10 травня 1961 року народився Іван Антонович Малкович - український поет і видавець, засновник видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".
Самобутня поезія Івана Малковича вимагає вдумливого, можливо, неодноразового прочитання. Скажу чесно: я не відразу прийняла її. Відбулося це завдяки Тарасу Чубаю, лідеру гурту "Плач Єремії", який написав чудову пісню на слова вірша "Старосвітська балада". Згодом Марія Бурмака створила власну музику - й вийшла зовсім інша пісня. Саме вони змусили мене по-новому прочитати Малковича, зрозуміти й полюбити його. Пропоную і вам своє знайомство з творчістю поета розпочати із цих пісень.
Прекрасна поезія І.Малковича тут: http://poetry.uazone.net/malkovych/
А свої найулюбленіші вірші подаю зараз:
МУЗИКА, ЩО ПІШЛА
Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в таку непевну, звабну ніч?
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в таку непевну, звабну ніч?
Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч, —
як босу музику пустити
в таку непевну, звабну ніч?..
вже ж сивина спадає з пліч, —
як босу музику пустити
в таку непевну, звабну ніч?..
Візьму собі землі окраєць,
піду блукати по світах, —
хай тільки вітер завиває
в моїх розхристаних слідах…
піду блукати по світах, —
хай тільки вітер завиває
в моїх розхристаних слідах…
О мамо, тату, як спитають,
куди ваш син подався з віч —
скажіть: він музику шукає,
що босою пішла у ніч.
куди ваш син подався з віч —
скажіть: він музику шукає,
що босою пішла у ніч.
[1980, осінь]
НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ
Я стану ягуаром...
Х.-С. Чокано
Х.-С. Чокано
Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але — ні:
я стану павучком — і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади — я м'яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим —
і, заманивши,— всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе — і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але — ні:
я стану павучком — і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади — я м'яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим —
і, заманивши,— всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе — і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.
ЧОЛОВІК
Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей.
[1985]
НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви «є»,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви «є»,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.
[11-18 грудня 1985]
КАЗКА
Ця казка дивна і стара,
як пошуки святого руна:
як пошуки святого руна:
Христос приходив до Дніпра,
щоби повергнути Перуна.
щоби повергнути Перуна.
Перун сказав: «Не розіпни…» —
і обривається писання.
і обривається писання.
Ревуть Дніпрові береги —
занурення і виринання…
занурення і виринання…
[1990]
Іван Малкович читає свої вірші:
Немає коментарів:
Дописати коментар