Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 3

Карта Сарматії, Парфії та Скіфії. 100 рік до н. е.

Вбрання сарматських воїнів

З ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. у донецьких степах хазяйнували сармати – теж кочові племена (язиги, роксолани, алани) з Поволжя. Спочатку вони мирно змішувалися зі своїми іраномовними родичами – скіфами, а також із греками, що мешкали у Північному Причорномор’ї приблизно з VІІ ст. до н.е. Згодом вони змусили скіфських вождів підкоритися, але власні міжусобиці та тісні зв’язки з римлянами і греками, на думку давньогрецького історика й географа Страбона, сильно їм зашкодили: «Переймаючи нашу моду та звички, ці люди змінюються на гірше. Вони звикають до розкоші, до чуттєвих насолод і низьких пристрастей, у яких не знають ані міри, ані насичення». 

Готи були войовничим плем'ям

На початку нашої ери серед сарматських племен найголовнішими стають алани, вони підпорядковують інші донські племена й у ІІ ст. утворюють Аланський союз племен, панівною стає аланська мова. З середини ІІІ ст. на територію України з північного заходу приходять готи – германське плем’я, вони швидко підкорюють місцеве населення (протослов’янські та сарматські племена) й утворюють Готський союз племен, який теж проіснував недовго. 

У кінці ІV ст. сарматські землі були спустошені гунами – тюркомовними племенами, що прийшли на наші землі зі сходу й, поневоливши аланів і готів, пішли на захід у Галлію й Іспанію. У середині V ст. у приазовські степи проникають споріднені з ними болгарські племена, зокрема кочові авари. У 30-40-х рр. VІІ ст. болгари Приазов’я та Причорномор’я об’єдналися, їхня держава отримала назву Велика Болгарія. 

Пеньківська культура в V–VI ст.
на тлі інших слов'янських та балтійських культур

Північніше, у лісостеповій зоні, в V – VІІ ст. розвивалися племена так званої пеньковської археологічної культури (велике пеньковське поселення було знайдене на лівому березі Сіверського Дінця навпроти с.Богородичне Слов’янського району). Візантійські історики, автори європейських середньоівчних хронік називають їх антами. Це були предки однієї з груп слов’янського населення. Анти займалися землеробством, використовуючи соху та залізний серп. Добре вміли обробляти метал, ліпили прості горщики біконічної форми. Мешкали невеликими поселеннями у напівземлянках з дерев’яними стінами, у середині яких було вогнище або кам’яна піч.

Анти

Анти мали особливий поховальний обряд: померлих вони спалювали, а їхній прах і спалені речі збирали у глиняний посуд (урну), який неглибоко закопували. У VІІ – VІІІ ст. нечисленне пеньківське населення Придінців’я змішалося з болгарами й аланами і стало складовою Хозарського каганату. 

До середини VІІІ ст. на території Північного Приазов’я та Донщини склалася така етнічна ситуація: тут мешкали поневолені хозарами болгари, а на сході (на Північному Кавказі) алани (предки сучасних осетинів), поруч кочували угри (предки сучасних угорців), у лісостепу верхів’їв Сіверського Дінця та Дону були городища слов’янських племен в’ятичів і сіверян. Хозари залишили на донській землі після себе кілька кам’яних укріплень, навколо яких розташовувалися великі поселення: місто Саркел на Нижньому Доні, у верхів’ях Сіверського Дінця біля сучасного села Верхній Салтов Харківської області, поблизу с.Маяки на Середньому Доні. Набагато більше збереглося укріплених алано-болгарських поселень (у Слов’янському та Краснолиманському районах, а залишків болгарських кочів’їв надзвичайно багато в Приазов’ї).

Сучасна реконструкція
давньоболгарського поселення (м.Варна, Болгарія)

Люди мешкали у напівземлянках або хатах-мазанках, займалися землеробством (використовували залізні плуги складної конструкції) та городництвом (вирощували цибулю, часник, ріпу), доглядали корів, коней, овець, свиней, кіз. Вивчені археологами могильники свідчать, що мешканці цих поселень були язичниками, іудаїзм характерний лише для верхівки суспільства, а частина аланів прийняла християнство ще в ІХ ст., у Х ст. у Придінців’ї поширився іслам.

Наприкінці ІХ ст. Хозарський каганат втрачає свою владу під тиском тюркомовних кочівників печенігів, які швидко окуповують українські степи. Найбільше при цьому постраждало алано-болгарське населення, багато поселень Придінців’я були спалені й припинили своє існування.

Сильний удар по каганату наніс київський князь Святослав

Київський князь Святослав Ігорович

, який 965 року зруйнував хозарський Саркел і заснував тут місто Біла Вежа. Із печенігами русичі вели довгу й виснажливу боротьбу. Лише 1036 року Ярослав Мудрий знищив під Києвом велике печенізьке військо, поклавши кінець їхнім набігам. Крім того зі сходу печенігів потіснили споріднені племена торків (берендеї, боути та інші), однак частина їх перейшла на службу до руських князів і оселилася на річці Рось, на правому березі Дніпра. 

Панування торків теж було недовгим: уже 1060 року об’єднане військо русичів розбило їх ущент. Проте ці племена залишили на нашій землі цікаві спогади – в гідронімах (назвах річок, водойм) і топонімах (назвах місцевостей). Так, і досі існують річки Великий Тор, Сухий, Кривий, Казенний Торець, а також Торецьке городище, Тор (сучасний Слов’янськ), селища Торецьке й Торське (Костянтинівський і Краснолиманський райони відповідно), Краматоровка (сучасний Краматорськ).