Поетична сторінка

- Що ж це робиться, поясни?

Тільки вчора було ще влітку,

А сьогодні вже восени!

Продовжуємо знайомитися з циклом неперевершеної поезії Ліни Костенко "Осінні карнавали" (збірка "Річка Геракліта"), а заразом прогуляємося осінніми парками Донецька...

***

Буває мить якогось потрясіння: 

побачиш світ, як вперше у житті. 

Звичайна хмара, сіра і осіння, 

пропише раптом барви золоті. 

Стоїш, як стогін, під склепінням казки. 

Душа прозріє всесвітом очей. 

Кричить гілля. З облич спадають маски. 

Зі всього світить суть усіх речей. 

І до віків благенька приналежність 

переростає в сяйво голубе. 

Прямим проломом пам'яті в безмежність 

уже аж звідти згадуєш себе. 

***

Красива осінь вишиває клени 

червоним, жовтим, срібним, золотим. 

А листя просить: - Виший нас зеленим! 

Ми ще побудем, ще не облетим. 

А листя просить: - Дай нам тої втіхи! 

Сади прекрасні, роси - як вино. 

Ворони п'ють надкльовані горіхи. 

А що їм, чорним? Чорним все одно. 

***

Шипшина важко віддає плоди. 

Вона людей хапає за рукава. 

Вона кричить: - Людино, підожди! 

О, підожди, людино, будь ласкава. 

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! 

Одна пташина так мене просила! 

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. 

І просто осінь щоб була красива. 

***

На оболонях верби у болоньях, 

туман, туман - нейлонові плащі. 

А коло хати пелехатий сонях 

пасе траву в блакитному дощі. 

У верховіттях вітер колобродить, 

сумує стежка дичками внатрус. 

А угорі про таїнства природи 

задумався мислитель-чорногуз. 

Мені так добре, стіни такі отчі, 

такий у серці невимовний щем! 

І тільки чую - набрякають очі, 

як хмари, перегущені дощем ... 

***

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

***

Мене дивує, що в дитинстві 

мене нічого не дивувало. 

Ходив гарбуз по городу. 

На яблуні сиділа Жар-птиця. 

Під вікном у нас на травичці 

жабка, мишка і півник жили в рукавичці. 

А тепер - якийсь листочок осінній, 

і вже стоїш в потрясінні. 

***

Виходжу в сад, він чорний і худий,

 йому вже ані яблучко не сниться. 

Шовковий шум танечної ходи 

йому на згадку залишає осінь. 

В цьому саду я виросла, і він 

мене впізнав, хоч довго придивлявся. 

В круговороті нефатальних змін 

він був старий і ще раз обновлявся. 

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла 

у іншу пору, в час мого цвітіння? 

А я сказала: - Ти мені один 

о цій порі, об іншій і довіку. 

І я прийшла не струшувать ренклод 

і не робить з плодів твоїх набутку. 

Чужі приходять в час твоїх щедрот, 

а я прийшла у час твойого смутку. 

Оце і є усі мої права. 

Уже й зникало сонце за горбами - 

сад шепотів пошерхлими губами 

якісь прощальні золоті слова. 

Вірші про осінь