Краєзнавство

Так починався Донецьк

Частина 15

Ларінка (сучасний вид)

"Дом Советов" (нині - Ворошилівський райвиконком)

Середина 20-х рр. – це час великих перетворень в історії Донецька. Так, 1924 року поруч зі старою Ларінкою почалося будівництво житлового масиву Стандарт для металургів і близько 30 дво- та триповерхових будинків для гірняків Рутченківських та Вознесенських копалень. У 1925 – 1926 рр. відбулося розширення меж міста (увійшли копальня «Вєтка», Олександрівська, Бутовська, Гладківська копальні, Червоноармійський (колишній Путилівський) завод, територія Щегловського лісу, селища Олександрівка, станція Сталіне, Катеринівка (Маслівка), Любимівка (Закоп), територія Сталінського металургійного заводу), були утворені 3 райони: Калінінський, Куйбишевський і Сталінозаводський (нині – Ленінський). 

У 1926 – 1927 рр. почали масово перейменовувати вулиці та райони (наприклад, 1-а лінія стала вул.Артема, Ларінка – 2-й Жовтневий район тощо), почалося будівництво Далекого селища (район на захід від театру опери й балету), Соціалістичне Містечко (рос. Соцгородок, район на схід від нинішнього кінотеатру ім.Шевченка). 

Головпоштамт

Тоді ж будуються «Дом Советов» на Сінній площі (потім – Радянська, згодом – площа Леніна), будинок культури в селищі Рутченкове (нині – палац культури ім.І.Франка), кінотеатр «Красный» (нині – «Комсомолець»), будівля Сталінського гірничого технікуму (вул.Артема, 58), Головпоштамт, лікарня ім.Ворошилова (нині – Калініна, будувалася з травня 1928 до 25 грудня 1930 року).

Донецьк довгий час не мав системи міського транспорту. Здебільшого люди пересувалися пішки чи візником. До залізничної станції можна було дістатися робітничим потягом, що ходив уздовж ставків від станції Бальфурівка (знаходилася за сучасним Південним автовокзалом) 4 рази на добу. Цікаво, що одна з гілок залізниці до початку 60-х рр. доходила до складських приміщень, що розташовувалися на правому боці бульвара Пушкіна; закінчувалася колія у внутрішньому подвір’ї «Дома Советов», і коли в 1938 р. Лазар Каганович відвідав місто, його спальний вагон загнали на подвір’я Будинку Рад, у вагоні він і ночував. 

У 1928 р. у місті пустили перший трамвай за маршрутом «Завод – Вокзал», однак маршрут починався від Радлікарні (рос. Совбольница; розташовувалася на сучасній площі Леніна). Наприкінці 1928 року маршрут продовжили до металургійного заводу. Перші трамваї перевозили не лише пасажирів, на спеціальних платформах вони транспортували різні вантажі. Ремонт вагонів спочатку здійснювався на цвяховому заводі (знаходився на місці Драмтеатру), а в 1932 р. було створене трамвайне депо, яке розташовувалося біля будівлі Обладміністрації. З 1931 року в місті діяв один автобусний маршрут. Перший (а в СРСР третій після Москви та Ленінграда) тролейбусний маршрут у місті почав діяти на початку 1940 (за деякими даними – у жовтні 1939) року від прохідної металургійного заводу до Студмістечка. 

Трамвай в окупованій Юзівці (1942 р.)

1930 року розпочала роботу Обласна центральна клінічна лікарня (нині – ДОЛКО ім.Гусака). Того ж року, 28 листопада, розпочав свій перший навчальний рік Сталінський медичний інститут (потім – Донецький державний медичний інститут ім.О.М.Горького, нині - університет), тоді він мав тільки лікарняно-профілактичний факультет, один із корпусів якого розташовувався в колишній будівлі Держбанку (нині – будівля Міської лікарні № 1 по вул.Артема). А перший випуск лікарів відбувся 10 лютого 1936 року.

О.І.Тулпаров

О.М.Первушин

Перші кілометри питного водогону були прокладені в 1928 – 1931 рр., хоча питання про це було поставлене ще 1921 року. Ініціаторами створення міського водогону буди професори Донтехнікуму Олександр Іванович Тулпаров і Олексій Михайлович Первушин. 

Водонапірна вежа станції Юзове

До появи водогону Сталінський завод видавав трудящим спеціальні талони, за якими вони могли отримати 2 відра води за 1 талон. У місті було 4 забірні басейни, де отримували воду, один із них розташовувався на 2-й лінії, на перетині з пр. Труда, дехто мав колодязі, вода в яких, правда, була жорсткою та забрудненою шахтними водами, крім того, існували невеличкі відомчі водогони (наприклад, водопровід в Англійській колонії чи в селищі «Російського товариства для виготовлення снарядів і воєнних припасів» (потім – завод «Точмаш»), чи станції Юзове). Воду брали зі Щегловських свердловин, згодом в експлуатацію ввели ще п’ять. Однак усі ці заходи не вирішували проблему водопостачання в місто, що швидко розросталося.

Проект водогону 1926 року охоплював центральну частину міста й заводське селище Ларінку (житловий масив Стандарт). Проблему водопостачання допоміг вирішити академік Академії медичних наук СРСР Олександр Микитович Марзєєв, який знайшов у балці Кипляча криниця (на р.Суха Волноваха) замулене джерело, що, за словами старожилів, було раніше надзвичайно багатоводним. Джерело розчистили, збудували басейн для збору води, насос – і 1931 року водогін запрацював, кінцевою водонапірною вежею була башта селища Стандарт, де вона збереглася досі. Згодом донецький водопровід значно розрісся. 

Каналізація (перші 12 кілометрів) почала працювати 1933 року, 1939 р. було збудовано головні очисні споруди в с.Євдокимівка. А в 1934 р. почалася експлуатація першого міського газогону побутового призначення.

Донецьк (Сталіно) 1929 року