміра Тамерлана на Тохтамиша, який 1380 року після перемоги на річці Калка війська Мамая заволодів цими землями, став, мабуть, найжорстокішим за всю історію панування у Степу кочівників. Увесь шлях орди Тамерлана через Північний Кавказ, Донщину, Приазов’я, Придінців’я, Крим до Дніпра супроводжувався руйнуванням поселень і масовим винищенням місцевого населення. Донецький край на короткий час майже обезлюднів, збереглися невеличкі групи кочівників, які займалися скотарством і примітивним землеробством. У першій половині ХV ст. ця територія фактично повністю контролювалася кримськими татарами, тут проходили або кочові орди татар і ногайців, які випасали скот, або військові загони; вони рухалися найчастіше шляхом, що вів від гирла річки Берди до верхів’їв Кальчика й Калки, потім до верхів’їв Кальміусу (через сучасний Донецьк), Кринки й Ольховатої, а далі до Сіверського Дінця. Вище починався зовсім інший світ.

У давньоруському світі останні століття теж були надзвичайно важкими. Унаслідок внутрішніх міжусобиць, постійних набігів кочівників Київ утратив своє очільне становище, Давньоруська держава розпалася на окремі князівства, зміцнювалися зв’язки між окремими територіями, у ХІІ – ХІІІ ст. утворилися нові економічні, політичні й культурні центри, що стало передумовою формування трьох східнослов’янських народів – українців (південно-західні райони Русі: територія Київського, Волинського, Галицького, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств), білорусів (територія Смоленського, Полоцького князівств) і росіян (північно-західні райони: територія Новгородського, Ростовського, Володимиро-Суздальського, а згодом Московського князівств), яке завершилося в ХІV – ХVІ ст. Цей процес ускладнювався тим, що українські землі були ласим шматком для сусідів. Так, іще в ХІ – ХІІ ст. угорські феодали захопили Закарпаття, наприкінці ХІV – у першій половині ХV ст. під владою польських магнатів опинилися Галичина й Західна Волинь, а Західне Полісся, Волинь, Поділля, Київщина та Новгород-Сіверщина загарбало Велике князівство Литовське; з ХІV ст. молдавські феодали захопили Північну Буковину; а після того, як у 80-х рр. ХV ст. Кримське ханство стало васалом Османської імперії, територія між Дніпром і Доном, аж до Кубані, фактично належала султанській Туреччині. Таким чином, до середини ХV століття основна частина українських земель опинилася під владою чужоземних феодалів. Ті фортеці, що були зведені раніше у Придінців’ї та нижній течії Дніпра, були загарбані або зруйновані.