Краєзнавство: Історія Донеччини

Короткий нарис

 з історії заселення Донецького краю

Частина 13

Джордж Доу. Портрет графа Михайла Воронцова

ХІХ століття відзначається бурхливим розвитком промисловості. Швидке зростання баз азово-чорноморського флоту змусило новоросійського та бесарабського генерал-губернатора Михайла Семеновича Воронцова запросити на службу досвідченого гірничого інженера А.В.Гур’єва, якому було поставлене чітке завдання – організувати видобуток вугілля в промислових масштабах, неохідних для потреб Одеси та флоту (до цього на Донеччині вже існувало багато приватних шахт, де використовувалися як примітивні знаряддя праці, так і цілком сучасні). Проаналізувавши матеріали попередніх розвідок, інженер рекомендував для розробки поклади вугілля у верхів’ях Кальміусу. Тому граф М.С.Воронцов 1841 року орендував слободу Олександрівську (сучасний Донецьк) та землі поруч із нею, а також усі підземні копалини на площі 15000 десятин (21750 га) на 30 років для створення Олександрівської копальні. Першою була введена в експлуатацію шахта Гур’євська, пізніше Михайлівська та Єлизаветинська. Однак найчастіше підприємці розширювали та технічно переоснащували старі підприємства, а не будували нові.

С.В.Кочубей (1820 - 1880)

У 1866 р. на дуже вигідних умовах отримав концесію (угода про надання на певних умовах земель чи підприємств, які належать державі або міській владі, для їхньої подальшої експлуатації) князь Сергій Вікторович Кочубей, який хотів створити на півдні Росії завод із виробництва рейок. Незважаючи на те, що на той час на місцевих копальнях вже тривав видобуток руди і вугілля, йому не вдалося залучити до справи багатих інвесторів, тому 1868 року князь передав свої права британському підприємцю Джону Юзу, який відразу розпочав перемовини з урядом про будівництво в Донецькому краї чавуноливарного, залізоробного та рейкового виробництва. У квітні 1869 р. він уклав із царським урядом «Договір про створення Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв і товариства залізничної гілки від Харківсько-Азовської лінії». Завод будувався на правому березі р.Кальміус, на 7 кілометрів південніше села Олександрівка, на орендованих на 30 років землях князя Павла Івановича Лівена.

Джон Джеймс Юз (1815 - 1889)

Сам Юз тоді мешкав у маєтку поміщиці Смолянінової. У квітні 1871 р. закінчилося будівництво доменної печі, а 21 квітня її задули, однак перший чавун отримали тільки 25 січня 1872 р. У середині 70-х рр. завод перетворився на одне з найбільших металургійних підприємств країни. Навколо заводу утворилося й швидко розрослося робітниче селище, яке народ назвав Юзівкою (Юзове). Згідно з переписом 1897 р., у ньому мешкало більше 28 тисяч чоловік. Працювали банк, школа, лікарня, були збудовані церкви. Тут же знаходився будинок самого Юза та будівля заводської контори. 

Розквіт металургії припадає на останні 15 років ХІХ ст. Тоді на півдні Росії було засновано 17 доменних заводів, з яких 12 припадає на Донбас (першим металургійним заводом на українських землях був Луганський ливарний завод). Переважна більшість підприємств мали іноземний капітал. Розвивається також хімічна промисловість (содові заводи в Лисичанську, солеварні Бахмута та Слов’янська, виробництво скла та кислот, біля с.Микитівка розташовувалося єдине в Росії підприємство з виробництва ртуті з місцевої руди), цегляне виробництво, машинобудівництво (найбільшим був Луганський паровозобудівний завод). З 60-х рр. будуються залізні дороги.

У ХІХ ст. активно розвивається освіта, особливо після селянської реформи 1861 р., коли було скасоване кріпосне право, та адміністративної реформи 1864 р., яка запровадила земства – позастанові виборні органи самоврядування. До кінця ХІХ ст. в Бахмутському повіті існувала 101, у Маріупольському – 86 земських шкіл, які вважалися найкращими (існували також церковноприходські школи, а також національні початкові школи: грецькі, німецькі, єврейські). Формувалася й система середньої освіти: відкривалися гімназії, приватні школи, реальні училища, ремісничі школи та училища. Для неграмотного дорослого населення організовувалися «народні читання» або недільні школи. Це сприяло тому, що наприкінці ХІХ ст. грамотне населення в Бахмутському повіті складало 21,4 % (у самому місті – 44,5 %), у Маріупольському – 26,2 % (у самому місті – 48,6 %). Були відкриті земські лікарні, де селяни, інші бідні прошарки населення безкоштовно могли отримати медичну допомогу. З 1870 року в містах також запроваджено самоврядування: запроваджувався розпорядчий орган – міська Дума та виконавчий орган – управа, керував обома міський голова.