Місяцелік: Лютий

Цікавинки про народні свята цього тижня

   Никифора, Iнокентiя, Панкрата та Олега (22 лютого).
Віддання свята Стрітення Господнього. Ушанування пам'яті святого Никифора, мученика за віру.

Ганни, Валентини, Прохора й Харлампiя (23 лютого).

Це свято робочої худоби. Тому обов’язково святять воду й кроплять нею худобу. Святий Харлампiй є покровителем свiйських тварин. У цей день заможнi селяни, котрi мали чимало худоби, замовляли молитву. У тих господарiв, якi святкують цей день, тварини будуть у доброму станi.

До Прохора баба охала: “Ой, холодно!” А прийшов Прохiр i Влас: “Уже весна у нас!”

На Прохора i зимонька-зима заохає.

Власа (24 лютого). Святий Влас, як i Георгiй, вважаєтся захисником i покровителем домашнiх тварин. Лiтнi люди подейкували, що Влас у цей день пильно доглядає за живнiстю, а тому чоловiки нагадували своїм жiнкам: “Дивiться, молодицi, щоб завтра принесли раненько водицi з криницi!” Нею наповнювали пляшечки, вкидали туди шматочок воску зі страсної свiчки i ставили на покуть, де вона стояла три днi. У цей час, як оповiдали вiруючi, Влас освячував її. Потiм частину води виливали в криницю, а рештою кропили тварин.

Тi господарi, в яких було чимало худоби, спецiально замовляли молитву. Вiдтак з iконою i святою водою вони йшли до стайнi, щоб благословити тварин. Пiд час молебня освячували й свiчку, якою лiкували хворе горло.

На Херсонщинi водночас вiдзначали так званий “бабський празник”. Жiнки намагалися не працювати, хiба що намикували три мички з клоччя, щоб ними “пiдкурити корову й теля”. Пiд обiд  молодицi йшли до шинку й “замочували корови, щоб були лагiдними”. Потiм, повернувшись  додому, днищами (пристрiй, в який застромлювали гребнi) били своїх чоловiкiв, “щоб вони були ласкавими до них”.

Невдовзi пiсля Власа наставав пiст, а отже, й закiнчувалися весiлля. З цього приводу казали: “Оляся, на замiж не ласся”.

Із Власом пов’язували й кiнець зими: “Прийшов Влас – з печi злазь” чи “Пролив Влас олiї на дороги – пора зимi вбирати ноги”.
Якщо цього дня вiдлига – то морозiв бiльше не буде.

Збруцький ідол

Це свято насправді дохристиянське й пов’язане з язичницьким богом Велесом (Волосом) – опікуном худоби (у давніх текстах його названо «скотьїм богом»), природи й торгівлі (усього, що приносить матеріальне благополуччя). Його часто зображували із сопілкою, а в «Слові о полку Ігоревім» Бояна називають «Велесовим внуком», тож Велес також уособлював музичне мистецтво, пісенну обрядовість. Про те, що Велес був одним із найшанованіших богів давніх русичів, свідчить Збруцький ідол, на нижньому ярусі якого  є його зображення. На думку деяких дослідників, культ Велеса в Україні виник і сформувався ще в мисливському суспільстві часів палеоліту, коли він вважався родоначальником, тобто Прапредком майбутніх слов'ян. Саме з тих прадавніх часів беруть свій початок обряди запрягання в плуг ведмедя чи вола, що є символами Велеса, рядження на Різдво у вивернуті кожухи, шкіряні маски тварин, посад молодих на хутро, кожух під час весілля та ін. Всі ці обряди символізують родючість і багатство. Культ Велеса розвинули вже хліборобські племена праслов'ян, де він став покровителем худоби й врожаю, а його зв'язок із світом померлих відобразив постійний кругообіг життя і смерті. Періодичне вмирання і оживання природи, – бо в хліборобів віра в постійне перевтілення душ розвинулась в обрядах Велесової бороди (Волосової, Спасової, Дідової, Божої бороди). Зрізане серпом колосся водночас є і смертю рослини, і її воскресінням шляхом проростання зерна навесні (похорон зерна в землю і його нове народження). Подібною до цього є віра у переселення душ, тобто отримання душею нового тіла для наступного життя на землі (у світі Яви). Таким чином, Велес постає як Бог родючості, який через безкінечний ланцюг відроджень забезпечує вічність душі.
До недавнього часу в Україні Велеса уявляли як Житнього діда з трьома довгобородими головами і трьома вогняними язиками. Такий образ Велеса виготовляли із колосся: сніп, що уособлює Дідуха розділяли на три частини (ніби три голови) і перев'язували червоними стрічками. В Різдвяних обрядах цього "Діда" ставлять на "Бабу" (оберемок соломи), який господиня кладе на застелений обрусом Престол (або Покуть). Триликим є й зображення Велеса на статуї Збруцького Світовида, тут він тримає на своїх руках всю світобудову і є ніби її основою.
З Велесового дня починається так званий Велесовий (Велосовий) тиждень. Кожний тижневий день вшановує цього бога. Давні русичі одягалися у вивернутi  кожухи, маски. Ватаги Велесових жерцiв (подiбно до колядників) ходили вулицями, заходячи у двори, стайнi та хлiви, проголошували магiчнi замовляння для здоров’я домашнiх тварин.

У жнива нашi стародавнi предки незмiнно дотримувалися такого звичаю: останнє колосся на полi не жали, а сплiтали у “бороду” в подарунок боговi Велесу. Це називалося “завивати бороду”.

З iм’ям Велеса пов’язана видатна пам'ятка давньої літератури - "Велесова книга", а також назва зодiакального сузiр’я Волосожар (Тiлець), що означає “небо Волоса”. 

Олексiя, Мелетiя (25 лютого).

Погожий день – лiто  буде гарне, але морози триватимуть.

День пам’ятi померлих (26 лютого). Припадає цей день, як правило, на час найдовшого Великого посту – семи тижнiв перед Великоднем. Тому поминали пiсною їжею. Дозволялося споживати рибу.

Кирила та Тита-воїна (27 лютого).

Кирило i Мефодiй – брати-греки, просвiтителi слов’ян, проповiдники православ’я, творцi слов’янських абеток. Кирилом була розроблена глаголиця, що увiйшла в основу старослов’янської мови. Кирилицю ж розробили учнi Кирила i назвали в пам’ять першоучителя слов’янського. На його честь названо церкву в Києві – цiнну архитектурно-мистецьку пам’ятку ХII-ХIХ столiть.

Як свiдчать давнi пам’ятки, Кирило був блискучим оратором, представником урочистого й учительського красномовства ХI ст.

Преподобний Тит був спочатку воїном i, вiдрiзняючись мужнiстю, в битвi з неприятелем був поранений у голову. Хвороба змусила його вiдмовитися вiд воїнського життя. Отож i пiшов вiн до Печерського монастиря, де всi останнi днi вiдмолював грiхи свої.

Онисима-вiвчарника (28 лютого). Святий Онисим вважався захисником тварин, особливо його шанували вівчарі, які в цей період починали готуватися до вигону худоби на полонини. Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг, підперезаного шкіряним

поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман, чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування тварин. У руках чабан тримав довгу палицю - гирлигу із залізним гаком на кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена кіньми або волами двоколісна гарба з будкою - катига, що правила за житло для чабанів і в якій зберігалися продукти харчування, посуд, різноманітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності об'єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.

На Поліссі, поряд із вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, особливо волів, що відкормлювалися на м'ясо, та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому вдень тварини паслися, а на ніч їх заганяли в кошару - огороджену

жердками чи тином стайню. При кошарах влаштовувалися невеликі курені, де мешкали чабани.

Відгінна форма випасу худоби набула завершеного вигляду у гірському скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини. З особливою урочистістю й обрядами, усталеним церемоніалом відбувався навесні вигін худоби, так званий полонинський хід у гори, де вона перебувала до осінніх холодів. Чабани обирали найдосвідченішого серед себе за ватага, який розподіляв обов'язки між чабанами, стежив за харчуванням (а часто і сам готував їжу), вказував, де пасти худобу тощо. Лише ватаг власноручно виготовляв із зібраного молока  сир. У Карпатах, на відміну від інших регіонів України, овець доїли, виготовляючи з їхнього молока бринзу, гуслянку та масло. Велику рогату худобу випасали окремо від овець пастухи-бовгарі. Корів на полонинах доїли дівчата або літні жінки - маєрки.