Місяцелік

Цікавинки про народні свята цього тижня

Парамона, або Передандрiя (12 грудня). Називають цей день святом 370 рiзних великомученикiв. Уночi на Калиту або на Андрiя (13 грудня) ходили на рiчку слухати воду: тиха – на добру зиму, бурхлива – на холод, бурi та завiрюхи.

Уважається парубочим святом. Молодь увечерi збиралася “на калиту”. Дiвчата випiкали великий корж із білого борошна з діркою посередині, солодкий, оздоблений сухими вишнями, родзинками, запікали його так, щоб важко було вгризти;  пiдв’язували його до сволока, а хлопцi мали проїхати на коцюбi й вiдкусити шмат, розігруючи при цьому певний діалог. Присутнi намагалися розсмiшити “коцюбника” (або Пан Коцюбинський) – так називали того, хто “їхав на коцюбi”, заважали, підсмикуючи калиту за мотузку (це робив Пан Калетинський). Якщо вiн розсмiявся чи не зумiв посмакувати калитою, то навдаху обмазували сажею.

У ніч Передандрія хлопці взагалі мають найбільші права: це єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Тому вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря, який дуже дошкулив парубкам, геть плота розібрали – і кілка не знайдеш.

М.Пимоненко. Дівчата ворожать. 1893 р.

Пiзно ввечерi дiвчата збиралися в окремий гурт для ворожiння. Бiльшiсть сюжетiв цих дiйств подiбна до тих, якими користувалися напередоднi Нового року. Узявши вдома борошна, сходилися до однiєї з подружок. Тричi йшли до рiчки. Зачерпнувши долонею з дна води, дивилися, що потрапило до рук: якщо камiнець – майбутнiй чоловiк буде муляром, земля – хлiборобом, скiпка – столяром… Далi набирали в рот води i йшли до хати. На цiй водi замiшували тiсто на  пампушку (балабушку). Пампушки випiкали в печi i клали на ослiнчик. Господиня впускала до хати зголоднiлого пса або дiвчата виходили на вулицю й кидали псовi пампушки – чию балабушку вiн з’їдав найпершою, та дiвка найшвидше вийде замiж.

У деяких районах, зокрема на Полiссi, улаштовували своєрiдне дiйство – “сiяти льон”. Дiвчата вибiгали на вулицю, iмiтували сiвбу льону (деiнде - конопель) i волочили “ниву” спiдницями, приказуючи: “Святий Андрiю, на тобi конопельки сiю, дай же менi,Боже, знати, з ким їх буду брати!”

Досить оригiнальним серед полiщукiв був обряд, який називався “сповiдь дiжi”. Увечерi кожна господиня ретельно мила пiкну дiжу.   Особливо дотримувалися цього звичаю жiнки, в котрих були дочки: уважалося, якщо нехтувати обрядом, то їм буде важно розроджуватися. Як вiдомо, пiкна дiжа виконувала в господарствi, крiм виробничого призначення, й важливу магiчну роль: її тримали в найпочеснiшому мiсцi, ретельно мили, не використовували для iнших цiлей; на весiллi вона символiзувала затишок майбутньої родини. Обяд “сповiдь дiжі” пов’язаний із вiруванням, що в нiч напередоднi Андрiя всi дiжi сходяться на своєрiдну сповiдь i ведуть  розмову про своїх господинь: як вони їх доглядають, чи часто миють, чи лихословлять у їхнiй присутностi. Ось чому жiнки намагалися, хоч би напередоднi свята, догодити пiкним дiжам. Помивши, їх ставили на чистi скатертини i обвивали хмелем, з якого опiсля, коли вперше виганяли тварин на пашу, робили пiйло, “щоб  корови не боялися грому та не зачіпали їх вовки й звiрi!”

У цей день стежили й за погодою

Якщо вода на рiчцi  тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюхи.

Якщо вдень iшов снiг, то бути  хурделицям цiлий тиждень.

Якщо на Парамона снiг не випав -  зима буде теплою, а з’явився – довгою й холодною.

 Iм’я Парамон означає “твердий, сталий”.

Андрiя (13 грудня). Присвячене апостолу Андрiю Первозваному, який проповiдував християнство, першим принiс цю вiру до Києва. У староукраїнському літописі ХІІІ ст. знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив угору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учеників, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшов на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром».

Хоч Андрій Первозваний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити. Веселощi, розваги, великi вечорницi були наповненi пiснями, смiхом, жартами, ворожiнням, iграми з “калитою”.

У цей  день  жiнки намагалися не пекти хлiба, не шити i не прясти. На Андрiя дiвчата  багато ворожили на свою долю. Дiйства, пов’язанi  з ворожiнням, такi ж, як i напередоднi Нового року. Слiд також  вiдзначити, що на Андрiя випiкали не тiльки калиту, а й балабушки – невеличкi пампушки, ще називали кукiлками. Удосвiта, напередоднi Андрiя, дiвчата йшли до криниць, щоб набрати води в рот i замiсити на нiй борошно для двох кукiлок – для себе й судженого.

Я, святий Андрiю, конопельки сiю – дай, Боже, знати, з ким весiлля грати.

Андрiю, Андрiю, я тобi коноплi сiю, пеленою волочу, бо я замiж хочу.

У день Святого Андрiя стежили за погодою.

Якщо вода на рiчцi тиха – на рiвну зиму, шумовита – на завiрюху.

Якщо вдень iшов снiг, то бути хурделицям цiлий тиждень.

Якщо до цього дня снiг не випав – зима буде теплою, а як з’явився – буде довгою i холодною.

На Андрiя треба кожуха-добродiя.

На Андрiя робиться дiвицям надiя.

На Андрiя вложи руку в засув у хлiвi.

Наума, Кузьми, Дем’яна (14 грудня). У давнину навчальний процес розпочинався взимку – першого грудня, за тодiшнiм лiточисленням. Це була  найзручнiша пора, коли сiльськi дiти мали змогу здобувати освiту. Батьки вiдводили дiтей до школи саме на це свято, бо “Пророк Наум наведе на ум”.

За народними уявленнями, Наум – покровитель розуму, знань i доброчинства, а тому селяни були переконанi: якщо на свято Пророка почати навчання, то дитина успiшно засвоїть  знання, набереться розуму. Особливо опiкувалися слаборозвиненими дiтьми. Увечерi батьки запрошували хрещених, якi приходили з букварями й починали  навчати хрещеникiв заучувати лiтери.

Хоч згодом термiн початку навчання було змiщено, але в ремiсничих цехах i при братствах продовжували давню традицiю – майстри набирали собi учнiв на святого Наума. На його честь влаштовували цiкавi  обряди, професiйнi посвяти тощо. Від цього дня починали освоювати музичнi iнструменти тi, хто бажав оволодiти грою на бандурi чи скрипцi. Тих же, хто не змiг набути професiйних навичок, у народi називали “партачами”.

Партача й Наум не наведе на ум.

Наум наставляє на ум.

Батюшка Наум, виведи синка на ум.

Прийшов Наум – пора братися за ум.

Я не знаю нi “аз”, нi “буки” – прийде Наум i змусить до науки.

Тому це свято називали ще святом Наума-грамотника.

Значення iменi Наума – “утiха”.

Святі Кузьма і Дем'ян (лемківська ікона)

Також у цей день на честь святих чудотворцiв Кузьми i Дем’яна селяни до сходу сонця виходили з хлiбом, сiллю та страсною свiчкою на порiг, щоб зустрiти i запросити до осель своїх покровителiв. За народними уявленнями, Кузьма та Дем’ян вважались оборонцями людей од змiй та вправними ковалями. Цього дня рiжуть курей.  Дiвчата готують курячу локшину i пригощають гостей. На кузьминки справлялися петушинi iменини – когурти. Уважається дiвочим святом.

День пам’ятi померлих (15 грудня).

Пiд час родинної трапези всi мусили зберiгати урочистий спокiй: не галасували, не човгали пiд столом ногами, щоб не  дратувати невидимi душi присутнiх на вечерi душi покiйних предкiв.

День поминання покiйних  на цвинтарях (16 грудня). На могилах родичiв запалювали свiчки. Ця традицiя прийшла до нас разом із християнством. Хоч у давнину робили ще iнакше – спалювали на подвiр’ї в’язку соломи. У культi вогню вiдображено турботу живих про своїх покiйних предкiв.

Ікона великомучениці Варвари,
намальована львівським майстром Андрієм Дунаєвським
в 1734 році

Варвари (17 грудня). Про це свято iснувало чимало переказiв. Однi вважали, що Варвара Великомучениця була iудейкою, але згодом вихрестилася. Коли ж про це довiдався батько, то винiс смертний присуд. Iншi стверджували, що Варвара – магометанка, але зголосилася прийняти християнське вiросповiдання, тому батько примусив її товкти босонiж пiдрiбнене скло. Одне слово, це була великомучениця за вiру.

Святкують тiльки жiнки. На Варвари дiвчата готували вареники з маком чи сиром, серед яких обов’язково мали бути й “пiрхуни” (заправленi борошном). Частуючи хлопцiв, стежили, кому втрапить такий вареник. Вiдтак невдаху довгий час дражнили “пірхуном”. Дiвчата в цей день заготовляли галузки з вишень i ставили у воду: якщо гiлочки зацвiтали на Рiздво, то це вiщувало швидкий шлюб.

Народна легенда, записана на Вінниччині, каже, що свята була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусу Христу. Оскiльки для українського жiноцтва вишивання було нацiональною своєрiднiстю, навіть гордістю, то вони вважали Великомученицю Варвару своєю покровителькою: «Це ж вона нас вишивати навчила!» До цього ремесла вкраїнських дiвчат привчали з дитинства. Як тiльки юнка пiдростала, ненька та бабусi вчили її вишивати хрестиком, занизуванням, “козликом” тощо. Кожен регiон мав свiй стиль, свою технологiю i сюжетнiсть, якi не повторювали одне одного, а зберiгали одвiчнi традицiї i специфiку. Юнка, котра “дозрiла на видання”, мусила сама наготувати посаг – вишити рушники для сватiв, почесних гостей на весiллi, сорочку своєму судженому та його батькам. По тому, якими вони були, оцiнювали вдатливiсть i хозяйновитiсть майбутньої дружини.

День повороту на весну. Приповідка каже, що "Варвара ночі урвала, а дня приточила". У цей час, зазвичай, випадають великі сніги, починаються справжні морози. За повiр’ям, на Варвари починають збиратися в тiчки вовки. Усе це знайшло відображення в прислів’ях і прикметах:

Яка погода на Варвари, така й на Рiздво.

Який день на Варвари, такий i на Сави.

Дерева в iнеї – урожай на фрукти.

Якщо горобцi збираються купками на деревах i цвiрiнькають, то буде тепла зима.

Хто заспить на Варвару, той цiлий рiк буде сонливим.

Якщо проти цього дня нiчне небо в зорях – чекай холодiв, а слiпе й тьмяне – на тепло.

Було не савити i не варварити, а сiсти i на три веретена напрясти … та на сорочку сурганити; …не євдошити – на куделю ковдошити.

Хто савить i варварить, той починок не напарить.

Варвара заварить, Сава засолить, а Микола поставить кола.

Варвара заварить, Сава заколотить, а Микола закує.

Варвара заварить, Микола загвоздить, а на Ганки – сiдай в санки.

Варвара постелить, Сава погладить, а Микола стукне.

Варвара показує дорогу, а Сава мости мостить, а Микола пригвоздить.

Варвара кусок ночi увiрвала, а дня приточила.

Варвара ночi украла i дня доточила на макове зерня.

Свята Варвара по свiтi брикала.

Коли на Варвари мороз прилiз, то ховай сани, а витягай вiз.

Прийшла Варуня – гляди нiс та вуха.

Якщо в груднi на Варвари болото, то буде зима красна, як золото.

Вiд Варвари до Нового року стiльки дня доточиться, як пiвень з порога скочить.

Якщо на Варвари гострi морози, то на зиму готуй вози, а якщо розтане, то кажи оглянути сани.

Сави (18 грудня). День Сави вважається чоловiчим святом. Із цим святом пов’язано найбiльше жартiвливих обрядiв. У родинах, де були чоловiки з таким iм’ям, справляли обряд “похорон Савки”. Збиралися переважно родичi й сусiди, щоб увiншувати iменинника: “Як був Сава, то не їв сала, їв паляницi, щоб любили молодицi!” Спричинця цiєї подiї саджали на ослiн i вiтали, приспiвуючи:

Савка вмер, бо слабкий був.

Жiнку бив, бо дурний був.

Ой, вип’ємо по чарочцi,

Заспiваймо по Савочцi.

Iменинник мав почастувати гостей горiлкою.

Дiти також розiгрували подiбну сценку зi своїми ровесниками. Тягаючи однолiтка за вуха, приказували:

Бов, бов, бов –

Савка вмер.

Похоронили Савку

На дубову лавку.

Лавка трясеться –

Савка смiється,

Лавка дрижить –

Савка бiжить…

На Сави жiнки збиралися в рукодiльницькi гурти, бо прийшла пора “i савити, i варварити, i куделю кучматити”. Хто ж не працював, казали:

Савила та варварила i сорочки собi не справила.

Сави i Варвари на менi сорочку обiрвали.

Бiдному Савцi нема долi на печi, анi на лавцi.

Сава приїхав на бiлих санках.

Варвари ночi увiрвали, а Сава став день доточувати.

Сави днi прибавили.

Сава мостить, а Микола гвоздить.

Савка бiдний, Микола багатий.

Сава – батько зимового Миколи.

(За матеріалами книг В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар"

і О.Воропая "Звичаї нашого народу" )