Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 5

До середини ХVІ ст. межі земель, населених українцями, посунулися далеко на північ: від Кам’янця через Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси та Канів до Києва. Південніше цієї лінії лежало так зване Дике поле, хазяйнували в якому татари. Саме через них – людей непередбачуваних, жорстоких, ще й іншої віри – ця місцевість і вважалася «дикою», тобто небезпечною. Однак незважаючи на татарську загрозу, багаті чорноземи Степу вабили до себе землеробів, а головне – потенційних землевласників, які прагнули нажитися на зерновому бумі. Польські магнати використовували всі свої зв’язки при дворі польського короля, аби отримати законне право на володіння землями на сході. Щоб обробляти ці землі вони заманювали селян, пропонуючи їм право вільного землекористування (слободи) на 10 – 30 років. Крім цих законних переселенців, було безліч утікачів від панської сваволі. «Галицькі й волинські селяни потяглися за щастям на схід. І ось за одне – два покоління ці селяни ставали вже зовсім іншими людьми, не схожими на тих, що залишилися на заході. Сміливі, незалежні нащадки своїх відчайдушних предків, які ризикнули залишити більш-менш улаштоване життя заради невідомого прикордоння, - вони швидко оволоділи військовим ремеслом і орали землю з мушкетом напоготові на випадок раптової появи татар.

Іпатіївський літопис

Їхні діти, які ніколи не знали кріпосного права, виростали з твердим переконанням у тому, що вони люди вільні й нікому нічим не зобов’язані». Так швидко були знову щільно заселені українцями південно-східні райони: Київщина, Полтавщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина. Саме тут і утвердилася назва «Україна», яка згодом поширилася на всю етнічну територію українського народу. Цікаво, що термін «Україна» виник набагато раніше: ще в давніх київських літописах, зокрема в Іпатіївському, він уживався стосовно південно-західних давньоруських земель у значенні «край», «країна»; пізніше ця назва закріплюється в офіційних документах відносно більшої частини України. Одночасно (майже до ХVІІ ст.) продовжували використовувати загальні для всіх східнослов’янських земель назви «Русь», «Руська земля».

Свято-Успенська Святогірська лавра

Серед нових поселенців північного Придінців’я наприкінці ХV ст. були монахи-відлюдники, які у крейдяних горах на правому березі Дінця заснували поселення, що з 20-х рр. ХVІ ст. згадується вже як монастир «Святі гори». Монахи володіли лісовими й рибними угіддями від р.Оскіл до Бахмута й Жеребця, займалися бортництвом (бджільництвом) і риболовством, отримували дохід від утримування парому через Сіверський Донець, яким найчастіше користувалися чумаки, що приходили на Тор за сіллю. За свідченнями археологічних і писемних джерел, до 80-х рр. ХVІІ ст. монастир розташовувався у печерах, 

Миколаївська церква Святогірської лаври

згодом почалося наземне будівництво, зокрема на крейдяній скелі була збудована Миколаївська церква – прекрасний витвір української народної архітектури. 

Чумацький віз (мажа), придбаний Д.І.Яворницьким
для Історичного музею

З кінця ХVІ ст. на Торські соляні озера приїжджали сотні солеварів. Як правило, з’являлися вони влітку, облаштовували укріплений табір (для захисту від татар вони розташовували чумацькі мажі колом) і, наваривши протягом 2 – 3 тижнів потрібну кількість солі, поверталися до своїх сіл, до землеробської праці. Поширеним у цих місцях був і такий відхожий промисел, як мисливство.