Місяцелік: Зелені свята

Зелені, Глетчанi (Клечальнi) свята, або Трiйчанськi святки. 

Трiйця, Зелена недiля

На десятий день пiсля Вознесіння Христа, у день єврейської П'ятдесятниці, коли апостоли молилися в храмi, раптово почувся з неба шум, i над головою кожного з’явився вогняний язик. Це був Святий Дух, який зійшов на апостолів і навчив їх розмовляти рiзними мовами, i вони почали проповiдувати багатьом людям у храмi грецькою, арабською, iудейською, перською та iншими мовами. Це було велике диво, i свято стали називати Трiйцею як символ єдиного Бога: Отця, Сина i Святого Духа.

Трійця. А.Рубльов. Початок ХV ст.

Трiйця, як i Великдень, не тримається числа. Зеленi свята повнiстю зележнi вiд Пасхи – їх вiдзначають на сьому пiсля Великодня недiлю, i здебiльшого вони збiгаються з червнем (скажiмо, з 1983 по 2000 рiк Трiйця лише тричi вiдзначалася в кiнцi травня, а решта – у червнi).

У народi це свято особливо шановане, хоч про його походження серед простого люду нема чiткої думки. Дехто стверджував, що в цей день начебто Бог створив землю i засiяв її зеленню, iншi вважали, нiбито Христос, Петро й Павло, йдучи дорогою, присiли пiд зеленою кроною дерева, а тому свято – триденне. Дехто казав, що Хистос, в’їжджаючи до Єрусалима на вiслюковi, обрав собi шлях не по килимах, що їх розстелили багатi, а по галузках, якими прикрашали путiвець бiдняки, - звiдси й оздоблення обiйсть зеленню. 

 

І.Ю.Мельничук. Ільці. Зелені свята. 2002

Трiйця пiсля Рiздва та Великодня вважалася в народi найбiльшим святом.    Його початки сформувалися ще в дохристиянських вiруваннях. Поетичний настрiй свята пов’язаний із живим спiлкуванням з  природою, сприяв його особливому шануванню, тому християнство змушене було залишити Трiйцю в ранзi великих свят. Та церковнi вiдправи на Трiйцю не мають такої врочистостi, як, скажiмо, на Рiздво або Великдень. Вiдтак можна вважати, що в давнину нашi пращури пов’язували Трiйчанськi свята з буйнiстю й животворнiстю природи, в яку вони свято вiрили. Це наочно пiдтверджує вся сукупнiсть дiйств – русалiї, а також оздоблення помешкань рiзноманiтними травами та гiлками, супроти чого виступала церква. Троїцька обрядовiсть завершувала весняний та починала лiтнiй календарний цикл.

Тиждень перед Трійцею називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зеленими святами».

Практично Зеленi свята починалися з п’ятницi (за О.Воропаєм, у четвер). Жiнки до сходу сонця йшли в лiс, щоб заготувати лiкарськi трави. Дехто намагався нарвати їх “на дев’яти межах” i давав коровам, щоб було багато молока. У цей день збирали також росу, якою лiкували хворi очi. У деяких місцевостях дівчата цього дня йшли на поля, левади чи в ліс і там «завивали вінки – на всі святки». У східних регіонах України довго зберігався звичай завивати берізку, коли дівчата з гілля берези вили вінки, не відриваючи гілок від дерева, а в неділю, у день Трійці, розвивали їх, уважно розглядаючи, чи він ще свіжий, чи не зів’яв (зів’ялий вінок віщував нещастя, близьку смерть).

У суботу напередоднi Трiйцi, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху тощо i прикрашали запашним зiллям свiтлицi – обтикували стiни, лави, вiкна, образи, а лепехою притрушували долiвку.

Увечерi на “клечальну суботу” йшли босонiж (“щоб дерево не всохло”) до лiсу, аби запастися гiлками клена, липи, ясена чи осики. Господарi оздоблювали обiйстя – ворота, тини, хлiв, одвiрки хати й стрiху. Крiм того, стежку, яка вела вiд дороги й до порога (“глетчану алею”), обтикували великими гiлками окремо. Щоправда, осиковi вiти намагалися розтикати лише в глухих кутах подвiр’я, “щоб вiдьми не заходили”. Загалом це дерево вважалося в народi “грiшним”, оскiльки, як переповiдає легенда, лише осика пропустила цвяхи, коли розпинали Христа; вiдтак у народi з неї не будували хат (“бо гроза влучить в грiшне дерево”), не виготовляли ритуальных речей, не цямрували криниць…

У Карпатах з “клечальною суботою” пов’язаний звичай “просити вибачення”. Переважно старшi зверталися до молодших, i навпаки.

Першого дня Трiйцi дiвчата йшли в поле чи лiс, плели по вiночку i тримали його до Петрiвки, щоб у цей час русалки не залоскотали. У деяких регiонах також “ворожили на вiнках”: кожна дiвка несла до рiчки два вiнки й пускала їх за водою – якщо вони сходилися, то в цьому роцi вiдбудеться шлюб.

На Бога-сина, тобто в понедiлок, широко вiдзначали так званий “поминальний день” (на Кiровоградщинi – у п’ятницю, на Вiнничинi – у “клечальну суботу”). Жiнки зранку, взявши мисочки з їством, йшли до церкви, вiдправляли панахиди, а потiм одвiдували могилки. Як правило, поминальний день призначався лише для самогубцiв – тих, хто втопився чи наклав на себе руки. Таких людей ховали обiч могилок.

Зелені свята. Похід парафіян і священика на цвинтар.
с.Стоянів, початок ХХ ст.

На Херсонщинi другого дня свят дiти влаштовували забавну гру “завивати вiнки”. Вибравши з-помiж себе хлопчика та дiвчинку, плели їм вiнки i, оточивши пару колом, йшли гуртом через село з пiснями. Полiщуки ж, прив’язавши до вола чучело з соломи, ганяли тварину вулицями, окрикуючи: “Родусь, родусь!” Імовiрно, цi обряди – як вiдголосся дохристиянства – пов’язанi з проводами весни.

На значному теренi України на “клечальний понедiлок”, пiсля вiдправи в церквi, священики з процесiєю (всiм селом) обходили поля, “щоб град не побив посiви i засуха не випалила збiжжя”. Хоругви та хрести прикрашали вiнками з живих квiтiв. Такий хiд супроводжувався пiснями свiтського характеру. Для прикладу наведу одну з них:

Iз збором iдем, полон несем.

-               Виходжай, зборе, з села на поле,

А з полянойки до царинойки.

Наша царинойка вся поорана,

Срiблом-золотом вся засiяна,

Стожовим пiрком (пером) заволочена.

Гей, на Великдень, на Слов’янський день,

Садило дiвча зелене вино,

Садило, садило, Богу ся молило:

-               Спусти, Божейку, чорну хмаройку,

Чорну хмаройку,дрiбного дощику –

На й би ся прив’яло зелене вино.

Гей, вино ж моє зеленейке!

Нарештi, надходив третiй – Бого-духiв день. Ним, власне, й завершувалися трiйчанськi свята. У кожному регiонi його видзначали по-своєму. 

На Лівобережжі відзначали його лише дiвчата. Вони вибирали з-помiж себе “Тополю”- найудатливiшу красуню. Та мала ходити з пiднятими над головою руками. Для зручностi їх прив’язували до двох палиць i прикрашали стрiчками, намистом та хустинами. Обличчя, щоб односельці не впiзнали “Тополi”, - вiночками, а стан – різноколірними плахтами.

Пiд супровiд пiсень гурт обходив односельцiв. Господарi, до яких заходила вiншувати “Тополя”, мали щедро вiддячувати дiвчатам. Пiсля цього ватага йшла в поле, щоб розiбрати “тополю”. Якщо дорогою зустрiчалися односельцi, то ведуча лише поклоном голови вiталася iз зустрiчними.

Ця обрядодiя мала свiй цикл пiсень. Ось їх полтавський варiант:

Стояла тополя

Та посеред поля.

-               Стiй, тополечко, стiй,

Стiй, не розвивайся!

А на тiй тополi

Чотири соколи.

-               Стiй, тополечко, стiй,

Стiй, не розвивайся!

На Чернiгiвщинi побутувала iнша пiсня:

Сидiла русалка,

На кривiй березi,

Просила русалка

В жiночок намiток,

У дiвочок сорочок:

- Жiночки-подружки,

Дайте менi намiточку.

Хоч вона худенька,

Та аби бiленька.

Чи ще такий варiант:

На грянiй,

На грянiй (так тут називали трійчанський тиждень)

Русалки сидiли,

Сорочки просили,

Сорочки просили:

-               Дай, дайте, дiвочки,

Молодiї молодички,

Дайте сорочку!

Старенький дiдько

По городу ходе,

Вiн оре-скороде,

Конопельки сiє.

Молодая молодка

По двору ходила,

Голубцiв манила:

-               Шуги, шуги, голуби,

На дiдовi коноплi!

Да щоб менi їх не брать,

Бiлих рук не драть.

Полтавський варiант “водити тополю”, як і чернiгiвський – “водити вербу”, досить близький до полiського – “водити куста”.   “Водять куста” переважно в недiлю: зранку – дiвчата-пiдлiтки, перед обiдом - юнки, а надвечiр – жiнки. Обряд, щоправда, значною мiрою вiдрiзняються вiд названих. Зiбравшись таємно в лiсi, вибирають за “кустянку” найсимпатичнiшу дiвчину або жiнку, повнiстю одягають її в зелене вбрання – голову заквiтчують вiночками та галузками з берези, тiло прикривають лепехою. Пiсля цього Кустянку ведуть у село i з пiснями заходять до кожної хати вiншувати господарiв. За це їх мають ощедрити дарунками.

Коли, скажiмо, два “Кусти” зiйшлися на дорозi, то ведучi “б’ються”: одна в одної намагаються зiрвати прикраси; якщо пощастило це зробити, то гурт, в якому розпiзнали Кустянку, розпадається. У таких вападках для захисту iнодi запрошують хлопцiв. Цей обряд i досi iснує в селах   на Рiвненщинi.

Про Богодухiв день, себто вiвторок, збереглися ось  такi прислiв’я:

Прийшов Святий дух -  берись за кожух.

До Святого духа держiть кожуха (iнодi в цей час трапляються приморозки).

У наведених вище пiсенних текстах згадується про русалок. I це не випадково, адже з Трiйчанськими святами тiсно пов’язаний обряд, який у народi називали “Русальською недiлею” чи “Русалiями”.

Русалки. Травнева ніч (за Гоголем). 

І.М.Крамськой (1871)

Русалiї, Русалчин великдень, Нявська недiля. Свято вiдзначають у перший четвер пiсля Трiйцi. У давнину це було вельми поетичне дiйство, яке безпосередньо пов’язане з дохристиянськими вiруваннями. У народi жило безлiч легенд i повiр’їв про реальне iснування русалок та мавок. Вiдмiннiсть мiж першими й другими та, що русалки живуть у водi, а мавки – лише в лiсi або полi; крiм того, iснують і потерчата, лоскопухи та урдалки. На Житомирщинi русалок називали ще “золотими попами”.

За народною уявою, русалки-мавки зовнi вельми красивi, у них неодмiнно має бути розпущене волосся i тонкий стан. Ними стають лише тi дiвчата, котрi померли на Зелену недiлю, а також небiжчицi, яких не встигли охрестити, позашлюбнi дiти та утопленицi.

Вважається, що в четвер (до речi, в цей день поминали лише самогубцiв) русалки виходять із води, щоб вiдсвяткувати Русалчин великдень. Тому молодь, i особливо дiтей, намагалися не пускати в лiс, на луки, поля й до рiчки, бо “лоскотавка утопе”. Ображенi своєю долею, русалки начебто можуть залоскотати до смертi будь-кого. Щоб уберегтись од них, необхiдно тримати при собi пучечок полину, якого вони найбiльше бояться. До речi, на Трiйцю полином убезпечували оселi, щоб до хати не залiзла русалка, - клали його на пiдвiконня та бiля дверей як своєрiдний оберiг.

К.Васильєв. Русалка

Зустрiвши людину в полi, як переповiдають численнi оповiдки, русалки обов’язково запитують: “Що тобi лучче – полин чи м’ята?” Якщо вiдповiсти: “Полин”, - то вони вiдкажуть: “Iди в долинь”. А коли сказати: “М’ята”, - то накинуться гуртом i почнуть лоскотати, доки людина не вмре, приказуючи: “Тут тобi й хата!” Тому деiнде Русалiй день називали ще “мертвецьким великоднем”.

У своє великоднє свято “нечистивцi” буцiмто люблять гойдатися на деревах, а тому в деяких селах спецiально зв’язували двi берези, щоб русалки забавлялися й не зачiпали людей. Крiм того, дiвчата випiкали спецiальнi коржики й несли їх пiд супровiд пiснi в поле для “нявок”; батьки плели вiночки, вiдносили їх на могилки самогубцiв i клали навхрест.

Цього дня намагалися не полоти бурякiв (бо будуть гiркими) та картоплi (щоб не точили черви), а також нiчого не садили, бо “все, посiяне в Русалчин день, висохне”.

Русальна пісня 

Поминальна субота, “дiди”. Її на Полiссi вiдзначають у суботу на Русалчиному тижнi. По-мiсцевому цей обряд називають  “дзєди”. Як ви пам’ятаєте, в Українi чотири рази на рiк вiдзначають “вечерю для дiдiв”- вшанування померлих пращурiв. Один із них i припадає на суботу.

Вечерю готують пiсну, а снiданок та обiд – скоромнi. Переважно варять борщ та вареники. Зготовлену вечерю ставлять на припiчок так, щоб пара йшла по хатi i запрошувала всiх померлих. Потiм їжу подають на стiл, i всi сiдають довкола. На столi має бути багато ложок. Кожен із присутнiх, посмакувавши страви, клав ложку поруч, щоб пригощалися небiжчики. Так само роблять за снiданком та обiдом.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )