Місяцелік: Водохреща

Водохреща, Водохрещi, Водощi, Йордана (19 сiчня). Це третє, найбiльше й завершальне свято рiздвяно-новорiчного циклу, де церковний обряд тiсно переплiтався з народним, зберiгши красу й урочистiсть. З ним пов’язують хрещення на Йорданi Христа. Коли Iсус увiйшов у рiчку та Iоан поклав руки на голову Христа, над ним розчинилося небо, i зiйшов Дух Святий в образi бiлого голуба, а також почувся з неба голос Бога Отця: ”Це мiй син улюблений, в якому все моє благоволiння”.

 Вiдтак у всiх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловiки йшли до рiчки чи ставка, вирубали з льоду хреста (“йордана”), ставили його поруч з ополонкою i обливали червоним буряковим квасом. Пiд обiд священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срiбного хреста. Пiсля цього випускали в повiтря кiлька пар голубiв i чинили гучну стрiлянину з порожнiх набоїв.

Люди набирали собi у глечики святої водицi i берегли її цiлий рiк, ласкаво називаючи водичкою-йорданичкою, бо це була жива вода, яка приносила здоров’я i красу.

Потiм найсмiлiшi юнаки купалися в ополонцi i всi спiвали:

Йордан, Йордан, вода студененька,

Пречиста Дiва воду брала,

Своє дитя напувала.

Священик ходив по селу i скроплював святою водичкою-йорданичкою кожну оселю, щоб до людей у двiр приходило тiльки щастя, щоб обминали їх нечистi сили злі. А маленькi колядники бiгли попереду гукаючи:

Роди, Боже, жито, пшеницю, кiрилейся!

Вони добре знали, що давньогрецкi слова “карiе, елейсон”  означають “Господи, помилуй”. Про це їм говорила бабуся.

I знову колядники заходили до кожної хати. 

Люди ходили в гостi одне до одного. Молодь колядувала, влаштовувала iгрища, катання на санках.

Вiддавна в народi посвячену на Водощi воду вважали своєрiдною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будiвлi, тварин, збiжжя тощо. I ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберiгатися протягом року. Чумаки брали її з собою в дорогу, козаки – в похiд. Дехто схильний  вважати, що свiжостi сприяє срiбло вiд хреста, церковники стверджують: пiд час обряду прикликається благословення Боже на воду й передається благодатна сила.

До Водохрещ жiнки намагалися не полоскати у водi бiлизни, бо “там чорти сидять i можуть вчепитися”. У посвячену воду дiвчата клали калину чи коралi й умивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ, протягом усiх свят, жiнки не ходили по воду, це робили тiльки чоловiки..

Увечерi газда, взявши спецiально випечений хрестоподiбний хлiб (“пирiг”, на Закарпаттi – “карачун”, “хлiбець”), iшов до хлiва i вiв сам iз собою такий дiалог: “Хто йде?” – “Бог!” – “Що несе?”- “Пирiг!”. Потiм заходив у стайню, благословляв тварин i, розламавши хлiб на шматочки, роздавав їм.

Наступного ж дня господарi виводили на вулицю молодих лошат i волiв, щоб “об’їздити” – привчити до майбутньої працi. Їздили верхи на конях доти, доки тi не спiтнiють, а тодi освячували їх водою. Подiбний обряд – запрягання в сани молодих лошат i волiв, так зване “гуртове об’їжджання” , - влаштовували й на Новий рiк.

Пiсля Водохрещ, вважалося, мають слабнути морози. Тому казали:

Трiщи не трiщи, а вже минули Водохрещi.

Яскравi хрещенськi морози городять бiлi ярки.

Із цим святом пов’язанi й прикмети:

Коли на Водохрещi риба табуном ходить – на рої добре.

На Водохрещi день теплий – буде хлiб темний.

Якщо похмуро - хлiба буде вдосталь.

Йде лапатий снiг – на врожай.

Якщо зоряна нiч – вродять горiхи й ягоди.

Коли на Водохрещi випав повний мiсяць – буть великiй водi.

Якщо iде снiг – на врожай гречки: вранцi – ранньої, вдень -  середньої, а ввечерi – пiзньої.

Якщо вдень випав iнiй, то у вiдповiдний день треба сiяти пшеницю.

Пiд час освячення води йде снiг – добре роїтимуться бжоли й колоситимуться хлiба.

Ідучи на Йордан, люди вiрили: якщо пролетять поперед  корогви горобцi, то велика смерть на дiтей буде, граки – на молодь, а гуси – на лiтнiх.

(За матеріалами книги В.Скуратівського

"Місяцелік. Український народний календар")

І остання колядка цього року