Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 15

м.Єнакієве. Петровські заводи 

У ХХ століття Донбас увійшов як великий промисловий центр зі своєю, особливою, географією. Тут заводи й копальні, що біля них оселялися робітники, не концентрувалися в одному місці, а були розкидані на величезній території. Вони з’єднувалися мережею грунтових і залізничних доріг, навколо яких теж формувалися робітничі поселення. Наприклад, біля станції Єнакієве виник цілий ряд селищ, які разом утворили «багатолюдне промислове містечко з населенням не менше 15 тис. осіб». Таким чином, напередодні Першої світової війни поруч із такими давніми промисловими центрами, як Бахмут, Слов’янськ і Маріуполь, виникають нові: Юзівка, Горлівка, Макіївка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорськ, Дружківка, Лисичанськ, Щербинівка та інші. Однак більшу частину донецьких земель складали сільськогосподарські угіддя. Згідно з переписом населення 1 січня 1915 року, Бахмутський і Маріупольський повіти (560,4 тис. і 386,7 тис. осіб відповідно) були найбільш заселеними у Катеринославській губернії: у них мешкало більше чверті її населення. 

Українська РСР у 1927 році

Нове століття принесло кардинальні зміни в долі України, а з нею – і Донецького краю. Після кривавих революційних подій 1917 р. і громадянської війни наприкінці грудня 1922 року Україна ввійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, за нею були закріплені всі історичні землі, крім Закарпаття (входило до складу Чехословаччини), Галичини та Волині (Польща) і Буковини (Румунія). Таким чином, Слобожанщина, Придінців’я та Приазов’я нарешті офіційно стали українськими. Правда, відбулося це не без нових територіальних «експериментів»: 1918 року була штучно утворена Донецько-Криворізька Радянська Республіка (із центром у м.Харків; проіснувала трохи більше місяця), з 1919 до 1925 року Донецька губернія (з центром у м.Луганське, згодом – у Бахмуті). Протягом 20 – 30-х рр. відбулося кілька адміністративних реформ, нарешті, 1938 року в Україні було сформовано 15 областей, у тому числі Сталінська (з 1961р. – знову Донецька) та Ворошиловградська (Луганська), і 12 національних районів (де компактно мешкали представники певної нації).

Унаслідок воєн, голодоморів 1921 – 1922 і 1932 – 1934 рр., примусового виселення в 30-х рр. (під час колективізації та пов’язаного з нею «розкуркулення») українських заможних селян кількість населення України і Донбасу зокрема постійно коливалася, знижуючись у вказані періоди та збільшуючись у більш сприятливий час. На це впливало також переселення сюди селян з різних регіонів України й інших радянських республік, що продовжувалося своєрідними хвилями у 30-х і 50 – 60-х рр. Доктор історичних наук Володимир Сергійчук стверджує, що починаючи з кінця 20-х років "хмари вербувальників розлітаються по всіх регіонах Росії й Білорусі з метою набрати побільше робочої сили насамперед для Донбасу, хоча чимало необхідних спеціалістів є і в українських селах. Скажімо, заступник завідувача відділу ринку праці Наркомату праці УСРР Полтавченко 1 липня 1927 року не підписав посвідчення про набір вербувальником Луганської біржі праці І. Я. Раконіним 300 мулярів, 200 теслярів і 150 каменоломів у Брянській і Орловській губерніях, зазначивши, що цей контингент можна набрати в Гніванському районі Вінницького округу". І перепис населення 1926 року засвідчив, що в Донецькій області українці становили 59,3 % (у всій республіці - 80 %).

Однак розвиток регіону був нестримним: розвивалися старі заводи та шахти, створювалися нові підприємства, будувалися помешкання для робітників і культурні центри, розвивалася освіта (у 20 – 30-х рр. влада активно й досить успішно боролася з неграмотністю населення, а разом з освітою стрімко зростав і загальнокультурний рівень мешканців), медичне обслуговування, сфера обслуговування строкатого в етнічному сенсі краю:

Національний склад областей УРСР (перепис 1939 року)
	Населення	Українці	Росіяни	Євреї	Поляки	Німці	Білоруси	Молдавани	Болгари	Греки
Ворошиловградська область	1841,585	63,3%	32,5%	1,1%	0,4%	1,0%	0,5%	0,1%		0,1%
Сталінська область	3099,810	59,4%	31,3%	2,1%	0,3%	1,5%	1,0%	0,2%	0,1%	3,1%
Українська РСР	30946,218	76,5%	13,5%	5,0%	1,2%	1,3%	0,5%	0,7%	0,3%	0,3%

Дані перепису 1939 р. за областями:1. Харківська область,
2. Ворошиловградська область, 3. Сталінська область,
4. Дніпропетровська область, 5. Запорізька область,
6. Миколаївська область, 7. Одеська область,
8.Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка
Праворуч карти – діаграма з даними по Південному Сходу загалом:
синім позначено кількість українців, червоним - росіян,
зеленим - інші національності.

Дані цього перепису багатьма істориками вважаються сфальсифікованими. Вони справді відрізняються від перепису 1937 року й не дають можливості встановити причини суттєвих змін в етнічному, соціальному складі населення, відстежити міграційні процеси, оскільки із запитальників були вилучені «незручні» запитання. 

У радянський час, крім короткого періоду українізації у 20-х рр., продовжувалася тенденція до етнічної асиміляції (здебільшого – русифікації) українців (переважно в Донецько-Придніпровському та Південному регіонах). Так, переписи 1959 і 1989 років засвідчують зменшення відсотка україномовного населення з 71,8 % до 63,9 %. За переписом 2001 року, у Донецькій та Луганській областях українці становлять 56 – 58 % населення. Вони переважають у більшості районів і міст, за винятком Донецька (46,7%), Єнакієва (45,3%), Макіївки (45,0%), Алчевська та деяких інших міст, а також південно-східних районів Луганщини — Станично-Луганського, Краснодонського, Свердловського.

Проте які б історичні завірюхи й надалі не накривали Донецький край – вони не зруйнують його краси, не зменшать сили. А висновки щодо того, «чиї сини, яких батьків» мешкають на цій чудовій українській землі, робіть самі!