Вивчаємо українську мову: Лексика

Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 8

Прапор Харківського
козацького полку

Прапор Ізюмського
козацького полку

До 1685 року населення Придінців’я підпорядковувалося Харківському слобідському полку, з якого трохи згодом (через активне заселення регіону) виокремився Ізюмський полк. Побудовані на правому березі Дінця містечка спочатку були сотенними центрами Харківського полку, а з 1685 р. – Ізюмського. Крім сотників, яким підкорялося українське населення, царський уряд призначав воєвод, що керували російськими «служилими людьми». Сотенна адміністрація знаходилася й у великих сільських поселеннях – Лимані, Ямполі, що згадуються з 60-х рр. ХVІІ ст.

Карта слобідських козацьких полків. XVІІІ ст.

Збільшується кількість козацьких зимівників, які влаштовувалися за наказом Коша або з власної волі старих козаків. Вони складалися з одного чи кількох дворів і розташовувалися поблизу річок, де зручно випасати скот, обробляти землю, займатися бджільництвом. У кінці ХVІІ ст. уперше згадуються поселення запорожців у верхів’ях Кальміусу (нині – м.Донецьк), Кривого Торця, Кринки та по інших річках. Однак знищення Старої (Чортомлицької) Січі в 1709 році, переселення запорожців з південного сходу в межиріччя Самари й Орелі спричинили відтік населення з Придінців’я та Донщини, занепад землеробства. Крім того, слобідські козаки повинні були будувати й утримувати нові укріплення (наприклад, Таганрог, навколо якого навіть частину їх спеціально поселили, щоб захищали місто від татар), брати участь у війнах, які вела Росія в другій половині ХVІІ ст. – на початку ХVІІІ ст. Усе це, а також свавілля російських чиновників, солдатів, викликало постійні хвилі народного невдоволення, тому населення Донецького краю брало активну участь у козацьких повстаннях другої половини ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. У 1668 р. «работные люди» Торських соляних заводів підтримали повстання під проводом гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького, вони зруйнували казенні варниці й залишили Тор, Маяцьке поселення.

Іван Брюховецький

Ось що про це повідомляли російському царю 1668 р.: «А ныне после переписных книг мояцкие черкасы по прелесным воровским листам изменника Ивашка Брюховецкого великому государю изменили и город сожгли и приказного человека Василья Ребинина убили и, разоря город, пошли к нему Ивашку с изменником с Ивашкой Серком и ныне тот город пуст». Царському уряду довелося силою повертати їх на старе місце. 

Наприкінці вересня 1670 р. у Донецькому краї з’явився загін разінців на чолі з Олексієм Хромим, якого донські козаки називали Лешком Черкашеніним. До них приєдналося багато місцевих козаків і солеварів, однак уже в листопаді повстання було придушене царським військом на чолі з генералом Г.Косаговим, а з повсталими, їхніми дружинами та дітьми жорстоко розправилися. 

Протягом 1705 – 1706 рр. у Бахмуті відбулося повстання донських козаків під проводом отамана солеварів Кондратія Булавіна, які сперечалися за ці землі зі слобідськими козаками. Петро І вирішив їхню суперечку по-своєму, наказавши переписати козацькі варниці на російську казну, що й викликало бурхливе незадоволення козаків, які зруйнували варниці й залишили поселення. Російське військо на чолі з Ю.Долгоруким з величезною жорстокістю намагалося придушити бунт і повернути втікачів із Дону. Повстання тривало кілька років, охопивши не тільки Бахмутський повіт, але й землі Війська Донського, Тамбовський, Козловський, Воронезький, Борисоглібський повіти Російської держави. Лише на початку листопада 1708 року урядовим військам вдалося знищити останній загін повстанців на чолі з Н.Голим.

Місяцелік: Березень

Цікавинки про народні свята цього тижня

Христопоклонiння Олександра, який був Папою Римським (29 березня). Пекли хрести i клали у насiння до сiвби.

Теплого Олекси (30 березня). День пам'яті Преподобного Олексія- Чоловіка Божого. Цей день вважавсь уже весняним: скресала крига, починалися веснянi повенi, хоч земля, як твердили, має розмерзнутися пiсля першого грому. Проте в цей день нiхто не працював, а всi спростерiгали за погодою. Щоправда, пасiчники мали виставити бджоли для обльоту. Тому й казали:

На Теплого Олексу дiставай вулики.

На Олекси риба-щука хвостом лiд розбиває.

На Олекси кидай сани, готуй воза.

На Олексiя з гiр – вода, зi ставу риба.

На Теплого Олексiя ожила й повiя.

На дев’яту недiлю граки прилiтають, а на дванадцяту – вдова вийде з плугом у поле.

Кирила (31 березня). У цю пору нерiдко псується дорога i бувають заморозки. ”Кирила, - казали, - Явдоха обдурила – запросила в гостi, а сама грiє костi”.

Минув Олексiй, Кирило каже: “Ще не сiй!”

Буває на Кирила святого ще морозу много.

КВIТЕНЬ (сiногон, цвiтень, водолiй, пустун, парник, жзюрканець, струмовик, красовик, краснець, дзюркальчик, лукавець, дубень, ямчан,  чтерник, мал-травень, трав’яний, запалисніги, заграйовражки) 

Квітень з водою – травень з травою.

Перший квітневий  дощ воза золота вартує.

Сині хмари в квітні – до тепла й дощу.

Удень жарко, ніччю прохолодно – до гарної погоди.

У кінці березня – на початку квітня прилітають шпаки.

У квітні заготовлювали  соковицю – солодкий березовий сік, тому в Древній Русі квітень називався “березозол”.

З берези тече багато соку - до дощового літа.

Квітень сичить та дує, бабам тепло обіцяє, а мужик дивиться – що-то буде?

Якщо весною овражки заграють i знову змерзнуть, то буде перешкода на врожай.

По вазі першого курячого яйця весною укладають прогноз про врожаї.

 

Дарини. Хрисанфа, Хризанта (1 квiтня). Якщо в цю пору тепла погода, то вона сприяє дорiдним врожаям. Уже мають зiйти останнi снiги, задзвенiти струмки, а тому селяни спостерiгають: якщо вода стiкає шумливо – повиннi бути густi трави, а тихо – кволi. Народна приказка мовить: “Як Хризант погiдний, то буде рiк дорiдний”.

Єфросина (2 квiтня). Прадавнє свято (за іншими джерелами, стрибожий день припадав на 5 квітня), молилися Стрибогу – покровителю вітру, повітряних течій, погоди. Пiзнiше вiн одержав назву Позвiзди, або Посвистача, тобто того, хто дає добру погоду на врожай тощо. Особливо важливим був посвистач для вiйська.

Свято Качальника (3 квiтня). Якщо цей день припадає на суботу, то її називають Лазаревою суботою. Цього дня качалися по полю i благали гарної пашнi.

(За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар")

Для гарного настрою: Ольга Богомолець

Моє знайомство із поезією Ліни Костенко відбулося колись давно завдяки пісням Ольги Богомолець - непрофесійної співачки з прекрасним, проникливим голосом.

Ольга Богомолець - правнучка академіка О.О.Богомольця, головний лікар інституту дерматології та косметології, доктор медичних наук, дерматолог за фахом, активний громадський діяч, меценат, виконавець авторської пісні та співаної поезії, лауреат багатьох пісенних конкурсів. Надзвичайно цікава людина! Саме її голосом звучатиме сьогодні лірика Ліни Костенко.

"Давня пісня"

"Ти половець..."

"Чоловіче мій..."

"Вечірнє сонце, дякую за день!"

"Я вранці голос горлиці люблю"

Приємного дня вам! 

Вітаю!

Сьогодні Міжнародний день театру.

Історія театру

Основою існування театрального мистецтва є гра акторів, початок майстерності якої ми знаходимо у найпростіших елементах підсвідомої гри мисливців – звіроловів, наших далеких пращурів, найдревніших жителів Землі. Полюючи на звіра, мисливець одягався в шкуру ведмедя чи бізона, наслідував їх поведінку і голос, підпускаючи його ближче. При цьому він ставав ніби актором, але не для гри чи розваги, а заради свого мисливського успіху. У цьому наслідуванні – зародок майбутнього реалістичного театрального мистецтва.
До кінця 16 початку 17 століття на території України театральне мистецтво не було настільки розвинутим, як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм – суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала тих вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся церковний, а згодом і світський театр.

Скоморохи

Але в Україні завжди існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях і обрядах зародки драми. З 11

століття відомі театральні вистави скоморохів, елементи театру були в церковних обрядах. Перші зразки драми у 16-17 столітті прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час були також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи

– мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

Із багатьох історичних джерел відомо, що старовинний Глухів (нині Сумська область) майже все 18 сторіччя був столицею Лівобережної України: спершу резиденцією гетьманів, а потім (1722-1727 рр.) − місцем перебування відомої Малоросійської Колеґії.

Тому саме у столичному Глухові ще у 1 половині 18 століття козацька верхівка з метою організації культурних розваг та дозвілля почала створювати свої невеликі акторські трупи та оркестри інструментальної музики. Правда, тодішні гетьмани Іван Скоропадський, Павло Полуботок і Данило Апостол та високопоставлені представники козацької старшини у своїх розвагах переважно задовольнялись тим, що слухали заїжджих до Глухова російських та чужоземних митців. Про це свідчать записи відомого мемуариста того часу, генерального підскарбія Якова Марковича, який вів протягом 50-ти років (1717-1767 рр.) свій відомий «Щоденник» − одне з найважливіших і найцінніших історичних джерел.

Найбільш широко розвинулось музичне і театральне життя на Україні з часу вступу в 1750 році на гетьманство Кирила Розумовського.

Кирило Розумовський

Новий гетьман значний час перебував при царському дворі у Петербурзі і звик до його систематичних бенкетів і розваг. Прибувши до Глухова, він вирішив перетворити свій двір у мініатюрну копію царського двору.

Старий гетьманський палац виявився для цього незручним, і в мальовничому передмісті древнього Глухова, за міською брамою біля просторого ярмаркового майдану, терміново почали будувати новий палац у стилі італійської архітектури. У 1751 році він був готовий, і гетьман перебрався до нього. У палаці окреме приміщення було відведено для театральних вистав та бенкетів. Для свого театру Кирило Розумовський привіз із Петербурга цілу трупу чужоземних (переважно італійських) та російських митців. Але й обдарованих місцевих мистців гетьман широко залучав до роботи в театрі. До цієї трупи входили такі талановиті артисти, як Р. Богданович, С. Котляревський, П. Марченко, В. Іванов, К. Роговський та інші.

Постійнодіючий Український театр у Глухові остаточно утвердився у 1751 році. Він був своєрідним видовищним закладом, де поруч уживалися різні жанри: співав хор, виступали солісти, грав інструментальний оркестр, читались уривки з літературних творів, виконувались фрагменти з балетів тощо. Особливим успіхом користувались виступи хорової капели, якою в цей час керували придворний капельмайстер Рагинський та капелян Корнелій Юзефович. Сцена театру Кирила Розумовського часто була ареною виступів балету. Зокрема, був там показаний глядачам балет-опера «Венера і Адоніс» французького композитора Анрі Демаре за поемою Вільяма Шекспіра.

У театрі йшли вистави за п'єсами Есхіла та епічними поемами Гомера, ставили п'єси західноєвропейських авторів, інтермедії та діалоги українських письменників (Івана Некрашевича та ін). Загалом репертуар цього театру був досить багатий. У бібліотеці Кирила Розумовського були драматичні твори старогрецьких письменників, а також твори таких видатних драматургів, як Гольдоні, Мольєр, Шекспір, кілька примірників одноактних п'єс Лесежа тощо.

Сцену цього театру майстерно оформляв відомий тодішній художник, маляр-монументаліст і портретист Григорій Стеценко (уродженець м. Ромен, нині – Сумська область), який служив у гетьмана Розумовського і виконував його різні мистецькі доручення.

Виступи місцевих артистів у цьому театрі були настільки успішними, що чужоземні актори з часом змушені були виїхати додому в Італію, бо Кирило Розумовський не бачив потреби далі їх тримати у Глухівському театрі. У цей же час тут періодично виступали гастрольні акторські трупи.

Отож, заснований понад чверть століття тому театр у Глухові був першим в Україні постійнодіючим театром. Разом з відомою Глухівською музично-співацькою школою, він був важливим центром театральної і музичної культури. Виховані тут талановиті мистці, «зірки» Глухівського театру, сяяли на сценах багатьох країн і несли в маси українське мистецтво.

Театральне мистецтво Правобережної України – яскрава й вагома складова театральної культури України і своїм корінням сягає у далекі віки.

Елементами театральності позначені звичаї гуцулів, галичан, бойків, лемків та інших представників українського етносу Прикарпаття, що, зокрема, самобутньо проявляється в календарній обрядовості (колядки, щедрівки), весільних піснях-іграх, проводах на полонину, святкуванні Івана Купала, похоронних ритуалах тощо, які носять характер лірико-комедійного, сатиричного, драматичного чи трагедійного видовища. Ці елементи ігрового дійства заклали основи «народної» драми, «народного театру» – мистецтва, яке вже у своєму зародку гармонійно поєднувало слово, музику, танець та інші види мистецтв, що стало в майбутньому однією з найхарактерніших рис українського національного театру.

Театральна традиція на західноукраїнських землях мала свої специфічні особливості.
Наприкінці 16 ст., як вже згадувалось, на Волині та Галичині

Острог, літографія

(Острог, Львів) з'явився український шкільний і народномістеріальний театр, зокрема й ляльковий (вертеп). Щоправда, в умовах польського панування шкільний український театр на цих землях зник ще до середини 17 ст., і тільки в народному середовищі розвивалася українська народна драма.

Із переходом під австрійську владу Галичини (1772 р.) та Буковини (1775 р.) тут з'являються німецькомовні, польські професійні мандрівні театральні трупи. А в 1795 році у Львові був відкритий і стаціонарний театр у колишньому костелі єзуїтів, у якому спочатку діють німецькомовна, а згодом – польська трупи. Через цілковиту пригнобленість української культури, занепад освіти, відсутність національно свідомої еліти про створення під одним дахом поруч з німецькою та польською театральними трупами ще й української ніхто тоді не думав.

Львівська братська школа

У 1797 р. за ініціативою студентів богословія Львівської духовної семінарії у стінах навчального закладу також почали відбуватися театральні вистави. Через брак відповідного українського репертуару, ставили п'єси польських та німецьких авторів, зокрема комедії Франца Богомольця (17201784), польського письменника та публіциста, відомого єзуїтського педагога. Театральним хистом серед питомців семінарії, які брали участь у виставах, найбільше відзначались Осип Чарнецький та Іван Сточкевич. Відомі також: Ковальський, Шудлійський, Урицький, Слоєвський (який, до речі, виконував жіночі ролі). Іван Сточкевич водночас збагачував театральний репертуар новими творами, наприклад, переробив драму «Легкодушність і добре серце» невідомого німецького автора, у якій виконував головну роль.
Відвідувало ці вистави тодішнє місцеве духовенство з родинами, а також нечисельна світська публіка. Серед глядачів був і тодішній директор польського театру І. Н. Каміньскі, який з великими похвалами висловлювався про гру аматорів. Одначе ці вистави великого успіху не мали, бо для публіки були незрозумілі як за мовою, так і тематикою.
У 30-х роках на суспільну арену вийшла літературна група

«Руська трійця», яка започаткувала в Галичині нове українське письменство з новими громадсько-політичними й художніми ідеями. Не без впливу цих нових ідей у Львівській семінарії наприкінці 30-х років, коли ректором семінарії призначили о. д-ра Григорія Яхимовича (пізнішого Галицького Митрополита), відновлюється раніше заборонене навчання українською мовою. Ректор, окрилений патріотичним духом, будив у своїх питомців почуття народної гідності. «За його ректорату загостив до руської духовної семінарії зовсім інший дух... його щиро руське серце, любов упослідженого руського народа і правдиві патріотичні прагнення воскресили й побудили до життя завмерлого духа в цілій галицько-руській народності... у цьому часі під його світлим проводом містила руська семінарія у своїх мурах найзнаменитіші розумової сили, бо з неї вийшли світлі патріоти, якими були М. Шашкевич, Я.Головацький, М. Коханович, І. Василевич, А. Могильницький, Р. Мох, Н. Устіянович, Скоморовський, Шухевич та ін...»

Театральні вистави теж почали відбуватися рідною мовою. На одній із них – «Весілля на Руси» (1838 р.), інсценізації українського весілля – був присутній і ректор о. д-р Яхимович, який підтримав питомців та закликав до подальшої праці на театральній ниві. Багато серед тодішніх майбутніх богословів проявляли своє захоплення сценічним мистецтвом і активно брали участь у постановках, зокрема: Кашубинський, Мох, Твардієвич, Вербицький та ін.

Треба сказати, що показ «Весілля на Руси» (за етнографічною публікацією «Руськоє весілє» о. Йосифа Лозинського, пароха с. Радохінці) - як сценічне етнографічне дійство – не був якимсь окремим випадком, бо з народною творчістю галицький загал був уже давно знайомий завдяки вертепові. Але цей процес, як зауважував видатний український громадсько-політичний діяч, мистецтвознавець та історик культури Дмитро Антонович, уже проходив мимо української інтелігенції та, що найважливіше, із розвитком галицьких міст помалу занепадав. Сильна колись традиція шкільних вистав утримувалась ще по школах, хоча постановки були латинською або польською мовами. А ця етнографічна публікація о. Й.Лозинського та поставлена за нею у Львівській духовній семінарії вистава вперше виявили основні елементи нової української драми, а разом з тим основні елементи театру, якими є танець, маска, костюм і драматична дія. Львівські семінаристи здійснили постановку, яка стала першою ластівкою українського аматорського театру в Галичині.

Український репертуар у семінарії набирав сили. Друга вистава рідною мовою з 1842 р. складалася із трьох п'єс: перша представляє ярмарок, друга - уривок з народного весілля, а третя - вибір рабина. Інтермедія «Ярмарок» була повторенням поставленої в Києві у 1736 р. інтермедії 

М.Довгалевський

Митрофана Довгалевського «Коміческоє дійствіє на Рождество Христове». «Вибір рабина» був чи повторенням старої інтермедії «Жида з русином», чи наново скомпонованою інтермедією Р. Моха, чи когось іншого з тодішніх питомців на відомий народний анекдот (згодом увійшов у літературу в обробці С. Руданського).

Та наступний ректор, о. проф. Теліховський, був противником театральних вистав у семінарії і гостро виступав проти них. Питомцям було строго заборонено перебиратися у світський одяг, курити та брати участь у театральних постановках. Однак вони все одно потай збирались і культивували драматичне мистецтво, виголошуючи написані Мохом віршовані монологи та деякі сцени з його комедій. До речі, Рудольф Мох, закінчивши семінарію, отримав парохію біля Станіславова (нині – Івано-Франківськ) і там видав першу комедію рідною мовою «Справа в селі Клекотині», написану з дотепом і гумором на тему із сільського життя за часів панщини. Тоді ж написав сценічну народну картину зі співами «Проциха», до якої дуже гарну музику скомпонував о. Михайло Вербицький. З того часу відома і комедія «Опікунство». Усі три п'єси були поставлені на сцені Станіславівського театру, а згодом і у Львові.

Окрім о. Моха, для української сцени творили й інші богослови: о. К.Скоморовський переклав трагедію Хомякова «Єрмак»; о. Й.Вітошинський написав оперету на музику о. М. Вербицького «Козак і охотник», а також переклав комедію Мольєра «Жорж Данден» під назвою «Гриць Мазниця»; оригінальні інтермецо (невеликі музичні п'єси) писав о. І. Наумович.

І хоча ці театральні вистави відбувались у вузькому колі прихильників сценічного мистецтва, так би мовити, за закритими дверима духовної семінарії, саме її вихованці винесли з тих років не лише любов до театру, але й любов до рідного слова свого народу, були ініціаторами і головними виконавцями творення українського театру в Галичині.

Але треба було чекати аж 1848р., коли на хвилі австрійської революції, шо спричинила національний рух, виник український театр. Щоправда, у Львові на той час не було ще українських мистецьких сил, які б узяли на себе таку ініціативу.

Оскільки орган українського самоврядування, так звана Головна Руська Рада, центр якої був у Львові, мала серед окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Коломийська рада взяла на себе ініціативу створення українського аматорського театру. Організаторами виступили голова Коломийської ради Микола Верещинський, бургомістр Сильвестр Дрималин і тодішній коломийський парох, ревний душпастир і гарячий патріот о. Іван Озаркевич (1794-1854), письменник, перекладач (у 1852р. перекладав українською мовою «Басні Езопа»). Отець Іван був натхненником та ідеологом всієї справи. 

І.Г.Озаркевич

Саме він забезпечив молоду сцену українським репертуаром, якого раніше в Галичині не існувало. Скориставшись з наявності в Коломиї друкованих текстів обох п'єс Івана Котляревського – «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» - о. І. Озаркевич прилаштував їх до місцевих умов, перенісши дію з Полтавщини на Покуття, відредагувавши мову на місцеву покутську говірку, перейменувавши героїв на місцевий лад, замінивши пісні, які містили в собі східноукраїнські реалії, на пісні, що побутували на Покутті й т. ін. Таким чином о.Озаркевич здійснив те, що тепер має назву літературної адаптації. Цей принцип мав широке застосування наприкінці 17 - 1 половині 19 ст. у всіх європейських театрах, коли запозичувалися з іншомовної драматургії тексти п'єс, які докорінно перероблялися на свій національний лад.

Повна переробка оперети Котляревського не лише зробила «Полтавку» рідною п'єсою в Галичині, але й відкрила шлях побутовій п'єсі галицького театру. Отець І. Озаркевич розумів, що для українського глядача в Галичині важливо буде показати не полтавських українців, яких не знали тоді не тільки глядачі, а й самі виконавці, а показати життя покутських українців. З-під пера о. Івана Озаркевича вийшли нові версії І. Котляревського: «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» і «Жовнір-чарівник». Наталка стала Анничкою, виборний Макогоненко – десятником і т. ін. Деякі пісні було замінено, як, наприклад, «Та йшов козак з Дону, та з Дону додому». Петро співає: «Ох, доле ж моя, доле ж моя злая». Замість відомої пісні Наталки «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, пошануйте сиротину і не вводьте в славу» Анничка співала «Видно шляхи коломийські, славну околицю, пощануйте сироточку бідную дівицю». Зовсім опущено пісню «Ворскла – річка невеличка». Одним словом, як сказав І.Франко: «І.Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім киптарі». Унаслідок цього «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» не могла вважатися твором І. Котляревського, а мала свого автора – о.Івана Озаркевича (за І. Котляревським). Таке ж можна сказати й про «Жовніра-чарівника».

Перша публічна театральна вистава «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» відбулася в Коломиї 21 травня за старим стилем (8 червня за н.ст.) 1848 р. Поставлена силами місцевих акторів-аматорів, серед яких були коломийські міщани, активісти українського національно-культурного руху: Юрко Стадниченко, Іван Филипович, Фердинанд Буклашевський та ін. 

Але цей сплеск відродження театрального мистецтва не тривав довго. У час революції 1848-1849 рр. люди були зайняті політикою. Настав період апатії серед української інтелігенції в Галичині, ідейний розбрід, поширення москвофільської пропаганди, яку привезли до Галичини російські емісари в обозі царської армії, що йшла на Угорщину для придушення революції. Однак Іван Франко вважав основною причиною не тільки саму суспільно-політичну ситуацію, а й те, що «драма і театр мало ще тоді мали ґрунту в Галичині».

Лише наприкінці 1860-х рр. розбудилось наново національне життя українців: успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. І саме тоді постала думка зорганізувати в Галичині професійний український театр.

Єлисаветградський театр, де 1882 р. відбулася
перша вистава "театру корифеїв" 

У другій половині 19 століття по всій Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький (зі шляхетського роду) та 

Трупа М.Кропивницького

Марко Кропивницький (з родини управителя панських маєтків). Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів: четверо з шести дітей херсонського землевласника Карпа Тобілевича стали театральними діячами. Це: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший – Панас (Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була також Марія Заньковецька (Адасовська), яка походила зі дворянської сім'ї.

М.Заньковецька в ролі Ївги Цвіркунки
в опереті М.Лисенка "Чорноморці", 1892 р.

Отож, як бачимо з історії, люди, дотичні до театрального мистецтва, були духовними, освіченими, висококультурними, національно свідомими. Наділені талантом від Бога, вони «сіяли добре, світле, вічне». А їх велике прагнення дарувати людям прекрасне та утверджувати народну культуру має слугувати прикладом для сучасників.
Театр володіє великою силою. Театральне дійство завжди вважалось могутнім засобом для формування особистості з високими духовно-моральними якостями. Театр виховує глядачів через серця.

Підготувала Ірина Сенюра, мол. наук. працівник музею «Дрогобиччина».

Джерело: http://www.sde.org.ua/zmi/zvoda/item/2111-zarodjennya-ukrajinskogo-teatru.html

Мальовнича Україна: М.Приймаченко

Казковий, фантастичний і чарівний світ Марії Приймаченко

Марія Овксентіївна Приймаченко, майстер українського «наївного мистецтва», через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми, вона з тих митців, які створювали неповторний світ власних образів, світ краси, мистецьки висловлювала ті почуття, що живуть у народі, в його фольклорі, в його думах.

Доля народної художниці дуже тісно пов’язана з рідною землею. Болотня на Київщині — рідне село Марії Приймаченко. Тут 12 січня 1909 року в селянській родині творчо обдарованих людей народилася художниця і прожила все своє життя. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Овксентій Григорович, бондарював, був теслею-віртуозом, майстром-різьбярем. Ма­ти, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент. Тож і сама Марія Овксентіївна вбиралася в сорочки, вишиті власноручно. Окрім малярства та вишивання займалася керамікою. і навіть ілюструвала книжки, що на початку сімдесятих років виходили у видавництві «Веселка».

Життя обійшлося з Марією жорстоко. Вона була інвалідом. Ходила через силу, спираючись на милиці. У дитинстві Марія перехворіла страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Через хворобу, не маючи можли­вості працювати в полі, вона весь час прагнула бути в оточенні людей, приносити їм радість. Свою енергію і працелюбність вкладала в малювання. Марія Овксентіївна малювала лівою рукою — ближчою до серця, образи схоплювала на льоту. «Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...» — так говорила про себе самобутня майстриня.

«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала різні квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...». Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчини. Сусіди дивувалися, хвалили її, просили прикрасити і їхні хати. Так розпочався її творчий шлях.

Марія Приймаченко стала відомою з 1936 року, коли вперше у Києві на Всеукраїнській виставці народного мистецтва були експоновані її малюнки «Звірі з Болотні». Марії було присуджено диплом I ступеня. Саме тоді її запрошують до експерименталь­них майстерень при Київському музеї українського мистецтва. В цей час вона малює, вишиває, захоплюється керамікою. Зокрема, пише низку чудових картин «Бичок на прогулянці», «Синій лев», «Рябий звір», «Звір у червоних чоботях» 1936-1937 рр.), «Осел», «Баран», «Червоні ягідки», «Мавпи танцюють», «Два папуги» тощо (1937-1940 рр.). Світ образів цих робіт Марії Приймачен­ко, дійсно, казковий, фантастичний і чарівний. В основі його лежать фольклорні легенди, народні казки й оповідання. В її творах фантастичне — життєве, а реальне фантастичне. Усе так, як у казці: звірі, дерева, квіти діють, розмовляють, борються за добро й стверджують його, знищуючи зло. Птахів вона створює казковими істотами, часто квіткоподібними, з крилами-вишиван­ками, химерних форм, небачених обрисів. Проте завжди звірі й птахи в Марії добрі, симпатичні, сонячні.

Казкова птиця - павич (1936)

Розпочалася війна і Марії Приймаченко перериває свої творчі заняття та повертається до рідного села. Тут вона пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. У повоєнний період художниця постійно живе у Болотні, перет­воривши батьківську хату на майстерню. 1950 роком датовано вишиті нею панно «Пави у винаграді» на голубому тлі, на синьому репсі — «Кумпостелі в посуді», на коричневому — «Дві яблуні», а також розписи: «Два Одуди в квітках», «Квітки українські».

У 1953-1959 роках майстриня створює такі картини, як «Три Вірли», «Два Голуби на волошках», «Павич», «Журавель і Лисиця», «Пастухи». Ці твори засвідчили удосконален­ня образної манери М. Приймаченко.

У 1960 році її оригінальні роботи були представлені на виставці декоративних творів у Москві під час Декади української літератури і мистецтва. До художниці знову прийшла велика популярність. За плідну працю Марію Приймаченко було нагородже­но орденом «Знак Пошани».

У 1960-1956 роках художниця створила цикл декоративних розписів «Людям на радість», до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Жар-птаха», «Голуб на калині», «Пава у квітах». За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної преміїУкраїни імені Т. Шевченка.

До свого 60-річчя у 1969 році майстриня підготувала чимало робіт з трудової та народно-побутової тематики: «На Вкраїні хліб і сіль», «Орав Іван край дороги», «Українські яблука» та ін. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 70-х років. З’являються картини «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина». Особливо вражає картина її останніх років «Звірина серія» — явище унікальне, яке не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Якщо раніше художниця зображу­вала реальних звірів, то у 70-80-х рр. в її роботах народжуються звірі фантастичні — витвір геніальної уяви майстра, таких звірів не існує у природі. Це і чотириголовий стародавній болотяний звір, і болотяний рак, і хорун, і прус, і дикий горботрус, і дика волезаха. Дикий чаплун — від слова «чапа­ти» — таку назву вона вигадала одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості. Є звірі фіолетові, чорні, сині; сумні, веселі, усміхнені, здивовані. Є звірі з людськими обличчями. Злими постають звірі-алегорії. Так, фіолетовий звір у «буржуйському» каш­кеті, розмальований стилізованими бомбами, злісно вишкірився, показуючи гострі зуби і довгий хижий язик («Будь проклята війна! Замість квіток ростуть бомби» (1984 р.).

Справжнім шедевром серії про звірів став «Гороховий звір» (1977 р.). З усіх тварин, що малювала Марії Приймаченко він — найліричніший. У нього великі вуха і грива як у лева, тулуб прикрашають червоні «яблука», на чолі, переніссі і щоках — трикутники ластовиння та рожеві лапи, що закінчуються чи то кігтями, чи то клешнями. Круглі чорні очі дивляться допитливо. Та і сам звір — яскрава кольорова пляма — зітканий із сонячного проміння і рожево-червоних хмарин. Зелені стручки гороху, в якому живе звір, разом з синіми квітами утворюють рослинний орнамент. Марії було майже 70 років, коли народилася ця по-дитячому наївна істота.

Гороховий звір (1977)

Вона була не тільки прекрасною художни­цею, але й талановитою поетесою. Її вдалі підписи до картин у вигляді коротеньких примовок дуже легко запам’ятовуються: «Ве­снянки-роговички — веселії птички», «Курі­почки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав» тощо.

Останні роки життя недуга прикувала Марію до ліжка, але спілкування зі світом продовжувалося — вона малювала ... А незадовго до смерті в 1986 році вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко розташоване у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля. Тому проблеми і біди багатьох чорнобильців вона знала дуже добре. Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

На перший погляд є в роботах художниці щось нібито приблизне, наче примітивне. Та, прозирнувши глибше в ці творіння, відчу­ваєш: це її почерк, її мистецький стиль, бо в нім — її, Приймаченко, світобачення й світосприйняття, її світорозуміння.

На 89 році життя видатна художниця померла. Земля прощалася з Марією, зібравши найкращі квіти, встеливши ними своїй дочці останню путь до небес. Щемить душа, бо важко змиритися, що Україна осиротіла без своєї сонячної мисткині, адже сонце сходило у картинах Марії Приймачен­ко усе життя — від першої синьої квітки, яку ще дівчинкою намалювала глеєм на білій, як світ, хатній стіні.

Та, на щастя, рід Приймаченків-митців продовжився. Нащадки Марії Приймаченко — так само художники. Вона навчила незвичайному баченню світу, своїй манері малювання і сина Федора. Він був її найкра­щим учнем, заслужений художник України, який помер, на жаль, у серпні 2008 року. Пішли її шляхом і онуки. Сьогодні вони — молоді, талановиті художники, кожен — яскрава індивідуальність. Зростаючи поряд із такими майстрами, як їх бабуся та батько, вони перейняли все найкраще. І сьогодні відлунням звучать її слова «Федоре, — просить Марія Овксентіївна, — одчини вікно. Весна на подвір’ї. Пусти краси до хати ...»

Рік 2009 — це рік Марії Приймаченко, ініційований Президентом України і присвя­чений 100-річчю від дня народження української художниці, лауреата Національ­ної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України. Ще у 1994 році був створений Всеукраїнський благодійний фонд Марії Приймаченко, завданням якого стала популяризація мис­тецтва художниці. У Києві, в Дніпровському районі, з’явилася вулиця названа на її честь. Крім того, в галузі народного мистецтва засновано премію імені Марії Приймаченко, що буде діяти з 2008 до 2010 року. У музеї українського народного декоративного мистецтва зберігаються її керамічні вази, тарелі, прикрашені розписом із фантастичних звірів, птахів, казкових істот. Її твори з незмінним успіхом експонуються також на всесвітніх виставках у Києві, Парижі, Варшаві, Монреалі, Празі, Софії. Її ім’я як «зірка першої величини» назване у «Все­вітній енциклопедії наївного мистецтва», виданій у Белграді 1984 році.

Серед визначних діячів XX століття вона посідає одне з найпочесніших місць. Її ім’я — поруч з іменами таких майстрів-примітивістів, як французи Анрі Руссо та Анрі Матісс, грузин Ніко Піросманішвілі, хорват Іван Генералич та ін.

Детальніше ознайомитись з долею геніальної, української народної мисткині вам допоможе поданий нижче інформаційно-бібліографічний список. У ньому, крім літературно-критичних матеріалів та елект­ронних ресурсів про життя та творчість Марії Приймаченко, вміщено перелік книг і періодичних видань з її портретами та репродукціями картин. Підготовлений матеріал можна використати під час уроків, бесід, шкільних свят та інших масових заходів, присвячених великій художниці — Марії Овксентіївни Приймаченко, рік якої відзначався у 2009 році.

Бичок-третячок (1984)

Калиновий берег (1966)

Фантастичний звір (1936)

Зелений слон (1936)

Чорна мавпа (1936)

Лев (1947)

Синій бик (1947)

Галя і козак (1947)

Лісова птиця зі своєю дитиною (1961)

Два орли-соколи на могилі (1965)

Собака-красуня (1964)

Дівчина-українка (1965)

Звірі в гостях у лева (1963)

Котячий цар (1976)

Лев зламав дуба (1963)

Дві синички (1986)

О, таки снився четвертий блок... (1988)

Під тим дубом криниця стояла (1968)

Пастушки (1959)

Дика курка у винограді (1962)

Чорний звір (вважається написаною  у 1963р.)

Маруся кужіль пряла (1968)

Українські танцюристи (1963)

Слон (1937)

Пташка (1962)

Кінь стоїть сумує (1962)

"Я з тобою, Іванко, не нажилася..."(1966)

Лежебока ліг під яблунею... (1968)

Роки мої молоді, прийдіть до мене в гості (1969)

Сидить баба на печі, пряде кужель (1969)

Весілля (1971)

Молодий ведмідь по лісу ходить (1971)

Звір гуляє (1971)

Звірячий цирк (1977)

Три діда (1984)

Загроза війни (1986)

Дикий чаклун (1977)

Хто така Марія Примаченко? Цікаві факти:

Розмірковуючи над тим, яким має бути матеріал, присвячений 15-річчю з дня смерті видатної художниці Марії Примаченко, зробили невелике опитування серед знайомих. Всім було поставлено одне (однакове) запитання: «Що ти знаєш про Марію Приймаченко?». Відповіді були не надто розгорнуті, в основному вони звучали так: «Е-е, знайоме ім'я» або «А хто це?». Деякі плутали її зі старшою колегою, не менш видатною Катериною Білокур. Тоді дослідники вирішили зібрати кілька цікавих фактів, пов'язаних з художницею, про які не йдеться у Вікіпедії і не сказано в старих енциклопедіях. Нижченаведені факти не переобтяжені загальновідомою інформацією та легендами. Усе для легкого запам'ятовування.

1. Марія Приймаченко народилася в 1909 (1908) році в селі Болотня, на Київщині. Належить до числа кращих художників-примітивістів світу.

2. У дитинстві перехворіла на поліомієліт: одна її нога була повноцінно розвинена (пізніше їй поставили протез), тому носила довгі спідниці.

3. Уміла красиво вишивати. Любила український народний одяг і вишиванки. Часто шила вбрання для знайомих.

4. До цих пір сперечаються про те, як правильно пишеться прізвище художниці. У своїй статті режисер Лесь Танюк писав: «Одного разу я запитав її (Марію Примаченко - ред.):
- Так ви, Марія Овксентіївна, Приймаченко чи Примаченко?
- Приймаченко, - без сумнівів відповіла вона. - Приймаченки ми, з «Приймаків». Батька мого Овксентія Григоровича дід з бабою в «приймаки» взяли, всиновили. А записали потім російською. Все зіпсували.

А в інших випадках та ж Марія Овксентіївна відповідала, що вона - Примаченко, тому, що «так у них в селі казали - примак, а не приймак, ну так нехай так і буде» («Дзеркало тижня» № 11 28 березня 2009 року).

Водночас в інтерв'ю газеті «Сегодня» (від 8.02.2010) невістка художниці Катерина Приймаченко розповіла, що у свідоцтві про народження Марії Оксентіївну літери «Й» немає.

5. Плутанина з приводу правильності написання прізвища Марії Приймаченко виникла не просто так. Випадок для неї часто був важливіший за факту. У живому спілкуванні вона часто пояснювала один і той же малюнок по-різному, так, як їй хотілося на той момент: це було для неї своєрідною розвагою («Дзеркало тижня» № 11, 28 березня 2009 року).

6. «Лінивий ліг під яблунею, щоб яблуко само впало у рота, а воно його по лобі» - це підпис до однієї з картин Примаченко. Художниця часто придумувала до своїх робіт іскрометні і веселі підписи - пояснення.

7. Улюблений колір - зелений.

8. Поважала котів.

9. Писала картини лівою рукою, хоч була правшою.

10. Друга світова війна позбавила Марію Приймаченко чоловіка: він так і не побачив сина, а вона до кінця днів берегла йому вірність.

11. Наприкінці червня 2006 з будинку художниці вкрали 77 картин. Частину з них вдалося повернути. Цей випадок вплинув на здоров'я сина Федора, який жив у будинку матері. А його родина стала обережнішою з непроханими гостями (будинок художниці завжди був відкритий для відвідувачів).

12. Син Федір був успішним художником-примітивістом (помер у 2008 році). Онуки Приймаченко також уміло тримають пензля у руках.

13. 2009 рік був визнаний роком Марії Приймаченко. Однак, за словами родичів художниці, в Україні більшість заходів, присвячених її пам'яті, відбувалися з порушенням авторських прав. Крім того, популярним зараз стало використання репродукцій картин на календарях, сумках, одязі без дозволу родини Приймаченко.

14. При організації і проведенні дитячого Євробачення-2009 НТКУ використовувала в оформленні графічних і поліграфічних матеріалів найвідоміші твори майстрині без узгодження зі спадкоємцями положень щодо авторських прав. Спадкоємці художниці подали до суду. В результаті тривалих переговорів сторони уклали морову угоду, однією з умов якої є визнання Першим національним факту порушення авторських прав на твори Приймаченко.

15. У 2013 році розгорівся скандал щодо використання малюнків Марії Приймаченко в якості реклами. Фінська компанія«Марімекко», яка виробляє одяг і товари для дому, визнала, що один з її фабричних прінтів був скопійований з робіт великої українки.Масштаби скандалу збільшило те, щофінський авіаперевізник FinnAir в рамкахспівпраці з «Марімекко» наніс цей малюнок насвої Аеробуси-330, які літають в Нью-Йорк і на Далекий Схід.

Але як би там не було, ця негативна ситуація з «Марімекко» відкрила світові українську художницю Марію Приймаченко. Зокрема, відразу після скандалу в «Вікіпедії» з'явилася сторінка про Марію Приймаченко фінською мовою, адже скандал породив чималий інтерес до української художниці з боку фінів. «Я, на жаль, нічого раніше не знав про Марію Приймаченко. А тут такий пласт. Буде що почитати », - написав один з інтернет-користувачів.

16. У 1937-му картини Марії Приймаченко виставляли в Парижі. Тоді іспанський художник Пабло Пікассо зазначив, що, якби вона жила у Франції, могла б стати відомішою, ніж він.

Культурна спадщина Марії Приймаченко

Надзвичайно привабливий світ фантастичних образів української самобутньої художниці МаріїПриймаченко. Багато мистецтвознавців визнають її роботи явищем світового масштабу.

Марія Приймаченко і сучасна мода

Колекція Оксани Караванської весна-літо 2009 створена за мотивами робіт української художниці Марії Приймаченко, яка своєю творчістю постійно надихає модельєрів.

Кольори - чисті, життєрадісні, тканини - льон, шовк, батист, мадаполам. Фактури - вишивка ручної роботи, розпис, валяний шовк, об'ємна аплікація.

Марія Приймаченко і Євро-2012

У конкурсі на кращий неофіційний талісман України до Євро-2012 взяли участь близько 250 робіт з усіх куточків України та закордону.

Студентка Харківської державної Академії дизайну і мистецтв Маргарита Кабельникова подала на розгляд журі рекордну кількість робіт – 37, однак кращою з них було визначено левеня Левро.
За словами Маргарити, це чарівне левеня створене за мотивами творчості відомої української художниці Марії Приймаченко.

"Маю надію, що Левро стане втіленням не тільки сміливості, але й відобразить світогляд України", - зазначила Кабельникова.

Звірі Марії Приймаченко із сіна

Дев'ять фантастичних істот із сіна зробив скульптор Олексій Шевчук. Роботи за мотивами картин народної художниці Марії Приймаченко виставили у 2013 році в столичному музеї Шевченка. Автор називає їх «сеноскриптами».

- На кожну скульптуру витратив 10-15 кілограмів сіна. Найбільше мороки було з левом, тому що в ньому величезна кількість деталей, - каже скульптор. Зробив із сіна крилатого коня, черепаху, чаплю.

Саму Марію Примаченко майстер відтворив у формі скіфської баби в народному костюмі.

Свої скульптури Олексій Шевчук виготовляв півроку. Усередині вони порожні. Сіно майстер закріпив на каркасі. Зверху розписав акриловими фарбами.

Про життя та творчість Марії Приймаченко

• Гоян, Я. «Щоб люди жили, як квіти цвіли...» : Марія Приймаченко / Я. Гоян // Присвята : есе. / Я. Гоян. — К., 2001. — С. 314-345.

Зворушливо-поетичний нарис-спогад про життя та творчість художниці.

• Данилейко, В. Міф Марії Приймаченко / В. Данилейко // Образотворче мистецтво. — 2004.— № 3. — С.51-55.

Доля та особливості творчості художни­ці, характеристика окремих творів.

• Данченко, О. Мати й син / О. Данченко // Народні майстри / О. Данченко. — К., 1982. — С. 50-65.

Мова йде про оригінальну живописну манеру розпису картин матері та сина Приймаченків.

• Кара-Васильєва Т. Марія Приймаченко / Т. Кара-Васильєва // Українки в історії. — К., 2004. — С. 246-247.

Коротка біографічна довідка.

• Качкан, В. З отчої криниці / В. Качкан // Дивосвіти / В. Качкан. — К., 1986. — С. 3-13.

Художньо-документальне оповідання про талановиту художницю Марію Приймаченко та її сина Федора.

• Марія Приймаченко : альбом / авт.-упоряд. Н. Велігоцька. — К. : Мистецтво, 1994. — 131 с. : ілюстр.

В альбомі репродукуються твори народної художниці та подано нарис її життя та творчості.

• Найден, О. Марія Приймаченко : синтез орнаментального і фігуративного начал як стильова основа творчості / О. Найден // На­родне мистецтво — 2001.— № 1-2. — С.2-5.

Фольклорні особливості творчості Марії Приймаченко.

• Найден, О. Панно-«вазон» «Сонячник життя» Марії Приймаченко : досвід аналізу одного твору / О. Найден // Народне мистецтво. — 2003.— № 1-2. — С.10-11.

Критичний аналіз видатного твору художниці «Сонячник життя».

• Островский, Г. Добрый лев Марии Примаченко / Г. Островський; худож. А. Зубченко. — М. : Сов. художник, 1990. — 206 c.: ил. — (Рассказы о художниках).

Літературний нарис про життєвий та творчий шлях народної майстрині.

• Фисун, О. Художниця із сонячними очима / О. Фисун // Українська культура. — 1998. — № 11-12. — С. 1.

Про творче призначення та особливості живопису М. Приймаченко.

• Шаров, І. Приймаченко Марія Оксентіївна / І. Шаров, А. Толстоухов // Художники України : 100 видатних імен / І. Шаров, А. Толстоухов — К., 2007. — С. 319-323.

Біографія народної художниці України.

• Шестакова, О. Одкровення і загадки Марії Оксентіївни / О. Шестакова // Народне мистецтво. — 2008. — № 1-2. — С. 4-9.

Огляд життя та творчості мисткині, формування художніх образів малюнків.

• Шинкарук М.«Гороховий звір» М. Прий­маченко / М. Шинкарук // 100 найвідоміших шедеврів України. — К., 2004. — С. 490-493.

Історія написання та характеристика шедевру українського народного живопису — картини М. Приймаченко «Гороховий звір».

Сайти в мережі Інтернет

http://uk.wikipedia.org Марія Приймаченко

https://www.youtube.com/watch?v=0JpYlJWQpgM Відеофільм з репродукціями картин Марії Прйимаченко

http://svit.ukrinform.ua/celebrities.php?page=primachenko.htm Біографія художниці та її значний внесок у світ мистецтва.

http://ukrmystetstvo.blogspot.com/2012/07/blog-post_9.html Марія Приймаченко (Блог про творчість митців живопису та про їхнє життя, які пов'язані з українською землею або українським народом)

http://honchar.org.ua/p/mariya-pryjmachenko-lita-moji-molodiji-pryjdit-do-mene/ Марія Приймаченко: “Літа мої молодії, прийдіть до мене…”

http://lib.ukrsd.com.ua/index.php?name=Pages&op=page&pid=125 Вільний дух і вільний світ творчості (до 100-річчя з Дня народження Марії Приймаченко)

http://www.bondarev.com.ua/pages/view/422 Живопис з приватної колекції Костянтина Бондарєва

Джерело: Національна бібліотека України для дітей, Joy Radio

http://tsikave.ostriv.in.ua/publication/code-622B5C61E5C09/list-1709F679F27