Сьогодні День народження прекрасної української поетеси з плеяди шістдесятників, дитячої письменниці, лауреата двох державних премій, журналістки Ірини (Іраїди) Жиленко (28.04.1941 - 03.08.2013).
Микола Жулинський так писав про неї:
«Поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але її уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше, завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття. У тому, іншому, інакшому світі ‑ світі художньої реальності ‑ вона вільна, нічим і ніким не скута ‑ ні ідеологією, ні соціальним замовленням, ні жодним каноном, формою чи стилем.
Це поезія відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, надії, а головне ‑ свята на цьому земному карнавалі життя; це пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого і холодного велелюддя; це зазивання вистояти серед щоденної клопітливої неприглядності, підтримати вірою в добро і надію високим злетом уяви, фантазії, підняти людину над гіркотою переживання життя і смерті».
Моє знайомство з творчістю письменниці розпочалося колись із її дитячої поезії, світлої, сповненої віри в добро і диво. І вам пропоную сьогодні помандрувати у цей прекрасний світ.
Жар-птиця
Сусідка моя — чарівниця —
годувала надвечір родзинками
у клітці золоту Жар-птицю
з очима-намистинками.
І як воно трапилось —
хто його зна —
та тільки дверцят не замкнула вона.
Рвонулась на волю чудесна Жар-птиця,
і враз освітилась
казково столиця.
Летіла все вище, так гарно, так вільно,
як в найзолотішім, найкращім мультфільмі.
Дорослим і дітям
яснішали лиця:
«Як хороше жити
під сонцем Жар-птиці!»
І тільки ота трьохсотлітня ґава,
яка себе називала Павою
(старезна, без ока, та ще й кульгава),
знайшла Жар-птицю непристойно яскравою.
І вся вороняча орава
зчинила люту стрекотняву:
«Вона яскра-яскра-яскррава!
Таку чужу нескромну птицю
тримать годиться тільки в клітці!»
Вже третій день — нема Жар-птиці.
І людям посмутніли лиця.
О, не сумуйте. її нема,
бо — розумієте? — зима.
Жар-птиця ж — птаха екзотична,
південна, до снігів незвична.
Ну, от і простудилась трішки.
Лежить вона терпляче в ліжку,
п'є молоко, клює родзинки,
чита «Барвінок» і «Мурзилку».
Пішли на лад у неї справи.
І скоро знов злетить вона
на злість лихим, кульгавим ґавам,
на новорічну радість нам!
Вікно, розчинене у сад
Осінній вітер. Птиця прокричить
і змовкне… І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь в твоє обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
А я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина, я — вікно у сад».
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь, радісно і грішно,
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад.
Крізь цю бузкову захмелілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене — вікно, розчинене у сад.
1971
***В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо — будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів’ята.
Після дощу багряніють черешні.
Рак з-під місточка виставив клешні.
Коник приспить нас, а півень розбудить
в світлі надії, в затінку чуда.
Сонях старенький смутно згорбатів.
Будем на осінь добрі й багаті.
Витопим грубку. Книги розкриєм.
В затінку чуда, в світлі надії.
1977
Немає коментарів:
Дописати коментар