Місяцелік: Вербна неділя

Із Вербною неділею!

"Не я б'ю - верба б'є," - примовляли наші предки цього дня, легенько б'ючи своїх рідних, особливо дітей, освяченим вербовим гіллям. І це було зовсім не покарання - так вони зичили здоров'я, передавали силу верби один одному.

Неділя за тиждень до Великодня називається "вербною", "шутковою" або "квітною" ("цвітною"), а тиждень перед цим - "вербним". У Вербний тиждень, за народними віруваннями, не можна сіяти конопель і городини, бо "буде ликовате, як верба", не сіяли і буряків, бо "будуть гіркі". У Вербну неділю святять вербу.

Ікона З.М.Пономаренка

Цього дня святкується Вхід Господень у Єрусалим. За біблійною легендою, коли Спаситель в'їжджав на віслюкові в Єрусалим, люди радо вітали його, устеляючи шлях пальмовим гіллям. З того часу й пішов звичай святити гілля дерев у цю неділю. У південних країнах, де росте пальма, святять її гілля, а в Україні, де пальми не ростуть, обрали інше дерево - вербу. Пояснити цей вибір тепер складно. Можливо, це пов'язано з тим, що верба має велике значення в народній медицині. Знахарі й досі напаром кори верби білої (Salix alba L.) лікують головний біль, пропасницю й ревматизм, товчене вербове листя прикладають до ран, бо має вона болетамувальні й жарознижуючі властивості. Інший вид верби - красна - допомає при запаленні горла, а ще її бруньками ("котиками") раніше фарбували тканину в темний колір (залежно від концентрації навару отримували від темно-фіолетового до чорного відтінків). Із верби плели кошики, короби, личаки. Крім того, за народним віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!" Незважаючи на таке неоднозначне ставлення до неї, верба для наших предків мала, очевидно, велике сакральне значення. Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в "Ізборнику" (1073 р.) згадується "Праздьник вьрбьны". Згадує про вербу й Данило Паломник (1095 - 1108), що відвідав Єрусалим і там бачив "древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе есть и подобно"; то були пальми, але мандрівникові вони нагадали рідне чернігівське "вербіе".

Колись господарі, повертаючися з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі чи в полі по кілька гілок, "щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток", а решту, що залишалася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. На Галичині чоловіки прикрашали нею капелюхи.

Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю - верба б'є,

За тиждень Великдень, 

Недалечко червоне яєчко!

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще коло церкви та й дорогою, як додому йшли, а б'ючись, примовляли: 

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

У Галичині примовляли так:

Шутка б'є - не я б'ю,

Віднині за тиждень

Буде в нас Великдень!

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. "Гріх ногами топтати свячену вербу", а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишалося після освячення, палили, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило. Свяченій вербі приписується магічна сила.

Як уперше навесні виганяють худобу на пасовисько, то тільки свяченою вербою - "щоб нечисть не чіплялася до тварин" і "щоб корови та телиці швидше побігали". А під час граду викидають гілля свяченої верби надвір, "щоб град зупинився". Подрібнені гілочки також додають до інших трав у відварах, аби посилити їхню лікувальну дію.

З Вербною недiлею пов’язанi й деякi прислiв’я:

Прийде тиждень вербовий – бери вiз у дорогу дубовий.

Дме вербич – кожуха тербич.

Вербич - два кожухи тербич.

Верба красна – б’є напрасно, верба бiла – б’є за дiло.

 (За книгою О.Воропая "Звичаї нашого народу")