Поетична сторінка

Чого я хочу ще для себе?

І що мені ще не дано?

Вже маю крила. Дайте неба.

І трішки щастя. Заодно.

Пропоную вам, друзі, поринути в дивовижний світ поезії однієї з моїх улюблених письменниць - Ганни Чубач.

***

В рідному краї сонце тепліше

І зеленіша в полі трава.

Вищі дерева, люди добріші.

І голосніші в пісні слова.

Хустка тернова, мамина мова

Знов нагадають серцю про те:

В рідному краї сонцем любові

Навіть колючий терен цвіте.

СВЯТКУЮ ДЕНЬ

Святкую день: веселий і сумний,

Який не є, а я його святкую.

У кожнім ранку стільки новизни, 

Що я невдач минулих не рахую.

Хай кожна мить минається, летить…

Але на святі довшають хвилини.

Чим яскравіше день мій відгорить,

Тим більше світла до людей полине.

І вечори святкові не спішать:

Останній промінь спішно не ховають.

Якщо із буднів не зробити свят,

То і найвищі обрії злиняють.

ЖІНКИ

Хтось підставляє власну мірку,

А хтось дивується при всіх:

- Ну як це так? Тобі так гірко,

А ти даруєш людям сміх?

Не проявляйте зверхню милість.

Не вчіть мене, як треба жить.

Сльоза, що потайки скотилась,

На вітрі висохне за мить.

Такі не схожі ми на вдачу.

І кожна має власний гріх.

Одна - сміється, інша - плаче.

Болить однаково в усіх.

***

А висота - душі потреба.

Не осуди хоч ти мене.

Я піднімаюся у небо,

Щоб краще бачити земне.

***

Не помились на першім слові,
Сказавши в зустріч щось сумне.
В мені багато є любові!
Багато! Більше, ніж мене!

***

Хіба що вітер, тихий вітер

Присяде вранці на траву,

І сам собі почне радіти,

Що ти - десь є, а я - живу...

Фото Ірини Джуль

В КІНЦІ ЖИТТЯ

Вийду у поле.
Гляну за обрій.
Сонце з-за хмари всміхнеться.
Як воно гарно!
Як воно добре!
Як моє серденько б'ється!

Гірко ридала.
Дзвінко сміялась.
Крила носила небесні.
Не нажилася!
Не наспівалась!
Не надивилась на весни!