Вітаю!

1 вересня - День знань, котрий розпочинає новий навчальний рік.

Історія свята така. Офіційно 1 вересня стали відзначати з 1980 року після указу Президії Верховної Ради СРСР від 01.10.80 N 3018-Х "Про святкові і пам'ятні дні". 

До середини 30-х років в СРСР директори шкіл до початку навчального року ставилися вельми вільно. Постанова Раднаркому від 14 серпня 1930 зобов'язувала, щоб усі діти у віці 8 - 10 років "були прийняті в школу восени". Єдиний початок навчального року було введено 3 вересня 1935: у першій же статті Постанови Раднаркому і ЦК ВКП (б) було встановлено "у всіх школах СРСР початок навчальних занять з 1 вересня і закінчення їх: у перших трьох класах - 1 червня, у 4 - 7 класах - 10 червня і 8 - 10 класах - 20 червня". Спочатку 1 вересня (навіть після надання йому статусу державного свята) був навчальним днем: свято в школах починалося з урочистої лінійки, потім проводився Урок миру, потім інші уроки.

За часів Російської імперії державні навчальні заклади починали навчальний рік 1 вересня, що було пов'язано, очевидно, з давнім звичаєм святкувати новий рік восени й завершенням жнив. У документах недержавних ліцеїв і гімназій трапляються дати 20 та 31 серпня, 15 і 26 вересня, 1 і 15 жовтня. 

А сільські школи грамоти починали навчати тільки 1 грудня (14 за н.ст.) - від дня пророка Наума, покровителя науки й доброчинства. У народі казали: "Наум наведе на ум!" Напередодні цього дня батьки відвідували вчителя (дяка) і домовлялися про плату (зазвичай це було забезпечення дровами на зиму, салом та ковбасами на Різдво, допомога в полі під час сівби чи жнив). Увечері до новоспеченого учня приходив хрещений батько з букварем. Посеред хати ставили діжку, застеляли її кожухом, і гість підстригав хрещеника, щоб "добре в голову йшла наука". Роблячи перший підстриг, він казав: "Батько Наум, виведи сина на ум". Потім сідали за стіл і завчали напам’ять кілька літер. Школяр вечеряв пшонянкою, бо "треба чимало каші з’їсти, щоб опанувати науку". Уранці син із батьком ішли до церкви, де панотець читав над його головою «Євангеліє». Цього дня відкривалися всі церковно-приходські школи і батьки виряджали дітей на навчання зі словами: "Хай наука тобі легко дається". Відіславши дитину до школи, батьки йшли до церкви і ставили свічку перед образом пророка Наума, висловлюючи йому пошану і сподіваючись, що святий наведе малого на розум. 

Хоч згодом терміни початку навчання були переміщені, але в ремісничих цехах і при братствах продовжували давню традицію - майстри набирали собі учнів на свято Наума. На його честь влаштовували цікаві обряди, професійні посвяти тощо. Із цього дня починали освоювати музичні інструменти ті, хто бажав оволодіти грою на бандурі чи скрипці. Хто не зміг осилити професійних навиків, таких у народі називали "партачами", звідси і приказка: "Партача й Наум не наведе на ум".

Багато інших народних прислів'їв пов'язані з цим днем:

• Вчися, сину, азбуки – прийде хліб сам в руки.
• Не збирай синові худоби, а збирай йому розум.
• Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі.
• Прийшов Наум – пора братися за ум.
• Наум наставляє на ум.
• Я не знаю ні «аз», ні «буки» – прийде Наум і змусить до науки.

Тепер у школах цього дня проводяться святкові заходи, на яких особлива увага приділяється першокласникам. Для них це Свято першого дзвінка. 

А чи пам'ятаєте ви свій перший шкільний день? Ось що розповіли газеті "Поступ"  відомі українські діячі.

Іван ДРАЧ, поет 

Я дуже хотів до школи ще тоді, коли не можна було. У 5-6 років я постійно приходив, але мене відсилали. Тому те, як мене привели на Перший дзвоник, я вже забув, бо до того і так постійно сидів у школі. Пам’ятаю, був закоханий у першу вчительку – Фросину Феодосіївну. Це був 44-й рік, вона втратила на війні чоловіка, мала трьох дітей і була неймовірно красивою. Увесь клас був у неї закоханий. А теперішніх дітей навіть нема чого порівнювати. Ми зошити робили з коричневого мішка, а буквар роздирали на шматочки, щоби кожному дісталася бодай сторінка. Ми тоді хотіли вчитися. А тепер того маленького хлопчика чи дівчинку аж завалюють книжками та комп’ютерами. 

Роман ПАК, політик

Ех, то був далекий 1938 рік. Тоді уроки починалися з молитви. У нашому селі на Стрийщині була лише початкова школа, а в сусідньому – неповня середня. Тоді рідко приходив хтось із батьків: усі вони, хлібороби, були заклопотані. Мій старший брат тоді йшов у третій клас і взяв мене зі собою. Ми навіть в одному класі сиділи – тоді так було. Тепер, звичайно, це все дуже урочисто, навіть батьки з роботи відпрошуються, тішаться, що їхні діти йдуть до школи. А тоді про науку мало хто думав. Маєш землю – гризи її. 

Лері ВІНН, естрадний співак 

Дуже чітко. Я виріс за межами України: у Воронезькій області Росії є українське поселення, де розмовляють “суто українською” мовою. Це як острів, а навколо – Кацапія. Там я виріс і пішов у школу. Сценарій Першого дзвоника був традиційним. Квіти, вчителі, парти з відкидним верхом. А небажання ходити в школу до мене прийшло вже через тиждень. Це – як в анекдоті. Другого вересня приходить школяр додому і каже батькам: “Ну ви й брехуни! Що, це фуфло десять років буде тягнутися?”. Так і я подумав. Єдине, що у святі Першого дзвоника було доброго - зустріч із друзями після канікул. А потім було навчання в США. Але це вже інша історія.