середа, 18 травня 2016 р.

Вітаю!

Вітаю всіх поціновувачів мистецтва, стародавніх і сучасних культурних скарбів: сьогодні Міжнародний день музеїв. Хочу познайомити вас, друзі, з нашим шкільним музеєм і запрошую на віртуальну екскурсію до "Світлиці".

Себе шукаємо в історії, щоб зрозуміти, знати і знайти!
(Девіз шкільного етнографічного клубу «Витоки»)

З історії створення шкільного етнографічного музею «Світлиця»

Сьогоднішнє і давнє – без вузла,
І час наспів цей вузол зав’язати,
Аби полуда з пращура сповзла
І вийшов родовід з курної хати.
Лідія Шевело.

У вересні 2000-го року в Донецькому багатопрофільному ліцеї № 37 було створено етнографічний гурток «Світлиця» (тепер – «Витоки») під керівництвом учителя української мови та літератури Денисенко Марини Вікторівни. На засіданнях гуртка діти знайомилися із традиціями, обрядами наших предків, оволодівали деякими народними ремеслами. Одним із основних завдань роботи гуртка став пошук і збирання зразків народної творчості й ремесел, а також матеріалів з історії та культури рідного краю.
Керівник музею М.В.Денисенко
разом із екскурсоводами. 2007 рік
У результаті пошукової роботи учнів і вчителів ліцею була зібрана етнографічна колекція, що стала основою фондів шкільної музейної кімнати. Завдяки щирій допомозі меценатів – батьків учнів 5 – Г класу, самовідданій праці гуртківців та їхнього керівника «Світлиця» була створена 1 вересня 2002 року й урочисто відкрита у березні 2003 року як музейна кімната. Статус музею «Світлиця» отримала 2007 року. 
Концепція музейної кімнати, яка відтворює типовий інтер’єр української хати, виникла не випадково: хотілося не лише максимально достовірно відтворити побут українців минулого, а й побудувати свою Світлицю – затишне й урочисте водночас місце зустрічі однодумців. Відтоді гуртківці збиралися у Світлиці для проведення засідань етнографічного клубу, оволодівали музейною справою, проводили екскурсії для школярів. 
Продовжується робота над поповненням колекції музею, девізом якої стали слова Ліни Костенко:
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все…


Дивосвіт української хати

Ласкаво просимо до нашої Світлиці, яку ми облаштували відповідно до традицій наших предків.
До якої б української хати , починаючи із західних частин Курщини та Воронежчини і закінчуючи західними схилами Карпат, ми б не зазирнули, скрізь знайдемо в ній те саме. Вхід до хати – з сіней; коло самого входу з лівого боку піч у кутку, в другому кутку або біля печі – полиця для посуду чи мисник, між піччю та так званою причільною, цебто вузькою стіною хати знаходиться піл, тобто дерев’яний поміст для спання, або рухоме ліжко, у деяких місцевостях удень на ньому готували їжу. На так званому покуті, під образами, розміщують стіл, уздовж стін – лави, а біля столу – ослін, або рухома лавка; в кутку, між дверима та піччю, кочерги (коцюби), у другому кутку, біля мисника, - діжа з водою (коли вона не стоїть у сінях).
Мисник, судник являє собою поличку або кілька поличок, що становлять щось подібне до відкритої шафки чи етажерки для посуду. На нашому миснику ви можете побачити різноманітні керамічні та дерев’яні вироби, зокрема горщики, чайнички, чашку, куманець, ступки, чарку тощо, а також форму для випікання пасок. На іншій поличці розташована невелика колекція глеків, виготовлених у різних місцевостях Донецької, Полтавської областей.
Піч в українській хаті розташовують завжди в куті між задньою стіною хати та стінкою сіней, біля самих дверей; роблять її дуже часто просто з глини, часом із цегли і тільки іноді, найбільше у гуцулів, з кахлів. Ставлячи піч з глини, спочатку виліплюють із землі та глини відповідних розмірів підвищення, а потім на те місце цього підвищення, де має бути власне піч, кладуть великий куль соломи або частіше бажаного для печі обсягу мішок, щільно набитий половою чи соломою, та обліплюють його з усіх боків, скільки треба завтовшки, мокрою глиною; коли глина висохне, з отвору мішка, що його лишають незаліпленим спереду, виймають руками полову чи витягають солому, а на кінець цієї операції – і самий мішок. Зробивши таким способом склепіння, вирівнюють його лопатою та розпалюють у ньому вогонь, щоб остаточно висушити. 
Потім ліплять з глини або ставлять із цегли припічок та прироблюють комин, що дає бічний канал, який веде до сіней, де він і відкривається в комин, чи димар; димар буває найчастіше сплетений з лози або зв’язаний з очерету, або, нарешті, збитий з дощок і значно рідше виліплений з глини, а то навіть зложений із цегли; він буває заввишки до половини сіней, або його виводять аж на стріху, іноді тільки трохи над нею, а іноді й дуже високо, як, наприклад, на Чернігівщині. У першому випадку дим розходиться по горищу та виходить через покрівлю або через невеликі отвори в стрісі над входом у хату або на обох кінцях гребіня стріхи. Унизу димар доходить до землі, й іноді в ньому ставлять кабицю – невеличку глиняну пічечку, що на ній можна щось зварити, не розтоплюючи великої печі в хаті. Іноді кабицю ставлять і серед сіней. 
Передній частині печі над її отвором надають досить різноманітної форми та роблять у ній різні пічурки для переховування сірників тощо; а іноді (коли в хаті є дівчата на виданні) розмальовують її так само, як і стіни хати, особливо коло богів, різними малюнками, частіше – квітками.
На покуті ( тобто в кутку між „причільним” та „покутнім” вікном) знаходилися боги або образи – ікони, що їх ставлять звичайно на поличку, яка маскує кут, або на дві полички, що входять у нього. Полички ці називаються божник і бувають прикрашені різьбленими оздобами. Перед образами вішають лампадку або голубка, що зроблений з довгувато – круглого шматка тіста або навіть з великоднього яйця, до якого прироблені зложені фалдочками розмальовані папірці, що являють собою крила та хвіст; з тіста теж роблять щось подібне до головки. А самі образи обкладають якомога старанніше засушеними квітами та пахучими травами. Над образами або під ними роблять також дуже часто драпіровку з рушника, який у цьому випадку також звуть божником. Саме тут, коло богів, приміщують звичайно і пляшечку зі свяченою водою як ліки або охоронний засіб проти всякої напасті, страсну свічку.
Над ліжком чи полом підвішують на шнурах, що прикріплені до стелі, жердку, на неї вішають одяг. На нашому полі ви бачите різні інструменти для ткання чи прасування: маленький ткацький верстат, веретено, рубелі, а в кутку – прядку. Чоловічі сорочки, які розташовані тут же, були виготовлені на Буковині та Запоріжжі. Так само над ліжком чи полом або біля нього підвішують, іноді цілком особливим способом, колиску для дитини. Поряд із полом знаходилась дерев’яна (іноді обкована) скриня, іноді досить велика. На Україні вона майже завжди розмальована квітками або (найбільше у гуцулів) оздоблена різьбою, її часто ставлять на чотирьох невеликих коліщатах, щоб легко пересувати з місця на місце. У нашій «Світлиці» представлена дубова скриня, пофарбована у традиційний для Дніпропетровщини темно-зелений колір із яскравим рослинним орнаментом. 
Лави та ослони в українській хаті розташовувалися у кутку під іконами та вздовж стіни; це звичайні лавки, або прироблені нерухомо до стін, або рухомі, що стоять коло столу. А сам стіл, крім особливої міцності, відзначається ще іноді розкішними різьбленими оздобами, особливо у гуцулів, де нижня частина одночасно служить і за скриню.
Вікон в хаті буває звичайно три: два з головного фасаду та одне причільне, на вузькому боці хати, при чому перше од дверей вікно головного фасаду буває часто трохи меншим, ніж друге, покутнє, що знаходиться ближче до покуті, а це останнє – покутнє – завжди буває таке саме, як причільне. Над піччю чи під полом приміщується ще одне маленьке віконечко з однією шибкою. Зовні вікна обводять в деяких місцевостях жовтими, синіми або червоними смугами; останнє буває як ознака, що в хаті є дівчина на виданні. Над вікнами вішали великий рушник як оберіг і прикрасу.
Щодо дверей, то ми можемо тільки сказати, що вони бувають виключно з одним розворотом та мають прямокутну форму, хоч у старовинних хатах, а особливо в церквах та церковних будинках, трапляються ще подекуди двері, що їх верхні кути зрізані та які, отже, мають неправильну шестикутну форму.

Концепція нашої музейної кімнати, яка відтворює типовий інтер’єр української хати, виникла не випадково: хотілося не лише максимально достовірно відтворити побут українців минулого, а й побудувати свою Світлицю – затишне й урочисте водночас місце зустрічі однодумців. Відтоді ми, гуртківці, збираємося у Світлиці для проведення засідань етнографічного клубу, оволодіваємо музейною справою, проводимо екскурсії для школярів.

До нових зустрічей!

2 коментарі:

Вікторія Барановська сказав...

Марино! Ваша "Світлиця" - справжнє джерело всього світлого, високого та натхненного, що ввібрали в себе та винесли в подальшу мандрівку життя Ваші учні! Дай Бог довгого життя Вашому музею, а Вам подальших успіхів у музейній справі!

Unknown сказав...

Та да !