Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 11

Герб роду Шидловських

У 1776 – 1782 рр. відбувається масова роздача запорізьких земель: тоді було засновано 488 поселень, серед яких 84 % складали поміщицькі поселення (у тому числі запорозької старшини), 16 % - усіх інших форм, переважно державні та військові поселення. Нерідко запорожці, не бажаючи служити царському уряду, записувалися за поміщиками, які надавали їм пільги для створення господарств не менше, ніж на 10 років (ці пільги були вимушеним кроком: якщо землі не освоювалися протягом трьох років, господар обкладався подвійним податком або землі поверталися до державної казни). Таку угоду 1779 року з поміщиком (нащадком ізюмського полковника) Євдокимом Шидловським (представником давнього польського роду) уклали 

Дівчина з Молдови. Аглая Розетті

запорожці, що оселилися на отриманих ним землях у верхів’ях Кальміусу та заснували дві слободи – Олександрівку (Олександрівка-Шидловка, а в народі - Щегловка) та Крутогорівку (у 

деяких джерелах – Крутоярівку; нині – Київський та Ворошиловський (відповідно) райони м.Донецька), у яких згідно з ревізією 1782 р. мешкало 142 чоловіки та 83 жінки.

Під час війни з Туреччиною 1768 – 1774 рр. до Слов'яносербії (Бахмутського повіту) було переселено молдаван. За свідченням академіка Петербурзької академії Й.-А.Гільденштедта, який відвідав 1774 року слободи Біла, Іванівка, Штеричівка сербського полковника Штерича, вони швидко призвичаїлися до місцевого життя, і за одягом чи мовою їх важко було відрізнити від українців.

Ікона Ігнатія Маріупольського

Окремою сторінкою історії нашого краю є переселення з Криму греків. Аби підірвати економіку Криму після Кючук-Кайнарджийського миру (за яким Росія отримала лише кілька міст, а Кримське ханство було визнане незалежним, правда, лише до 1883 року, коли воно було анексоване Російською імперією), царський уряд запропонував кримським християнам переселитися на територію Росії. За допомогою митрополита Ігнатія він схилив греків, вірмен, молдаван і грузинів переїхати до Азовської губернії. На початку осені 1778 року більше 30000 християн Криму були привезені у Приазов’я. На зиму їх оселили в покинутих запорозьких дворах Новоселиці (на р.Самара), в Олександрівській фортеці та селах Самарського монастиря. 

Храм Георгія Переможця в смт.Сартана.
Сартана сьогодні - культурний центр
греків Приазов'я  

Побутова невлаштованість, відсутність обіцяної державної допомоги призвели до того, що в перші два роки померло майже 4000 осіб, частина повернулася до Криму. Митрополит Ігнатій звернувся до царського уряду, нагадуючи про обіцяні пільги переселенцям і вимагаючи поселити їх компактно в місцях, які б нагадували залишені ними в Криму. 1779 року 

Жалованою грамотою Катерини ІІ та спеціальним ордером Гр.Потьомкіна були визначені умови та місця розселення греків: межиріччя Кальміусу, Берди та Вовчої. 15 серпня 1780 року близько трьох тисяч греків на чолі з митрополитом Ігнатієм увійшли в залишене запорожцями поселення Кальміуська слобода в гирлі Кальміусу (колишню Домаху) і на відведеному для майбутньої церкви місці підправили молебен. Так починалося славне місто Маріуполь (з грецької – місто Марії, Богоматері). Того ж року греки заснували 21 поселення: Бишів, Богатир, Велика Каракуба, Велика Янісоль, Георгіївка, Камара, Карань, Керменчик, Костянтинополь, 

Інтер'єр грецького будинка

Ласпа, Малий Янісоль, Мангуш, Сартана, Старий Крим, Стила, Улакли, Чемрек, Чердакли, Чермалик, Урзуф, Ялта.

 Справами переселенців керував Маріупольський грецький суд (який обирали самі греки) як найвища інстанція Маріупольського грецького округу.

Таким чином, до кінця XVІІІ століття Донеччина вже являла собою багатоетнічний регіон (з переважанням українців і української мови спілкування, про що свідчить, наприклад, карта українських говірок 1872 року).

"Карта южно-русских наречий и говоров"
К.П.Михальчука (С.-Петербург, 1872)

Згідно з переписом 1793 року дві третини населення складали українці, далі – росіяни, греки, молдавани, невеличку кількість складали інші народності. Переважна більшість мешканців (а всього тут жило близько 250000 чоловік) – державні селяни і військові поселяни, також іноземні колоністи (разом – 60 %), близько 38 % – поміщицькі селяни, на інші групи населення припадало лише 2 %, в тому числі мешканців міст був усього 1 %. Однак густота населення була все ще найнижчою в Україні: 5 осіб на квадратний кілометр, хоча в середньому по Україні – 25 осіб.

Українська хата. І.Рєпін. 1881

Основним видом діяльності жителів Донецького краю були тваринництво та хліборобство, городництвом та садівництвом займалися менше, переважно для власних потреб. Найбільше садів було в Слов’янському повіті (45 «регулярних» садів з 88 в усьому регіоні!). За словами Й.-А.Гільденштедта, «біля кожної української хати росли вишні, сливи, яблуні, груші та інші фруктові дерева, однодворці [росіяни – М.Д.] полюбляли висаджувати верби й тополі». Греки вирощували виноград і тутові дерева, займалися виробництвом шовку. 

Інтер'єр української хати. с.Ново-Петриківка,
Донеччина. Автор Ю.Полідович

Розвивається також промисловість: були перебудовані Торські соляні заводи, для цього там же було започатковане виробництво цегли, у Святогірському монастирі існував гутний заводик (виготовляв скло), на Азовському узбережжі працювали рибні заводи, розбудовувалися заводи з переробки сільськогосподарської продукції (млини, маслобійні, крупорушки, винокурні, миловарні, салотопильні, свічні, чинбарні (шкіряні), текстильні мануфактури). Існувало багато кузень, де використовували місцеві руди та кам’яне вугілля. Однак саме на XVІІІ століття припадає початок промислової розвідки корисних копалин у цьому регіоні. На початку 40-х рр. купець І.Гінкін побудував «железоделательный завод» поблизу Сухаревської слободи й розпочав виплавку свинця, однак незабаром завод довелося закрити, бо запаси свинцевих руд виявилися незначними. У 40-х рр. полковником І.Глібовим за завданням 

Автентична українська хата. м.Харків

Соляної контори, а потім членом петербурзької Берг-колегії Г.Райзером були досліджені відомі до того поклади залізних руд і кам’яного вугілля та нанесені на план Бахмутської провінції, який став основою майбутніх експедицій.