Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 6

У ХVІІ ст. українці освоїли землі далі на схід – формується Слобідська Україна (сучасні Харківська, частково Сумська, Луганська області України, Курська, Бєлгородська й Воронезька області Росії). На південь розташовувалися землі запорозьких козаків. Перша згадка про козаків датується 1480 роком, цим тюркським словом тогочасні хроністи називали вільних людей, тобто які нікому не належали, не мали визначеного місця в суспільстві, а тому селилися в безлюдних місцях. У ХV – ХVІ ст. це були нечисельні загони, які мешкали на території Середнього Подніпров’я. З розвитком кріпосного права, посиленням релігійних утисків з боку католицької Польщі на Правобережній Україні в середині ХVІ ст. їх кількість починає швидко зростати. Основну масу придніпровських козаків складали селяни-втікачі з Правобережжя, були також міщани, попи-розстриги, навіть дворяни, які шукали грошей і пригод. 

Гетьман Дмитро Вишневецький

 В етнічному плані це суспільство теж було неоднорідним: козаками ставали поляки, білоруси, росіяни, молдавани, татари, проте переважна більшість козаків були українцями. На берегах Дону в цей же час виникає російське козацтво. Козацькі ватаги стали використовувати для охорони старости прикордонних міст. Наприклад, у 1520 році черкаський староста Сенько Полозович завербувавав на прикордонну службу козацький загін. Так чинили й інші. Деякі українські магнати об’єднували навколо себе розрізнені козацькі ватаги. Найвідомішим серед них є канівський староста Дмитро (Байда) Вишневецький, якому вдалося в 1552 – 1554 роках об’єднати козаків, побудувати за дніпровськими порогами на о.Мала Хортиця форт. Так виникла Запорізька Січ. 

Муравський шлях
на карті Г.де Боплана

Запорожці вели постійну боротьбу з турками й татарами, найчастіше діючи на тих шляхах, якими кочівники здійснювали набіги на Україну та Московію. Таких шляхів із Криму було три: Муравський (від Перекопу до верхів’їв Берди та Конки (Кінські Води) ця дорога вела до річки Вовчої (Вовчі Води), потім до верхів’їв Самари, Сухого Торця, Орелі та Сіверського Дінця, між Дінцем і Ворсклою тяглася на північ до міста Ливни, а звідти на Москву), біля верхів’їв Сухого Торця від Муравського відділявся Ізюмський шлях (він перетинав Сіверський Донець на Ізюмській переправі, тривав правим берегом річки Оскіл, а не доходячи до м.Ливни, з’єднувався з Муравською дорогою), Кальміуський шлях (відділявся від Муравського у верхів’ях ріки Молочна й повертав на схід, далі правим берегом Кальміусу виходив у межиріччя Бахмута й Лугані, перетинав Сіверський Донець між його лівими притоками – Красною й Айдаром, прямував на північ і з’єднувався з Муравським шляхом біля того ж міста Ливни). Козаки контролювали також воєнно-торгівельний водний шлях із Запоріжжя на Азовське море через річки Самару, Вовчу, її ліву притоку Осикову, потім Береснігову та Широку в Кальміус (південніше січасного Донецька).

Ногайці

Невелика територія Приазов’я була зайнята ногайцями і кримськими татарами. У 1577 році татари західніше гирла Кальміусу побудували місто Білий Сарай (звідси, очевидно, назва Білосарайської коси), але вже 1584 р. воно було зруйноване. 

Повертаючись з переможних походів козаки засновували укріплені містечка на стратегічно важливих місцях свого шляху. Так, 1569 р. козаки заснували на Дону місто Черкаськ (у ХVІІ ст. воно стало столицею Війська Донського, нині – станиця Старочеркаська). Етнонім (назва етносу – народу) «черкаси» вживався в офіційних документах Російської держави у ХVІ – ХVІІ ст. щодо українського населення Середньої Наддніпрянщини, зокрема запорізького козацтва. Питання походження цієї назви досі остаточно не розв’язане. Одні дослідники пов’язують його з містом Черкаси, біля якого було чимало козацьких поселень; інші – з північнокавказькими адигами, чорними клобуками та іншими тюркомовними народами. Цікаво, що зберігся цей етнонім лише в українців Поволжя – нащадків переселенців зі Слобожанщини ХVІІІ ст. Козаки заснували такі населені пункти, як Кам’яний Брід (нині – м.Луганськ), смт.Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та інші (на Луганщині), міста Горлівка, Макіївка, Дружківка, Ясинувата, Селідове, села Андріївка, Олексіївка (тут була своєрідна водна станція, де козаки ховали чайки), Криворіжжя та багато інших (на Донеччині).

В «Описі України» (1648 р.) французького інженера Гійома де Боплана докладно описано побут і звичаї козаків, наводяться детальні карти нашої країни цього періоду, за якими середнє Придінців’я, північна Донщина – «земля черкаська».

Козацька присутність на берегах Кальміусу пов’язується передовсім із гетьманом Михайлом Ружинським, який один із перших своїх походів на схід здійснив наприкінці  ХVІ ст. Тоді козаки пригнали на Січ 40000 татарських коней, а відвойовані ними землі по Кальміусу та Берді стали з тих пір їхніми володіннями. Пізніше, 1611 року, у гирлі Кальміусу на місці зруйнованого венеційсько-генуезького поселення Адомаха була збудована козаками фортеця Домаха (нині – м.Маріуполь). Тут виник центр Кальміуської паланки, прикордонних земель України.    

Після спалення Москви кримською ордою на чолі з ханом Девлет-Гиреєм у травні 1571 року, російським царем було вирішено укріпити південні кордони держави. Під керівництвом князя М.І.Воротинського була розроблена система заходів для їхнього захисту: на лівому боці Дінця розташувалися 7 сторож, у тому числі Святогірська та Бахмутська (Донецька область), а станиці сягали верхів’їв Орелі, Самари, Торця й Бахмута. Сторожі мали пильнувати переправи на Сіверському Дінці, станиці ж повинні були стежити за степом і вивідувати наміри татар, які кочували на правому («кримському») боці Дінця. Про те, що ці «прикордонники» дізнавалися, вони мали доповідати воєводам найближчих міст. Складовою частиною цих заходів було будівництво 1599 року за наказом Бориса Годунова найбільш південного російського міста – Царево-Борисова (на місці, де р.Оскіл впадає в Сіверський Донець, нині – м.Червоний Оскіл Харківської області). Воєводам саме цього міста й повинні були доповідати станичники. Однак на початку ХVІІ ст. татари зруйнували його, зійшла нанівець і станично-сторожова система. А от чисельність козацьких сторож, зимівників, невеликих поселень постійно зростала, тисячі гектарів донецьких степів були розорані козаками – господарями численних зимівників (найбільше їх було вздовж річки Вовчої).

А.О.Орльонов. Полковник Іван Богун

У 20 – 40-х рр. ХVІІ ст. на землях середнього і нижнього Дінця діяв загін полтавських козаків на чолі з Ваською Копонем, загін В.Рябухи, якого заступив С.Забузький, а в загоні Г.Торського (який 1647 р. налічував 2 тисячі осіб) згадується майбутній полковник війська Б.Хмельницького Іван Богун, який не раз відзначився в боях з донськими козаками за Святогірський монастир.

Запорожці, вважаючи Придінців’я своєю територією, захищали його не лише від кочівників, а від зазіхань російського козацтва. Проте для боротьби з турками й татарами вони часто об’єднувалися. Так, 1637 року запорозькі та донські козаки взяли Азовську фортецю й утримували її до 1642 року, відбиваючи постійні атаки турецького війська, яке набагато перевершувало їх чисельністю. Лише за наказом російського уряду, який не хотів загострювати і так складні стосунки з Оттоманською Портою, козаки залишили Азов. Таким чином, до середини ХVІІ ст. майже вся територія сучасної Донецької області контролювалася українськими козаками, Луганська область уходила до складу Слобідської України.