четвер, 13 жовтня 2016 р.

Поетична сторінка

- Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже восени!
Продовжуємо знайомитися з циклом неперевершеної поезії Ліни Костенко "Осінні карнавали" (збірка "Річка Геракліта"), а заразом прогуляємося осінніми парками Донецька...
***
Буває мить якогось потрясіння: 
побачиш світ, як вперше у житті. 
Звичайна хмара, сіра і осіння, 
пропише раптом барви золоті. 

Стоїш, як стогін, під склепінням казки. 
Душа прозріє всесвітом очей. 
Кричить гілля. З облич спадають маски. 
Зі всього світить суть усіх речей. 

І до віків благенька приналежність 
переростає в сяйво голубе. 
Прямим проломом пам'яті в безмежність 
уже аж звідти згадуєш себе. 

***
Красива осінь вишиває клени 
червоним, жовтим, срібним, золотим. 
А листя просить: - Виший нас зеленим! 
Ми ще побудем, ще не облетим. 

А листя просить: - Дай нам тої втіхи! 
Сади прекрасні, роси - як вино. 

Ворони п'ють надкльовані горіхи. 
А що їм, чорним? Чорним все одно. 




***
Шипшина важко віддає плоди. 
Вона людей хапає за рукава. 
Вона кричить: - Людино, підожди! 
О, підожди, людино, будь ласкава. 
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! 
Одна пташина так мене просила! 
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. 
І просто осінь щоб була красива. 





***
На оболонях верби у болоньях, 
туман, туман - нейлонові плащі. 
А коло хати пелехатий сонях 
пасе траву в блакитному дощі. 

У верховіттях вітер колобродить, 
сумує стежка дичками внатрус. 
А угорі про таїнства природи 
задумався мислитель-чорногуз. 

Мені так добре, стіни такі отчі, 
такий у серці невимовний щем! 
І тільки чую - набрякають очі, 
як хмари, перегущені дощем ... 



***
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.



***
Мене дивує, що в дитинстві 
мене нічого не дивувало. 

Ходив гарбуз по городу. 

На яблуні сиділа Жар-птиця. 

Під вікном у нас на травичці 
жабка, мишка і півник жили в рукавичці. 

А тепер - якийсь листочок осінній, 
і вже стоїш в потрясінні. 

***
Виходжу в сад, він чорний і худий,
 йому вже ані яблучко не сниться. 
Шовковий шум танечної ходи 
йому на згадку залишає осінь. 

В цьому саду я виросла, і він 
мене впізнав, хоч довго придивлявся. 
В круговороті нефатальних змін 
він був старий і ще раз обновлявся. 

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла 
у іншу пору, в час мого цвітіння? 

А я сказала: - Ти мені один 
о цій порі, об іншій і довіку. 

І я прийшла не струшувать ренклод 
і не робить з плодів твоїх набутку. 
Чужі приходять в час твоїх щедрот, 
а я прийшла у час твойого смутку. 

Оце і є усі мої права. 
Уже й зникало сонце за горбами - 
сад шепотів пошерхлими губами 
якісь прощальні золоті слова. 

Вірші про осінь


1 коментар:

Вікторія Барановська сказав...

Дякую, Марино, за пронизливо-осінній настрій!